«...Поки ти живеш, вкраїнська мово, і я живу, і мій народ святий» (за поезією І. Малковича «Свічечка букви «ї»)
Якого ж ми будемо племені-роду,Якщо буде в устах наша мова згасать?
Чи будемо з вами тоді ми народом,Як стихне вона в голосах?А. ДемиденкоСправжнім подарунком долі стало для мене перше знайомство з творчістю сучасного українського поета Івана Малковича. Перш за все мене зацікавила особистість самого митця — селянина за походженням, музиканта і мовознавця за фахом і поета за покликанням. Тільки небайдужа, енергійна, закохана у рідну землю людина могла у скрутний для країни час заснувати українське видавництво, аби піднести гідність рідного слова, показати маленьким українцям красу нашої мови і навчити цінувати її як найбільшу коштовність великого народу.
Саме цій темі присвятив І. Малкович поезію «Свічечка букви «ї». Вірш оригінальний за формою (його написано верлібром) і за змістом. Поет звертається до дитини, маючи на увазі всіх маленьких українців — майбутнє нашої країни, із закликом берегти рідну мову. Автор навмисне не став говорити про її давню історію, милозвучність і багатство — він лише просить маля «захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви «ї» та «оберігати місячний серпик букви «Є». Звичайно, ці букви — то неповторна, «фірмова» ознака нашої мови. Поетові вони здаються «свічечкою» і «місячним серпиком», тобто маленьким, але яскравим світлом, що має освітити шлях у майбутнє цілому народові.
Глибоко хвилює І. Малковича доля української мови, яку називають у світі «солов'їною». Це гарно, що люди помічають її красу, із захопленням відзначають її органічність, але погано, на думку автора, те,що колись
можуть настати і такі часиколи нашої мовине буде пам'ятатинавіть найменшийсоловейко.В останніх рядках міститься ідея цієї поезії: не можна любити рідну мову лише «на словах», сподіваючись, що вона і надалі прокладатиме собі дорогу, як сотні років до нас. Від кожного сьогодні залежить, якою отримають українську мову наші нащадки і чи отримають взагалі. Надмірний вплив інших мов, нешанобливе ставлення українців до рідного слова — ось що загрожує існуванню нашої «солов'їної», «калинової», «джерельної», духмяної, ніжної, мелодійної... Тож давайте ми, молодь, зробимо все можливе, щоб зберегти і прикрасити нашу національну гордість, нашу святиню. Давайте крізь усе життя пронесемо мудрість цих рядків:
Рідне слово... Ні, вітер огудиНе затулить нам злякано рот.Ми без нього так собі — люди,А із ним — український народ.
Чи будемо з вами тоді ми народом,Як стихне вона в голосах?А. ДемиденкоСправжнім подарунком долі стало для мене перше знайомство з творчістю сучасного українського поета Івана Малковича. Перш за все мене зацікавила особистість самого митця — селянина за походженням, музиканта і мовознавця за фахом і поета за покликанням. Тільки небайдужа, енергійна, закохана у рідну землю людина могла у скрутний для країни час заснувати українське видавництво, аби піднести гідність рідного слова, показати маленьким українцям красу нашої мови і навчити цінувати її як найбільшу коштовність великого народу.
Саме цій темі присвятив І. Малкович поезію «Свічечка букви «ї». Вірш оригінальний за формою (його написано верлібром) і за змістом. Поет звертається до дитини, маючи на увазі всіх маленьких українців — майбутнє нашої країни, із закликом берегти рідну мову. Автор навмисне не став говорити про її давню історію, милозвучність і багатство — він лише просить маля «захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви «ї» та «оберігати місячний серпик букви «Є». Звичайно, ці букви — то неповторна, «фірмова» ознака нашої мови. Поетові вони здаються «свічечкою» і «місячним серпиком», тобто маленьким, але яскравим світлом, що має освітити шлях у майбутнє цілому народові.
Глибоко хвилює І. Малковича доля української мови, яку називають у світі «солов'їною». Це гарно, що люди помічають її красу, із захопленням відзначають її органічність, але погано, на думку автора, те,що колись
можуть настати і такі часиколи нашої мовине буде пам'ятатинавіть найменшийсоловейко.В останніх рядках міститься ідея цієї поезії: не можна любити рідну мову лише «на словах», сподіваючись, що вона і надалі прокладатиме собі дорогу, як сотні років до нас. Від кожного сьогодні залежить, якою отримають українську мову наші нащадки і чи отримають взагалі. Надмірний вплив інших мов, нешанобливе ставлення українців до рідного слова — ось що загрожує існуванню нашої «солов'їної», «калинової», «джерельної», духмяної, ніжної, мелодійної... Тож давайте ми, молодь, зробимо все можливе, щоб зберегти і прикрасити нашу національну гордість, нашу святиню. Давайте крізь усе життя пронесемо мудрість цих рядків:
Рідне слово... Ні, вітер огудиНе затулить нам злякано рот.Ми без нього так собі — люди,А із ним — український народ.
