Повний зміст У вагоні Чехов А. П – Часть 1

Поштовий поїзд номер такий – те мчиться на всіх парах від станції «Веселий Трах – Тарарах» до станції «Рятуйся, хто може!». Локомотив свистить, сичить, пихкає, сопе… Вагони тремтять і своїми непідмазаними колісьми виють вовками й кричать совами. На небі, на землі й у вагонах тьма… «Щось буде! щось буде!» – стукають тремтячі від старості років вагони… « Гого – Про – Про!» – підхоплює локомотив… По вагонах разом з карманолюбцами гуляють наскрізні вітри. Страшно… Я висуваю свою голову у вікно й безцільно дивлюся в нескінченну далечінь. Всі вогні зелені: скандал, треба думати, ще не швидко. Диска й станційних вогнів не видно… Тьма, туга, думка про смерті, спогади дитинства… Боже мій! – Грішний!! – шепочу я. – Ох, як грішний!.. Хтось лізе в мою задню кишеню. У кишені немає нічого, але все – таки жахливо… Я обертаюся. Переді мною незнайомець. На ньому солом’яний капелюх і темно – сіра блуза. – Що вам завгодно? – запитую я його, обмацуючи свої кишені. – Нічого – З! Я у вікно дивлюся – з! – відповідає він, отдергивая руку й налягаючи мені на спину. Чутний сиплий пронизливий свист… Поїзд починає йти усе тихіше й тихіше й нарешті зупиняється. Виходжу з вагона і йду до буфета випити для хоробрості. У буфета тісниться публіка й поїзна бригада. – Гм… Горілка, а не гірко! – говорить солідний обер – кондуктор, звертаючись до товстого пана. Товстий пан хоче щось сказати й не може: поперек горла зупинився в нього однорічний бутерброд. – Жиндаррр!!! Жиндаррр!!! – кричить хтось на плацформе таким голосом, яким під час воно, до потопу, кричали голодні мастодонти, іхтіозаври й плезіозаври… Іду подивитися, у чому справа… В одного з вагонів першого класу коштує пан з кокардою й указує публіці на свої ноги. З нещасного, у той час коли він спав, стягнули чоботи й панчохи… – У чому ж я поїду тепер? – кричить він. – Мені до Ррревеля їхати! Ви повинні дивитися! Перед ним коштує жандарм і запевняє його, що «тут кричати не доводиться»… Іду у свій вагон № 224. У моєму вагоні всі те ж: тьма, храп, тютюновий і сивушний заходи, пахне російським духом. Біля мене хропе рыженький судовий слідчий, що їде в Київ з Рязані… У двох – трьох кроках від слідчого дрімає гарненька… Селянин, у солом’яному капелюсі, сопе, пихкає, перевертається на всі боки й не знає, куди покласти свої довгі ноги. Хтось у куті закушує й чамкает привселюдно… Під лавами спить богатирським сном народ. Скриплять двері. Входять дві зморщені старушонки з торбинками на спинах… – Сядемо сюди, мати моя! – говорить одна. – Темень – Те яка! Спокуса та й годі… Ніяк наступила на кого… А де Пахом? – Пахом? Ах, батюшти! Де ж це він? Ах, батюшти! Старушонка метушиться, відчиняє вікно й оглядає плацформу. – Пахо – Ом! – деренчить вона. – Де ти? Пахом! Ми тутотко! – У мене лихо – а! – кричить голос за вікном. – У машину не пущают! – Не пущают? Який це не пущает? Плюнь! Не може тебе ніхто не пустити, коли в тебе теперішній квиток є! – Квитки вже не продають! Кас замкнули! По плацформе хтось веде коня. Тупіт і фиркання. – Здай назад! – кричить жандарм. – Куди лізеш? Чого скандалиш? – Петрівна! – стогне Пахом. Петрівна скидає із себе вузол, вистачає в руки великий бляшаний чайник і вибігає з вагона. Б’є другий дзвінок. Входить маленький кондуктор із чорними вусиками. – Ви б взяли квиток! – звертається він до старця, що сидить проти мене. – Контролер тут! – Так? Гм… Це недобре… Який?.. Князь? – Ну… Князя сюди й ціпками не заженеш… – Так хто ж? З бородою? – Так, з бородою… – Ну, коли цей, то нічого. Він добра людина. – Як хочете. – А багато зайців їде? – Душ сорок буде. – Ннно? Молодці! Ай так комерсанти! Серце в мене стискується. Я теж зайцем їду. Я завжди їжджу зайцем. На залізницях зайцями називаються рр. пасажири, що утрудняють розміном грошей не касирів, а кондукторів. Добре, читач, їздити зайцем! Зайцям покладається, по ніде ще не надрукованому тарифі, 75% поступки, їм не потрібно юрбитися біля каси, виймати щохвилини з кишені квиток, з ними кондуктора чемніше й… всі що хочете, одним словом! – Щоб я заплатив коли – небудь і що – небудь!? – бурмоче старець. – Так ніколи! Я плачу кондуктору. У кондуктора менше грошей, чим у Полякова! Деренчить третій дзвінок. – Ах, матінки! – клопоче старушонка. – Де ж це Петрівна? Адже от уже й третій дзвінок! Покарання божие… Залишилася! Залишилася бідна… А речі її отут… Што з речами – те робити, із сумочкою? Рідні мої, адже вона залишилася! Старушонка на мінуту замислюється. – Пущай з речами залишається! – говорить вона й кидає сумочку Петрівни у вікно. Їдемо до станції Халдеево, а по путівнику
«Фрум – Загальна Могила». Входять контролер і обер – кондуктор зі свічею. – Вашшш… квитки! – кричить обер – кондуктор. – Ваш квиток! – звертається контролер до мене й до старця. Ми ежимся, стискуємося, ховаємо руки й вп’ялюватися в підбадьорливу особу обер – кондуктора. – Одержите! – говорить контролер своєму супутнику й відходить. Ми врятовані. – Ваш квиток! Ти! Ваш квиток! – штовхає обер – кондуктор сплячого хлопця. Хлопець прокидається й виймає із шапки жовтий білетик. – Куди ж ти їдеш? – говорить контролер, вертячи між пальцями квиток. – Ти не туди їдеш! – Ти, дуб, не туди їдеш! – говорить обер – кондуктор. – Ти не на той поїзд сіл, голова! Тобі потрібно на Живодерово, а ми їдемо на Халдеево! Вааазьми! От не потрібно бути ніколи дурнем! Хлопець посилено моргає очами, тупо дивиться на всміхнену публіку й починає терти рукавом ока. – Ти не плач! – радить публіка. – Ти краще попроси! Такий здоровий дурень, а ревеш! Одружений мабуть, дітей маєш. – Вашшш… квиток!.. – звертається обер – кондуктор до косаря в циліндрі. – Га? – Вашшш… квитки! Повертайся! – Квиток? Нешто потрібно? – Квиток!!! – Розуміємо… Отчого не дати, коли потрібно? Даадим! – Косар у циліндрі лізе за пазуху й зі швидкістю двох з половиною вершків у годину витягає звідти засалений папір і подає її контролерові. – Кого даєш? Це паспорт! Ти давай квиток! – Іншого в мене квитка немає! – говорить косар, очевидно стривожений. – Як же ти їдеш, коли в тебе немає квитка? – Так я заплатив. – Кому ти заплатив? Що брешеш? – Кондухтырю. – Якому? – А блазень його знає якому! Кондухтырю, от і все… Не бери, говорив, квитка, ми тебе й так провеземо… Ну, я й не взяв… – А от ми з тобою на станції поговоримо! Мадам, ваш квиток! Двері скриплять, відчиняється, і до загального нашого подиву входить Петрівна. – Насилу, мати моя, знайшла свій вагон… Хто їх розбере, всі однакові… А Пахома так і не впустили, аспіди… Де моя сумочка? – Гм… Спокуса… Я тобі її у віконце викинула! Я думала, що ти залишилася! – Куди кинула? – У вікно… Хто ж тебе знав? – Спасибі… Хто тебе просив? Ну та й відьма, прости господи! Що тепер робити? Своєї не кинула, паскуда… Морду б свою ти краще викинула! Аааа… штоб тобі повылазило! – Потрібно буде з наступної станції телеграфувати! – радить публіка, що сміється. Петрівна починає голосити й нечестиво сваритися. Її подруга тримається за свою торбу й також плаче. Входить кондуктор. – Чиї веш – ш – ш…чи! – викрикує він, тримаючи в руках речі Петрівни. – Гарненька! – шепотить мені мій vis – a – vis старець, киваючи на гарненьку. – М – М – М… хорррошенькая… Чорт подери, хлороформу немає! Дав би їй понюхати, та й цілуй в усі лопатки! Благо всі сплять!.. Солом’яний капелюх ворочається й привселюдно гнівається на свої неслухняні ноги. – Учені… – бурмоче він. – Учені… Мабуть, проти єства речей і предметів не підеш!.. Учені… гм… Мабуть не зроблять так, щоб ноги можна було відгвинчувати й пригвинчувати по произволению! – Я отут ні при чому… Запитаєте товариша прокурора! – марить мій сусід – слідчий. У далекому куті два гімназисти, унтер – офіцер і парубок у синіх окулярах при світлі чотирьох цигарок жарять у картеж… Праворуч від мене сидить висока бариня з породи «саме собою розуміє». Від її разить пудрою й пачулями. – Ах, що за принадність ця дорога! – шепотить над її вухом якийсь гусак, шепотить приторно до… до відрази, якось французисто вимовляючи букви г, н и р. – Ніде так швидко й приємно не буває зближення, як у дорозі! Люблю тебе, дорога! Поцілунок… Іншої… Чорт знає що! Гарненька прокидається, обводить очами публіку й… несвідомо кладе голівку на плече сусіда, жерця Феміди… а він, дурень, спить!! Поїзд зупиняється. Полустанок. – Поїзд коштує дві мінути… – бурмоче сиплий, надтріснутий бас поза вагоном. Проходять дві мінути, проходять ще дві… Проходить п’ять, десять, двадцять, а поїзд усе ще коштує. Що за чорт? Виходжу з вагона й направляюся до локомотива. – Іван Матвеич! Незабаром ж ти, нарешті? Чорт! – кричить обер – кондуктор під локомотив. З – під локомотива виповзає на череві машиніст, червоний, мокрий, зі шматком сажі на носі… – У тебе є чи бог ні? – звертається він до обер – кондуктора. – Ти чи людина ні? Що підганяєш? Не бачиш, чи що? Ааа… щоб вам всім повылазило!.. Хіба це локомотив? Це не локомотив, а ганчірка! Не можу я везти на ньому! – Що ж робити? – Роби що хочеш! Давай інший, а на цьому не поїду! Так ти зваж на тановище… Помічники машиніста бігають навколо несправного локомотива, стукають, кричать… Начальник станції в червоному кашкеті коштує біля й розповідає своєму помічникові анекд