Художнє відображення волелюбності трудового народу в оповіданні М. Коцюбинського «Дорогою ціною»
В оповіданні М. Коцюбинського «Дорогою ціною» письменник опоетизував волелюбний дух трудящих України. Та його оповідання вражає читача трагічністю долі головних героїв.
Остап Мандрика був вихований на оповіданнях діда, «який ходив у Січ, а потім різав панів в Умані». Ті розповіді розбуркували в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. Остап не хотів миритися з тим, що він, Соломія, дід — не більше, ніж худоба у пана. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рідної землі, але з рідним краєм, з коханою його розлучає панщина. Він, молодий, сміливий, одарований життєвою силою: «Стрункий, міцний, з чорними очима, темним молодим вусом» і жити в неволі для нього — гірше смерті, «ліпше загинути в багні, ніж жити в неволі». Цією відчайдушністю у своєму прагненні до волі він нагадує козака Голоту, Миколу Джерю, героїв Шевченка.
Та справжнім відкриттям в літературі було створення письменником образу жінки, не тільки покривдженої, страждаючої, а й сильної, сміливої, здатної до боротьби за свою долю. «Ваша Соломія — то джерело під час спеки... то завдаток типу жінок, що уміють боронити себе», — так визначала цей образ відома громадська діячка того часу Н. Кобринська. Рішуча і любляча, Соломія зібрала всю свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла вперто і завзято з вірою, що зламає всі перешкоди. Щоб бути справжнім товаришем Остапові, вона жертвує своєю красою, чудовими косами: «Дивні косми чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсунулись по плечах додолу і лягли по землі дивними покосами». Засмучені очі Соломії не покидають з того часу нашу уяву. Бачаться вони, коли з жахом слідкує Соломія за високими вогняними горами палаючих плавнів, в останньому відчаї кличе тяжко пораненого Остапа, на човні разом з Іваном готує напад на турецьких козаків, щоб звільнити свого коханого. Прощаються ці очі з надією на волю, з небом, з радістю, з життям, коли чорна безодня дунайської води заковує тіло.
«Остапе!», — з розпукою кличе її душа.«Соломіє!» — доноситься до неї крик його серця. Дорогою, найвищою ціною заплатила Соломія за бажання бути вільною, гірку ціну дав за волю Остап: все життя списане на спині, а половина душі навіки залишилася в Дунаї. Такий трагічний кінець оповідання ще раз підкреслює нескореність, волелюбність українського народу.
Остап Мандрика був вихований на оповіданнях діда, «який ходив у Січ, а потім різав панів в Умані». Ті розповіді розбуркували в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. Остап не хотів миритися з тим, що він, Соломія, дід — не більше, ніж худоба у пана. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рідної землі, але з рідним краєм, з коханою його розлучає панщина. Він, молодий, сміливий, одарований життєвою силою: «Стрункий, міцний, з чорними очима, темним молодим вусом» і жити в неволі для нього — гірше смерті, «ліпше загинути в багні, ніж жити в неволі». Цією відчайдушністю у своєму прагненні до волі він нагадує козака Голоту, Миколу Джерю, героїв Шевченка.
Та справжнім відкриттям в літературі було створення письменником образу жінки, не тільки покривдженої, страждаючої, а й сильної, сміливої, здатної до боротьби за свою долю. «Ваша Соломія — то джерело під час спеки... то завдаток типу жінок, що уміють боронити себе», — так визначала цей образ відома громадська діячка того часу Н. Кобринська. Рішуча і любляча, Соломія зібрала всю свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла вперто і завзято з вірою, що зламає всі перешкоди. Щоб бути справжнім товаришем Остапові, вона жертвує своєю красою, чудовими косами: «Дивні косми чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсунулись по плечах додолу і лягли по землі дивними покосами». Засмучені очі Соломії не покидають з того часу нашу уяву. Бачаться вони, коли з жахом слідкує Соломія за високими вогняними горами палаючих плавнів, в останньому відчаї кличе тяжко пораненого Остапа, на човні разом з Іваном готує напад на турецьких козаків, щоб звільнити свого коханого. Прощаються ці очі з надією на волю, з небом, з радістю, з життям, коли чорна безодня дунайської води заковує тіло.
«Остапе!», — з розпукою кличе її душа.«Соломіє!» — доноситься до неї крик його серця. Дорогою, найвищою ціною заплатила Соломія за бажання бути вільною, гірку ціну дав за волю Остап: все життя списане на спині, а половина душі навіки залишилася в Дунаї. Такий трагічний кінець оповідання ще раз підкреслює нескореність, волелюбність українського народу.
