Повний зміст Гравець Достоєвський Ф. М. 1/10

Глава Iнаконец я вернувся з моєї двотижневої отлучки. Наші вже три дні як були в Рулетенбурге. Я думав, що вони й бог знає як чекають мене, однак ж помилився. Генерал дивився надзвичайно незалежно, поговорив із мною свысока й відіслав мене до сестри. Було ясно, що вони де – небудь перехопили грошей. Мені здалося навіть, що генералові трохи совісно дивитися на мене. Марья Пилипівна була в надзвичайних турботах і поговорила із мною злегка; гроші, однак ж, прийняла, порахувала й вислухала весь мій рапорт. До обіду чекали Мезенцова, французика й ще якогось англійця: як водиться, гроші є, так негайно й званий обід, по – московски. Полина Олександрівна, побачивши мене, запитала, що я так довго? і, не дочекавшись відповіді, пішла кудись. Зрозуміло, вона зробила це навмисно. Нам, однак ж, треба порозумітися. Багато нагромадилося.Мені відвели маленьку комнатку, у четвертому поверсі готелю. Тут

відомо, що я належу до свити генерала. По всьому видно, що вони встигли – таки датися взнаки. Генерала вважають тут всі найбагатшим російським вельможею. Ще до обіду він встиг, між іншими дорученнями, дати мені два тысячефранковых квитки розміняти. Я розміняв їх у конторі готелю. Тепер на нас будуть дивитися, як на мільйонерів, принаймні целую тиждень. Я хотів було взяти Мишу й Надю й піти з ними гуляти, але зі сходи мене покликали до генерала; йому заманулося довідатися, куди я їх поведу. Ця людина рішуче не може дивитися мені прямо в очі; він би й дуже хотів, але я щораз відповідаю йому таким пильним, тобто нешанобливим поглядом, що він начебто конфузиться. У досить пихатому мовленні, насаживая одну фразу на іншу й нарешті зовсім заплутавшись, він дав мені зрозуміти, щоб я гуляв з дітьми де – небудь, подалі від воксала, у парку. Нарешті він розсердився зовсім і круто додав: – А то ви, мабуть, їх у воксал, на рулетку, поведете. Ви мене вибачите, – додав він, – але я знаю, ви ще досить легковажні й здатні, мабуть, грати. У всякому разі, хоч я й не ментор ваш, та й ролі такий на себе брати не бажаю, але принаймні маю право побажати, щоб ви, так сказати, мене – те не окомпрометировали… – Так адже в мене й грошей ні, – відповідав я спокійно; – щоб

програтися, потрібно їх мати. – Ви їх негайно одержите, – відповів генерал, почервонівши небагато, порився в себе в бюро, упорався в книжці, і виявилося, що за ним моїх грошей біля ста двадцяти рублів. – Як же ми розрахуємося, – заговорив він, – треба перекладати на талери. Так от візьміть сто талерів, приблизно, – інше, звичайно, не пропаде.Я мовчачи взяв гроші. – Ви, будь ласка, не ображайтеся моїми словами, ви так уразливі… Якщо я вам помітив, то я, так сказати, вас застеріг і вуж, звичайно, маю на те деяке право…Вертаючись перед обідом з дітьми додому, я зустрів целую кавалькаду. Наші їздили оглядати якісь руїни. Дві чудові коляски, чудові коні. Mademoiselle Blanche в одній колясці з Марьей Пилипівною й Поліною; французик, англієць і наш генерал верхами. Перехожі зупинялися й дивилися; ефект був зроблений; тільки генералові несдобровать. Я розрахував, що із чотирма тисячами франків, які я привіз, так додавши сюди те, що вони, мабуть, встигли перехопити, у них тепер є сім або вісім тисяч франків; цього занадто мало для m – lle Blanche. M – lle Blanche коштує теж у нашім отеленні, разом з матір’ю; десь відразу й наш французик. Лакеї називають – його " m – r le comte1", мати m – lle Blanche називається " m – me la comtesse2"; що ж, може бути, і справді вони comte et comtesse. – – – і – – – і – – – і – – – і1 г – н граф (франц.).2 г – жа графиня (франц.).Я так і знав, що m – r le comte мене не довідається, коли ми з’єднаємося за обідом. Генерал, звичайно, і не подумав би нас знайомити або хоч мене йому відрекомендувати; а m – r le comte сам бував у Росії й знає, як невеликий птах – те, що вони називають outchitel. Він, втім, мене дуже добре знає. Але, зізнатися, я и к обіду – те з’явився непрошеним; здається, генерал забув розпорядитися, а те б, напевно, послав мене обідати за table d’hot’ом3. Я з’явився сам, так що генерал подивився на мене з невдоволенням. Добра Марья Пилипівна негайно ж указала мені місце; але зустріч із містером Астлеем мене виручила, і я поневоле виявився приналежної до їхнього суспільства. – – – і – – – і – – – і – – – і3 табльдот, спільне харчування (франц.).Цього дивного англійця я зустрів спочатку в Пруссії, у вагоні, де ми сиділи друг проти друга, коли я доганяв наших; потім я зштовхнувся з ним, в’їжджаючи у Францію, нарешті – у Швейцарії; протягом цих двох тижнів – два рази, і от тепер я раптом зустрів його вже в Рулетенбурге. Я ніколи в житті не зустрічав людини більше соромливого; він соромливий до дурості й сам, звичайно, знає про це, тому що він зовсім не дурний. Втім, він дуже милий і тихий. Я змусив його розговоритися при першій зустрічі в Пруссії. Він оголосив мені, що був нинішнім летом на Норд^ – Капі й що досить хотілося йому бути на Нижегородському ярмарку. Не знаю, як він познайомився з генералом; мені здається, що він безмежно закоханий у Полину. Коли вона ввійшла, він спалахнув, як заграва. Він був дуже радий, що за столом я сіл з ним поруч, і, здається, уже вважає мене своїм закадычным іншому.За столом французик тонував4 незвичайно; він з усіма недбалий і важливий. А в Москві, я пам’ятаю, пускав мильні бульки. Він жахливо багато говорив про фінанси й про російську політику. Генерал іноді насмілювався суперечити, але скромно, єдино настільки, щоб не упустити остаточно своєї важливості. – – – і – – – і – – – і – – – і4 – задавав тон (франц. – ton).Я був у дивному настрої духу; зрозуміло, я ще до половини обіду встиг задати собі моє звичайне й повсякчасне питання: навіщо я валандаюся із цим генералом і давним – давно не відходжу від них? Зрідка я взглядывал на Полину Олександрівну; вона зовсім не примічала мене. Скінчилося тим, що я розлютився й зважився грубити.Почалося тим, що я раптом, ні з того ні із сього, голосно й без попиту ввязался в чужу розмову. Мені, головне, хотілося насваритися із французиком. Я обернув до генерала й раптом зовсім голосно й чітко, і, здається, перебивши його, помітив, що нинішнім летом росіянином майже зовсім не можна обідати в готелях за табльдотами. Генерал спрямував на мене здивований погляд. – Якщо ви людина себе поважаючий, – пустився я далі, – те неодмінно напроситеся на лайки й повинні виносити надзвичайні клацання. У Парижу й на Рейні, навіть у Швейцарії, за табльдотами так багато полячишек і їм співчуваючих французиків, що немає можливості вимовити сло’ва, якщо ви тільки росіянин.Я проговорив це по – французькому. Генерал дивився на мене в здивуванні, не знаючи, чи розсердитися йому або тільки зачудуватися, що я так забувся. – Виходить, вас хто – небудь і де – небудь провчив, – сказав французик недбало й презирливо. – Я в Парижу спочатку насварився з одним поляком, – відповів я, – пот