Вірш Буніна «Самітність» – Бунін И. А

Особливість поезії И. А. Буніна насамперед у тім, що він у своїх віршах завжди залишається художником. Це означає, що поет прагнув поетично перетворити відведену йому долею життя. Події цього життя, потрапляючи у вірші, здобували строгі обриси поетичної форми, співзвучної особистості Буніна

Вірш «Самітність» (1903) тільки на перший погляд здається мелодраматичною жанровою замальовкою. Насправді це не просто ліричні виливи якогось абстрактного героя, не зображення складних щиросердечних переживань сучасної людини, а спосіб розкрити духовне самопочуття саме художника в широкому змісті слова, прагнення творчої особистості зберегти себе в несприятливі обставинах

Герой вірша – людин мистецтва, майстер, що не знає мертвої крапки спокою. Спочатку Бунін присвятив цей вірш своєму другові художникові П. Нилусу (звідси згадування про те, що героєві «темно за мольбертом»).

Починається вірш простий і майже монотонно. Ми немов чуємо, як стукають по покрівлях дощові краплі:

И вітер, і дощик, і імла

Над холодною пустелею води

Тут життя до весни вмерло,

До весни спорожніли сади

Герой вірша з болем і сумом думає про свій любовний роман, що так зненацька обірвався:

Учора ти була в мене,

Але тобі вуж тужливо із мною

Надвечір непогожого дня

Ти мені стала здаватися дружиною

Він намагається розумом перебороти, що звалилися на нього щиросердечна негода, спустошеність, байдужність до життя:

Що ж, прощай! Як – небудь до весни

Проживу й один – без дружини…

И в цю злу мінуту він не поспішає підбудуватися під лад повсякденного життя, жити далі як ні в чому не бувало. Він поки ще плекає свій сум, свою поранену душу. Тому для нього так важливі всі зворушливі побутові деталі, пов’язані зі збіглою жінкою:

Твій слід під дощем у ґанку

Розплився, налився водою

И мені боляче дивитися одному

У передвечірню тьму

Його спроби повернути улюблену жінку марний – герой сам це розуміє:

Мені крикнути хотілося слідом:

«Відвертай, я зріднився з тобою!»

Але для жінки минулого немає:

Розлюбила – і став їй чужий

Тихий сум героя зм’якшується самоіронією:

Що ж! Камін затоплю, буду пити…

Добре б собаку купити

Оскільки бажання людини мати поруч із собою вірну й віддану душу не збулася: улюблена жінка його покинула, то залишається завести безсловесно відданого друга, що не залишить у важку мінуту

Весь вірш пронизаний атмосферою осіннього смутку. Ми немов бачимо низькі сірі хмари, забиті мокрі дачі, звідки давно виїхали мешканці, відчуваємо, як дме з вікна, за яким рано згущаються сутінки. Звичайно, ми співчуваємо героєві «Самітності ». Але є камін, а як відомо, рівне гудіння вогню заспокоює душу. Тому хочеться вірити, що художник неодмінно впорається з нудьгою (особливо, якщо все – таки заведе собаку!). А коли всі навколо розцвіте, устане й він. До того ж тільки художник може перетворити особисту драму у твір мистецтва й тим позбутися від її вантажу

Хоча Бунін показує героя, що переживає щиросердечні борошна, у віршах не відчувається безвихідності. Поет знаходить поетичну принадність уже в самому зображенні навколишнього життя, навіть якщо дійсність на перший погляд буденно нудна. Він не просто описує неяскравий среднерусский пейзаж, але одухотворяє його, пропускаючи через призму власної свідомості. Тому вірш «Самітність» скоряє нас строгою простотою форми, заворожує елегійною тональністю