Сюжетна своєрідність повести Юрія Трифонова “Обмін” – Трифонов Юрій

В основі повести Юрія Трифонова “Обмін” – прагнення головного героя, типового московського інтелігента Віктора Георгійовича Дмитрієва, зробити обмін житла, поліпшити власну житлову ситуацію. Йому необхідно для цього оселитися з безнадійно – хворою матір’ю, що догадується про свою швидку кончину. Син переконує її, що жахливо жадає проживати з нею спільно, для того щоб краще подбати про неї. Однак мати метикує, що його хвилює в першорядну чергу не вона, а квартира, і що поспішає він з обміном через страх після її смерті втратитися її кімнати. Матеріальна зацікавленість підмінила в Дмитрієва почуття сыновней любові. І недарма наприкінці добутку мати заявляє синові, начебто колись збиралася жити з ним спільно, а в цей час ні, того що: “Ти вже обмінявся, Вітя. Обмін відбувся… Це було дуже давно. І буває завжди, щодня, так що ти не дивуйся, Вітя. І не гнівайся. Просто так непомітно..” Дмитрієв, людина споконвічно чималий, потроху під впливом себелюбності чоловіки, та й свого особистого егоїзму, поміняв моральні позиції на обивательське благополуччя. І все – таки, встигши з’їхатися з матір’ю прямо перед її смертю, її кончину, може бути, небагато викликану квапливим обміном, переживає удручающе: “Після смерті Ксенії Федорівни в Дмитрієва зробився гіпертонічний криз, і він пролежав три тижні будинку в строгому постільному режимі”. Потім він сильно здав і здавався нібито “ще не старий, але вже літній”. Яка ж причина етичного падіння Дмитрієва?

У повісті нам представлений його дід, як старий революціонер, що говорить Вікторові “Ти людина не кепський. Але й не дивний” У Дмитрієві немає ніякої високої ідеї, що одухотворяє його життя, немає захопленості якою – небудь справою. Ні, що виявляється в цьому випадку дуже важливим, і сили волі. Дмитрієв не може протистояти напору дружини Лени, що прагне до одержання життєвих благ за всяку ціну. Часом він протестує, улаштовує скандали, але тільки для очищення совісті, тому що майже завжди, в остаточному підсумку, капітулює й робить так, як того хоче Лена. Дружина Дмитрієва давно вже власний успіх ставить в основу. І знає, що чоловік буде слухняним знаряддям у досягненні її цілей: “…Вона заговорила так, начебто все вирішено й начебто йому, Дмитрієву, теж ясно, що все вирішено, і вони розуміють один одного без слів”. Із приводу таких, як Лена, Трифонов сказав в інтерв’ю із критиком А. Бочаровым: “Егоїзм – те в людстві, що перемогти сутужніше всього”. І в той же час письменник далеко не впевнений, чи можливо в принципі повністю перемогти людський егоїзм, чи не розумніше постаратися ввести його в якісь моральні межі, поставити йому певні границі. Наприклад, такі: прагнення кожної людини до задоволення власних потреб законно й справедливо доти, поки воно не наносить шкоди іншим людям. Адже егоїзм є одним з наймогутніших факторів розвитку людини й суспільства, і не зважати на цим не можна. Згадаємо, що про “розумний егоїзм” зі співчуттям і чи ледве не як про ідеал поводження писав ще Микола Гаврилович Чернишевський у романі “Що робити?”. Лихо, однак, у тім, що дуже важко в реальному житті знайти ту грань, що відокремлює “розумний егоїзм” від “нерозумного”. Трифонов підкреслював у згаданому інтерв’ю: 

“Егоїзм зникає гамір, де виникає ідея”. Такої ідеї немає в Дмитрієва й Лени, тому егоїзм стає для них єдиною моральною цінністю. Але немає цієї ідеї й у тих, хто їм протистоїть, – у Ксенії Федорівни, сестри Віктора Лоры, двоюрідної сестри головного героя Марини… І не випадково в бесіді з іншим критиком, Л. Аннинским, письменник заперечував йому: “Ви зробили вигляд, що я Дмитрієвих (маються на увазі всі представники цього сімейства, крім Віктора Георгійовича) боготворю, а я над ними іронізую”. Дмитрієви, на відміну від сімейства Лени, Лук’янових, до життя не дуже пристосовані, не вміють витягати для себе вигоду ні на роботі, ні в побуті. Вони не вміють і не хочуть жити за рахунок інших. Однак мати Дмитрієва і його рідні – аж ніяк не ідеальні люди. Їм властивий один дуже беспокоивший Трифонова порок – нетерпимість (не випадково саме так письменник назвав свій роман про народовольця Желябові – “Нетерпимість”).

Ксенія Федорівна йменує Лену міщанкою, а та її – ханжею. Мати Дмитрієва насправді навряд чи справедливо вважати ханжею, але нездатність прийняти й зрозуміти людей з іншими поведінковими установками робить її важкої в спілкуванні, а подібний тип людей у довгостроковій перспективі – нежиттєздатний. Дід Дмитрієва ще був натхнений революційною ідеєю. Для наступних поколінь вона сильно потьмяніла через зіставлення з дуже далекої від ідеалу післяреволюційною дійсністю. І Трифонов розуміє, що наприкінці 60 – х, коли писався “Обмін”, ця ідея вже мертва, а ніякий нової в Дмитрієвих немає. У цьому – трагізм положення. З одного боку – набувачі Лук’янови, які вміють непогано працювати (що Лену на роботі цінують, у повісті підкреслюється), уміють облаштовувати побут, але ні про що, крім цього, не думають. З іншого боку, Дмитрієви, що зберігають ще інерцію інтелігентської порядності, але згодом усе більше її, не підкріплену ідеєю, утрачивающие.

Віктор Георгійович уже “олукьянился”, і ймовірно цей процес прискорила Надія, що розраховує на те, що в головного героя воскресне совість. Все – таки, на мій погляд, смерть матері викликала в героя якесь моральне потрясіння, із чим було зв’язано, як видно, і нездужання Дмитрієва. Але все – таки, шансів на його духовне відродження дуже мало. І неспроста в останніх рядках цієї повісті автор повідомляє, що довідався всю історію від Віктора Георгійовича, що тепер здається хворим, роздавленим життям чоловіком. Обмін моральних цінностей відбувся в його душі, привів до смутного результату. Зворотний обмін для героя практично неможливий