Повний зміст Генріх IX Брэдбери Р – Часть 1

Генріх IX – Геть він!Обоє подалися вперед. Від їхньої ваги вертоліт нахилив. Під ними неслася лінія берега. – Не він. Просто валун, покритий мохами…Пілот підняв голову, немов роблячи знак вертольоту піднятися вище, повернутися на місці й помчатися ладь. Білі скелі Дувра зникли. Тепер унизу розстелялися зелені луги, і, подібна до ткацького човника, величезна бабка стала снувати взад – уперед у тканині зими, що обволакивали лопати. – Стій! От він! Спускайся!Вертоліт почав падати долілиць, трава ринулася йому назустріч. Людина, що сиділа поруч із пілотом, відкинув, гарчачи, убік закріплений на шарнірах прозорий купол і неспритні рухи, начебто суглоби його мали потребу в змащенні, спустився з кабіни на землю. Побіг. Майже відразу видихнув і, сповільнивши біг, що зривається голосом закричав у пориви, що налітають, вітру: – Гарри!Одягнена а лахміття фігура, що піднімалася нагору по схилі, спіткнулася, почувши його лемент, і кинулася бігти, кричачи у відповідь: – Я не зробив нічого поганого! – Так адже я Сэм Уэллес, Гарри! Я не поліцейський!старий, Що Тікав від нього, спершу сповільнив біг, потім, вцепившись руками в рукавичках у свою довгу бороду, завмер на самому краї скелі, над морем.Сэмюэл Уэллес, ловлячи ротом повітря, добрався до нього нарешті, але не доторкнувся зі страху, як би той знову не побіг. – Гарри, чорт би тебе, дурня, забрав! Уже кілька тижнів пройшло! Я став боятися, що тебе не знайду. – А я, навпаки, боявся, що ти знайдеш мене.Гарри, чиї очі були замружені, тепер відкрив їх і подивився злякано на свою бороду, на свої рукавички, а потім на свого друга Сэмюэла. Два старі, сиві – сиві, змерзлі – змерзлі, на вершині скелі в грудневий день, Вони знали один одного так давно, стільки років, що вираження їхніх осіб переходили від одного до іншому й назад. Рот і очі в них тому були схожі. Того й іншого можна було прийняти за старих братів. У того, щоправда, який виліз із вертольота, з – під темного одягу визирала зовсім не підходяща до випадку яскрава гавайська сорочка. Гарри намагався не зауважувати неї.Так чи інакше ока в обох у цю мінуту зволожилися. – Гарри, я тут, щоб попередити тебе. – Це зовсім не потрібно. Чому ти вирішив, що я ховаюся? Сьогодні останній день? – Так, останній.Обоє задумалися.Завтра різдво. А зараз святвечір, друга половина дня, і відпливають останні кораблі. І Англія, цей камінь у море води й туману, стане пам’ятником самої собі, і його спише своїми письменами дощ і поглине імла. Із завтрашнього дня острів перейде в безроздільне володіння чайок. А в червні – ще й мільйонів метеликів – данаид, що спурхнуть і святковими процесіями направляться до моря.Не відриваючи погляду від берега й хвиль, що набігають, Гарри сказав: – Так, виходить, до заходу на острові не залишиться жодного чортова дурного дурня? – У загальному… так. – Жахливо, і а загальному й зокрема. І ти, Сэмюэл, прилетів за мною, щоб насильно мене відвезти? – Скоріше, умовити виїхати. – Умовити виїхати? Бог з тобою, Сэм, п’ятдесят років пройшло, як ми разом, а ти мене дотепер так і не знаєш? І тобі не спадало на думку, що навіть якщо всі покинуть Британію (ні, Великобританію – так звучить краще), я захочу залишитися?"Останній житель Великобританії, – подумав Гарри, замовкши, – про боже, ну й слова! Начебто дзвін дзвонить по небіжчику. Начебто величезним дзвоном звучить сам Лондон крізь всі дощі, що мрячать, від початку часів аж до цієї години, коли останні, самі останні за винятком одного – єдиного залишають цю могилу цілих націй, цей мазок похоронної зелені в море холодного світла. Останні. Останні". – Послухай мене, Сэмюэл. Мені могила вже викопана. Я не хочу з нею розстатися. – Хто ж покладе тебе в неї? – Я ляжу сам, коли прийде час. – А хто засипле тебе землею? – Про що ти говориш, Сэм? Порох завжди засиплеться новим порохом. Про це подбає вітер. ПРО, боже! – Це слово мимоволі зірвалося з його вуст. І він зі здивуванням побачив що бризнули, що вилітають із власних очей, що моргають, сльози. – Що ми тут робимо? Чому все прощалися? Чому останні судна спливли з Ла – Маншу й полетіли останні лайнери? Куди всі зникли, Сэм? Що, що трапилося? – Всі дуже просто, Гарри, – тихо сказав Сэмюэл Уэллес. – У нас в Англії погана погода. І такий вона була завжди. Говорити про це уникали, адже отут нічого не можна було поробити. Але тепер Англії немає. Майбутнє належить…Погляди обох звернулися до півдня. – Канарським островам, чорт би їх забрав? – И островам Самоа теж. – Берегам Бразилії? – Не забудь і про Каліфорнію.Обоє неголосно розсміялися. – Каліфорнія. Про неї придумано стільки в