Повний зміст Ипатов Андрєєв Л. Н – Часть 1

Леонід Андреевипатов

Жив у Москві багатий купець – Ипатов, Микола Павлович, людина самий звичайний, ні гріхами якими – небудь особливими, ні чеснотою не відрізнявся. Був тільки довірливий, та й то по – купечески, з оглядкою. Справа він вів велик і заплутане, допускав кредит і мав багато боржників. Була в нього й родина, сини й дочки, якісь племінниці й племінники, що жили при будинку. Більша родина, а з’явилася непомітно, виросла як вовна на шкірі: і тепло від її, і страшно за неї. А вона теж собі живе.І було всі так звичайно, і раптом відбулося незвичайне й воістину страшне, що не має розумного пояснення.Розорився Ипатов. Спершу йому по декількох векселях не заплатили й сильно його підвели, а потім він не заплатив, і дійшла справа до судового пристава. Але на той час Ипатов ослабшав, упав у похмуру байдужість і вирішив: нехай описують, нехай продають, нікого бачити не хочу. І виїхав на два дні до Трійці, де були в нього знайомі ченці: не те отмолиться, не те просто відсидітися думав.Але столичні адвокати – народ хитрий. Було це під Різдво, і саме в переддень, у самий святвечір, приїхав адвокат із судовим приставом і сказав: – Ми його не по кишені, а ми його по самолюбству купецькому вдаримо, – от як!І не став розшукувати ні золотих брошок, ні товстих дутих купецьких браслетів, – полювання трудитися й вступати в суперечку з жінками! – а велів обв’язати толстою мотузкою рояль і накласти печатку. У такий же спосіб обв’язав і припечатав люстру, що над самим обіднім столом, і виїхав, – оглянутися не встигли. І всього пробув п’ять мінут, а наробив такого, що вся купецька родина від мала до велика ревінням взревела. Сором! Завтра Різдво, скільки народу буде, дочки танцювати збиралися, а отут мотузки так печатки, – і мотузки – те коряві, у вузлах, від вантажу в сараї валялися.Повернувся Микола Іванович із монастиря, глянув на люстру й запитує, начебто не зрозумів нічого: – Це що?А дружина плаче й говорить: – Ні, ти в залу мабуть і глянь, що із твоїм роялем зробили.Уже до напівночі розшукав Ипатов пристава, – а приставши з женою в церкву збирався, – і насилу, насилу – те вблагав його гроші взяти й поїхати зняти печатки. – Так ви самі їх зніміть, – заперечував пристав, одягнений по^ – святковому. – Я вам посвідчення дам. – Немає вуж, Христом – Богом молю, поедемте із мною, Я тепер усього боюся, – благав Ипатов. – Так я вам божуся… – Немає вуж, не відмовте. Я вас віддячу, не пошкодуєте!Поїхав – Таки пристав і сам у присутності двірника зняла печатки й розв’язав коряві мотузки.Так вийшов Ипатов зі своєї похмурої байдужості; і ще цілих два роки після цього він метушився до знемоги, підпирав плечем падаюче, ловив пальцями повітря; як баба після пожежі, копався на пожарище, угадував, де що згоріло. І отут усе ще не було нічого незвичайного: у ті важкі роки багато народу поразорилось, і хто поправився, а хто й зовсім зубожів, – таких, як Ипатов, в одній Москві налічувалися десятки. Та й не так уже погано обстояло в Ипатова: по закінченні всіх справ залишився в нього двоповерховий будинок на Зачепі й тисяч п’ятнадцять чистого капіталу, – при бадьорому розташуванні хоч знову справа починай. Він і почав би, тому що при своїх роках і сивині тілом був міцніше синів і племінників, – не вразь його щиросердечна хвороба.От ця хвороба і є те незвичайне, що відрізнило його від всіх людей його положення, зробило його долю замечательною й воістину страшної. Є міра гріху й відплаті, і над життям всіх людей і судьбою ихнею зрится дух справедливості, але від життя Ипатова відійшов дух справедливості, безмірність страждань кощунственно перевищила міру гріха, і стала людина як би игрушкою в руках лютого беззаконня.Почалася хвороба з мовчання й сліз. Те, що говорив Ипатов, не було нерозумно й не виявляло хворого розуму; але усе менше він говорив, а мовчати початків годинниками. І, залишаючись мовчазним, не скаржачись і не нарікаючи, він зітхав протяжно й так горестно, що як би останнім, як в умираючого, був кожний подих його. Але не було воно останнім, як в умираючого, і, у собі самому черпаючи гірку силу, зростало воно до ступеня повітряного лементу, безсловесного стогону. Уже весь будинок змовкав, слухаючи стогонам, а вони все тривали й раптом заглушалися тишиною; і тоді можна було бачити, заглянувши в щілинку дверей, що Ипатов сидить, схилившись над столом, поклавши руку на деревинки рахунків, і горестно плаче, каплет сльози й на руку, і на рахівницю.І на початку хвороби своєї Ипатов соромився не тільки плакати, але й мовчати на людях: чи те посміхнеться, чи то скаже дрібниця, непомітно підніметься й піде до с
ебе в кімнату за своєю гіркою справою. Але вже незабаром пропали люди з очей його, і скрізь став він один; і вже траплялося: веде його дружина по вулиці, а він плаче, особа мокре; утирається рукавом, немов мале дитя. І таку тугу став він наводити на здорових, що навіть у церкву його допускали неохоче; а під кінець і зовсім заборонили. Парафіяльний панотець, вислухавши багато скарг, не зовсім по совісті вирішив: – Будинок Божий – будинок радості, а не стогонів, якої місце тільки в пеклі. І якщо вже побачивши святих догідників і Цариці Небесної не просвітлюється його дух, те й немає йому місця перед ликом їх чистим. Почім я знаю його гріхи? Він уже три роки не був у мене на сповіді. – Немає в нього гріхів, я знаю, – заперечила дружина. – А я знаю, що є! Відкрий його гріх, я тоді перед всім народом на повчання його поставлю, тебе не запитаю, а тепер від нього одна спокуса й тривога. Веди – Ка його додому, а сама приходь молитися, – либонь тебе Бог почує.Хоч і гордим голосом, але не по совісті були сказані ці слова: будучи вуж досить не молодий, панотець усе ще не зміцнів у вірі, страждав сумнівами, терзався таємно. Доходило навіть до того, що, коштуючи в самому вівтарі, на уявній молитві, він раптом вдавався у відчай і шепотів чужим голосом: "Несть Бог!" – і в божевільному перекрученні видимого благолепный храм з усіма майбутніми здавався йому будинком для божевільних. І, визнай він, що Ипатов страждає безвинно, втратився б він і остання віра, милостивого сумніву в невір’ї своєму.Так кривдою слабкого розуму був відірваний Ипатов від церкви, але не відчув позбавлення, обійнятий несказанної й всі зростаючою прикрістю. Допытывалась дружина довідатися, про що його сльози й стогони, але не могла; допитували про тім же й знайомі троицкие ченці, і запрошені лікарі, але не було і їм відповіді. Може бути, і хотів страждалець відповісти, але не встигало перше слово народитися на вустах його, як переходило воно в неспроможне тремтіння губ, зривався подих, і в тісноті грудей, здавленої жерновами, завмирала людська мова. Раз тільки на питання дружини: "Тобі боляче?" – він виразно сказав: – Боляче.Але й тільки всього сказав він, ні слова не додав, так – таки й не відкрив таємниці страждаючого серця. Та й чи була таємниця? Чи не все життя його була доподлинно відома, і не було в ній прихованого, не було таємного й у темряві своєї порочного.Біля року провів у такому стані душевнохворої; і не було за рік часу навіть години, коли відпочив би він від сліз: не висихали ока й уже почали гноїтися, передвіщаючи сліпоту. Але голос стогонів залишався чистим, і навіть з’явилася в ньому особлива м’якість, як у голосі жінки або ще безневинного підлітка. З далекої кімнати порию чудилося, що це дитина плаче, а не літній, старіючий чоловік. І ніч не звільняла страждальця: лежав він, покірний, і в сні мучився так само безвихідно, як і наяву, мочив сиву бороду в невичерпних сльозах. Прийде дружина зі свечкою, постоїть, подивиться, – чи те це чоловік її, з яким у згоді прожила двадцять років, чи те зовсім чужа, невідомий і страшна людина… Двоїться в очах, подітися нікуди, тільки один порятунок і є що смерть.І іншої від таких страждань давно наклав би на себе руки, але або втратив Ипатов міркування, або перейшли мучення ту грань, за которою не владна людина підняти руку навіть на себе. Окреслило його своїм колом страждання, і став він усьому світу далекий і як би недоторканний. Так був рік, а по закінченні року додалася деяка нова риса, що завершила усе ще незавершені й придавшая життя Ипатова останній і остаточний вид.Існував у будинку під сходами темний чуланчик, де спав один із племінників, незадовго перед тим померлий від сухоти. От у цей без світла чуланчик на охолодавшую ліжко й заліг один раз Ипатов, щоб не виходити вуж більше й не бачити світла. Спочатку пробувала дружина відвести його в спальню, на власне розкішне, купецьке ліжко, але знову й знову йшов Ипатов у чуланчик, – там його, нарешті, і залишили. Там він і жив, не бачачи світла, ще цілих дванадцять років.І дванадцять років, не вгаваючи, неслися із чуланчика стогону, і дванадцять років, не осушуючи око, плакав від невідомого, жахливого горя нещасний купець. Вічний сутінок крив його риси, і це було благом для людей, тому що не міг би людський погляд винести душепротивного видовища настільки жахливих страждань, що не мають кореня ні в божеської, ні в людській справедливості. Гниллям і затхлістю пахнуло із чуланчика, важкою чоловічиною пахнуло; як старий пень у сирому й темному яру, повільно изгнивал купець, набряклий, важ