Повний зміст Зоя Алигер М. И. 1/2

Зояв перших числах грудня 1941 року в селі Петрищеві, біля міста Вереї, німці стратили вісімнадцятирічну комсомолку, що назвала себе Тетяною. Вона виявилася московською школяркою Зоєю Космодемьянской.(З газет)"Зоя" – невигадана поема. Я писала її в сорок другому році, через кілька місяців після загибелі Зої, по гарячому сліді її короткого життя й героїчної смерті. Коли пишеш про те, що було насправді, перша умова роботи – вірність істині, вірність часу, і "Зоя", по суті, стала поемою й про мою юність, про нашу юність. Я писала в поемі про усім, чим жили ми, коли воювали з німецьким фашизмом, про усім, що було для нас у ті роки важливо. І як трагічною осінню сорок першого року, увечері Жовтневої річниці, слухала вся країна мова Сталіна з обложеної Москви. Ця мова означала тоді дуже багато, так само як і відповідь Зої на допиті: "Сталін на пості".З тих пор пройшло більше двадцяти п’яти років, густо насичених всенародними подіями й переживаннями, грізними потрясіннями й прозріннями. Я пережила їх всією своєю істотою й існуванням, а Зоя немає. Я знаю оцінку, дану Сталіну і його діяльності історією, і цим я сьогодні відрізняюся від Зої. Такого розходження не було між нами, коли писалася поема, і я не вважаю себе вправі коректувати її тепер з висоти своєї сьогоднішньої мудрості. Я друкую поему так, як вона була написана в сорок другому році, заради історичної й щиросердечної правди тої епохи, тому що потрібно знати правду про минуле, щоб повною мірою розуміти правду сьогодення.1968ВСТУПЛЕНИЕЯ так приступаю до решенью завдання,начебто кінця й відповіді не знаю.Протерті вікна бревенчатой дачі,розкриті назустріч московському травню.Сонце лежить на високому ґаночку,дівчинка із книгою сидить на порозі."На річці, на річці,па тім бережочке,мила Марусенька білі ноги…"И немов пронизана пісенька этажурчанием річки й сміхом Марусі,пофарбована небом і сонцем прогріта…"Плили до Марусенькесерые гусаки…"Відкинула книгу, навколо подивилася.Над мідними соснами сонце в зеніті…Відкинула голову, пісню доспівала:"Ви, гусаки, летите,води не каламутите…"Бувають на світі такі мгновенья,таке мерехтіння сонячних плям,коли до кінця изчезают сомненьяи здається, мир абсолютно зрозумілий.І життя твоя буде відтепер прекрасна – і це навік, і не буде інакше.Усе у світі влаштовано міцно і ясно – для щастя, для радості, для удачі.Особливо це буває в началедороги,коли тобі років ще малои якщо й були які суми,те грізного горя ще не бувало.Усе у світі відкрито очам людини,Він гордо коштує у високого входу… Майже середина двадцятого століття.Весна дев’ятсот сорок першого року.Вона починалася іспитом шкільним,тривогою неясною й дорогою,вабила на волю м’ячем волейбольним,игрою ріки, тополиною пургою.Московські неповторні весни.Лісовий подих хвої й вологи….Район Тимирязевки, мідні сосни,білизни на мотузках веселі прапори.Як мудро, що люди не знають заранетого, що коштує неухильно перед ними. – Як кликати тебе, дівчинка? – Зоєю. – А Таня? – Так, є й таке гарне ім’я.Ну що ж, оскільки в моєї це властитебя відшукати в цій сонячній дачі,мені хочеться вірити, що чекає тебе щастя,і я не бажаю, щоб було інакше.У сяючій рамці зеленої спеки,навшпиньки приподымаясь трошки,виходить сімнадцятилітня Зоя,московська школьница – длинноножка.

ПЕРША Главажизнь була вбога й небагата.Діти підростали без батька.Маленька мамина зарплата – місяць не дотягнеш до кінця.Так – Те це так, а на поверкуне нудьгували.Згадай хоч зараз,як купила мама етажерку,скільки було радості в нас.Столик перестав, ліжка рухай,шуму й силоньок не жалуй.Етажерка краше з кожною книгою,з кожним плетінням веселей.Нудьги давешней наче й не було!Стало бути, і висновок буде простий:людині потрібно дуже мало,щоб щастя встало в повний ріст.Дівчинка, а що таке щастя?Хіба розібралися ми з тобою?Може, це значить – двері навстіж,у вітер зануритися з головою,щоб хвойний мир колов на ощупьи гірчив на вкуси щоб тыв небо піднялася – чого вуж простіше б! – а потім спустилася з висоти.Щоб перед тобою вилася дорога,ні кінця, ні краю не видать.Нам для щастя потрібно дуже багато.Стільки, що й у казці не сказати.Якщо в казці не сказати, так скажетзолотая пісня, вірний вірш.Нехай мрія земною стежкою ляжету лагоджених туфельок твоїх.Всі, за що товариші боролися,усе, що побачити Ілліч хотів…Щоб уже не тільки через полюс – вкруг планети Чкалов полетів.Щоб менше утомлювалася мамаза перевіркою письмових робіт.Щоб у гір Сиерра – Гвадаррамапобедил шалений народ.Щоб навколо зливалися воединовести з газет, мрії й сни.І щоб папанинская льдинадоплыла відважно до весни.Стало життя багатим і веселої,струмочком прозорим потекла.Вікнами на південь стояла школа,вся зі світла, сміху й скла.Місця багато, мир ще не тісний.Вічністю здається кожна мить.З кожним днем ти знаєш більше пісень,з кожним днем читаєш більше книг.Дівчинка, ти всі чомусь рада,всі взволнованней, чим день назад.Ти ще не знаєш Ленінграда!

Є ще на світі Ленінград!Гарячачись, не уступаючи, сперечаючись,мила моя, рости скоріше!Ти ще не видывала моря,а в нас у Союзі сто морів.Бігай по землі, не знай спокою,усе поспішай побачити й зрозуміти.Ти ще не знаєш, що такоесамого улюбленого обійняти.Двері штовхнеш – і встанеш у порога.Усе – Те ми з ранку чогось чекаємо.Нам для щастя потрібно дуже багато.Маленького щастя не візьмемо.Гори на шляху – вивернемо гору,вичерпаємо ріки й моря.Виростай такому щастю впору,дівчинка багата моя.І встав перед нею переповнений мир,мрячний і сонячний, гіркий і солодкий,мир світлих садів, комунальних квартир,насущних турбот, постійних недостач,різних учинків і різних людей.Він устав перед нею й велів їй пробитьсясквозь нудьгу продмаговских черг,крізь довгу склоку квартирних традицій.Він устав перед нею, нічого не танучи,у всій своїй сутності, тверезої й черствої.І отут починається правда твоя,твоє знамените єдиноборство.Правда твоя.Перегоди, не поспішай.Ти глянула вдалину не по – детски суворо,коли пролунало у твоєї тишиэто важке російське слово.Не снисходит ні до чого,упереджене й непідкупне право.Звучить це слово,начебто егоильич вимовляє мало – мало гаркаво.І стільки в ньому сухого вогню,що мені від нього заслониться нема чим,начебто б це глянув на менядзержинский,накинувши шинель на плечі.І цьому слову навіки данобыть нашим прапором і присягою.Видали пахне для нас онопечатною фарбою, газетним папером.Отож ти який вибираєш шлях!А що, якщо знаєш про нього понаслышке?Він тяжкий.Захочеться відпочити,але немає й не буде тобі перепочинку.Важка буде частка твоя, важка.Коли ти із прикушенною губоюиз школи йдеш додому одна,не знаючи, що я сльожу за тобою,або коли відвернешся раптом,щоб ніхто не побачив, глотаяупрек педагога, глузування подруг,не бачачи, що я за тобою спостерігаю,я підійду й скажу тобі: – Що ж,утомилася, змучилася, стала похмурої.А може, уже зрозуміла: не дійдеш.Поки ще можна згорнути, подумай.Недовго у твої молоді летак іншим, не до себе, ставитися суворіше.Є прямолінійність і прямота,але це зовсім не те саме.Подруги бояться тебе мало – мало,їм незатишно й важко з тобою.Подумай: ти винесеш цей шлях?Зумієш пробитися ценою любою?Але цей наполегливий, пильний светглаз, поставлених трішки косо.Але ти піднімаєшся мені у відповідь,і соромно стає мені питання.І зробилася правда звичкою твоєї,поривом твоїм і движеньем невольнымв бесідах з дорослими,в іграх дітей,у роздумах твоїх і в кипінні шкільному.Як хмарина в небі,як слід від весла,твоя золотава юність бігла.Твоя піонерська правда росла,твоя комсомольська правда мужніла.І йшла ти ходою, що летить уперед,у тобі відкрите ясне завтра,і над тобою, як небозвід,сіяла твоя більшовицька правда.І, утомившись від нудного предмета,про своєму задумаєшся ти….Скінчаться заліки.Буде літо.Плутані строкаті мрії…Ти відкладеш убік зошит.П’ять мінут потерпить! Не лихо!Ну, давай спочатку,один п
о одному.Буде всі, як у минулі роки.По господарству зробити все, що треба,і прибратися нашвидку в будинку,утекти в берези палісаду,у жовту наскрізну метушню.І шматок косий недовгої тенив сонячному мельканье відшукати,і, руками охопивши коліна,книжку цікаву читати.Тіні листів, сонячні плями…Голова закружиться на мить.У тебе складений аккуратнодлинный список непрочитаних книг.Скільки їх!Народи, долі, люди…З ними посміхатися й тремтіти.Бути собою й знати, що з ними буде,з ними жити й з ними вмирати.Зробитися сильніше й богаче,з ними ненавидячи й люблячи.Комнатка на комунальної дачестала цілим миром для тебе.Удивлятися в долі їх і особи,бачити їм невидиму нитку.В одних чомусь научитьсяи інших чомусь навчити.Навчити чомусь.Але чому ж?Прямо в душу кожного глянути,усіх перевірити, усім роздати оружье,усіх побудувати й відправити в шлях.Жити судьбою багатьох у кожній миті,допомагати одним, винити інші…Тільки хіба так читають книги?Так, мабуть, люди пишуть їх.Може бути.І ти подивишся прямостранными очами.Може бути…З тайною тривогою запитає мама: – Ти вирішила, ким ти хочеш бути?Ким ти хочеш бути!І серце взмоетпрямо в небо.Непочатий крайдел на світі.Мир тобі откроетвсе свої секрети.Вибирай!Є одне,заповітне,велике, – як би тільки шлях до нього відкрити?До країв наповненої душоюобо всім з іншими говорити,Це дуже багато, розумієш?Силоміць серця, волі й умалюдям відкривати все те, що знаешьи в що ти віруєш сама.Змушувати їх жити твоєю тривогою,вибирати самої для них шляхи.Але звідки, як, який дорогойк цій величі прийти?Можна стати вчителькою в школі.Цим ти ще не захопилася?Так, але це тільки клас, не боле.Це мало, якщо тільки клас.Устати б так, щоб чутні сталі людямсказанные пошепки слова.Цей шлях безжалісний і важкий.Так, але це щастя.Ти права.Ти права, рідна, це щастя – геть усе словом скорити.Щоб у твоєї незаперечної властибыло із цілим миром говорити,щоб слово музикою звучало,деревом дивовижним росло,як жорстокий шквал, тебе качало,як нічний маяк, тебе врятувало,щоб всі, чим ти живеш і дихаєш,ти могла вимовити завжди,а потім запитала б землю: – Чуєш? – И земля у відповідь сказала б: – Так.Як пілот до рідного літака,мовчазний, зібраний до польоту,тверезий і що хмеліє йде,так і я йду у свою роботу,у кожний свій ризикований політ.І знову я щаслива, і сновапесней що обернулося словоот себе самої мене врятує.(Подорожанин, вертаючись здалеку,із трепетом дивиться з – під руки – так само чи блищать із милих окондобрые, рідні вогники.І така в ньому тремтить тривога,що передохнути йому не можна.Так і я глянула від порогав довгоочікувані твої очі.Але війна кривава й жорстока,і, повернувшись із далекого шляху,можна на землени милих вікон,ні рідного будинку не знайти.Але залишилася мені моя відвага,тих, що не повернуться, голосада ще безгрішний папір,быстролетной пісні вітрила.)Так і проходили день за вдень.Життя було звичайної й схожою.Тільки дивним огнемпроступала кров під тонкою шкірою.Став рішучіше нарис рота,легше й взволнованней хода,і круглее зробилася чертадетского прямого підборіддя.Тільки, може, плічка ледве – чутьпо – дитячі підійняті й вузькі,але вже дівоцька грудьмягко піднімає ситець блузки.І ще незрозуміла властьв глибині зіниць твоїх таїться.Як же це повинен світло впасти,як повинні злетіти твої вії,як повинна ти сісти або підвестися,тиші своєї не порушуючи?Тільки раптом сплесне руками мати: – Дівчинка, так ти зовсім більша!Або, може, у сонячний денек,наприкінці пам’ятного травня,ти з будинку вибіжиш, дружок,на бігу навшпиньки встаючи,і на старому платтячку твоемкружево черемхової гілки. – Зоя гарнішає з кожним днем, – словом перекинуться сусідки.У шкільних коридорах яскраве світло.Ти пройдеш у широкому цьому світлі.Юнак одних з тобою років зачудується,раптом тебе помітивши.Здригнеться, почервоніє, не зрозуміє.Скільки років сиділи в класі поруч,сперечалися, не ладили…І вотглянула косим коротким поглядом,волосся поправила рукою,осяяна якоюсь таємницею.Так коли ж ти зробилася такий – нової, дорогою, надзвичайної?Ні, зовсім особливої, не тієї,що парубійка мучила ночами.Не жемчужною киномечтой,не красунею з пекучими очами. – Що ж таїться в ній? – Не знаю я. – Що, вона гарна? – Не знаю.Але, – яка є, вона – моя,золота,ясна,наскрізна. – И побачить він свою судьбув дівочій літаючій ході,у прядці, що розпушилася на чолі,у ямочці на круглому підборідді.(Щастя, помножене на страданье,у цілому своєму й дадуть, нарешті,це пронизливе, як рыданье,таємне з’єднання серць.Як почалося воно?Песнею росіянці?Довгою бесідою в опівнічну годину?Аб