Повний зміст Усомнившийся Макар Платонов А. П. 1/2

УСОМНИВШИЙСЯ МАКАР

Серед інших працюючих мас жили два члени держави: нормальний мужик Макар Ганушкин і більше видатний – товариш Лев Чумовой, що був найбільше умнейшим на селі й, завдяки розуму, керував рухом народу вперед, по прямої лінії до загального добра. Зате все населення села говорило про Льва Чумового, коли він ішов де – небудь мимо.

– От наш вождь кроком кудись пішов, – завтра чекай якого – небудь вживання заходів… Розумна голова, тільки руки порожні. Голим розумом живе…

Макар же, як будь – який мужик, більше любив промисли, чим оранку, і піклувався не про хліб, а про видовища, тому що в нього була, за висновком товариша Чумового, порожня голова.

Не взявши дозволу в товариша Чумового, Макар організував один раз видовище – народну карусель, гнану навкруги себе потужністю вітру. Народ зібрався навколо Макаровой каруселі суцільною хмарою й очікував бури, що могла б стронуть карусель із місця. Але бура щось спізнювалася, народ стояв без делов, а тим часом лоша Чумового втік у луги й там заблудився в мокрих місцях. Якщо б народ був на спокої, то він відразу піймав би лоша Чумового й не дозволив би Чумовому терпіти збиток, але Макар відволік народ від спокою й тим допоміг Чумовому потерпіти збиток.

Чумовой сам не погнався за лошам, а підійшов до Макара, мовчачи тосковавшему по бурі, і сказав:

– Ти народ тут відволікаєш, а в мене за лошам погнатися комусь…

Макар опам’ятався від замисленості, тому що догадався. Думати він не міг, маючи порожню голову над розумними руками, але зате він міг відразу догадуватися.

– Не горюй, – сказав Макар товаришеві Чумовому, – я тобі зроблю самохід.

– Як? – запитав Чумовой, тому що не знав, як своїми порожніми руками зробити самохід.

– З обручів і мотузок, – відповів Макар, не думаючи, а відчуваючи тягову силу й обертання в тих майбутніх мотузках і обручах.

– Тоді роби скоріше, – сказав Чумовой, – а то я тебе залучу до законної відповідальності за незаконні видовища.

Але Макар думав не про штраф – думати він не міг, – а згадував, де він бачив залізо, і не згадав, тому що все село було зроблено з поверхневих матеріалів: глини, соломи, дерева й пеньки.

Бури не трапилося, карусель не йшла, і Макар повернувся до двору.

Будинку Макар випив від туги води й відчув в’язкий смак тої води.

«Мабуть, того й заліза немає, – догадався Макар, – що ми його з водою випиваємо».

Уночі Макар поліз у сухий, затихлий колодезь і прожив у ньому доба, ища заліза під сирим піском. На другу добу Макара витяглися мужики під командою Чумового, що боявся, що загине громадянин крім фронту соціалістичного будівництва. Макар був непід’ємний – у нього в руках виявилися коричневі брили залізної руди. Мужики його витяглися й прокляли за вагу, а товариш Чумовой пообіцяв додатково оштрафувати Макара за суспільне занепокоєння.

Однак Макар йому не почув і через тиждень зробив з руди залізо в грубці, після того як його баба спекла там хліби. Як він отжигал руду в грубці, – нікому не відомо, тому що Макар діяв своїми розумними руками й безмовною головою. Ще через день Макар зробив залізне колесо, а потім ще одне колесо, але жодне колесо саме не поїхало: їх потрібно було котити руками.

Прийшов до Макара Чумовой і запитує:

– Зробив самохід замість лошати?

– Ні, – говорить Макар, – я догадувався, що вони б повинні самі покотитися, а вони – немає.

– Чого ж ти обдурив мене, стихійна твоя голова! – служебно викликнув Чумовой. – Роби тоді лошати!

– М’яса ні, а те б я зробив, – відмовився Макар.

– А як же ти залізо із глини зробив? – згадав Чумовой.

– Не знаю, – відповів Макар, – у мене пам’яті немає.

Чумовой отут образився.

– Ти що ж, відкриття народногосподарського значення приховуєш, індивід – диявол! Ти не людина, ти – одноосібник! Я тебе зараз навкруги оштрафую, щоб ти знав, як думати! Макар скорився:

– А я ж не думаю, товариш Чумовой. Я людина порожній.

– Тоді руки вкороти, не роби, чого не усвідомиш, – дорікнув Макара товариш Чумовой.

– Коли б мені, товариш Чумовой, твою голову, тоді б я теж думав, – зізнався Макар.

– Саме так! – підтвердив Чумовой. – Але така голова одна на все село, і ти повинен мені підкоритися.

И тут Чумовой навкруги оштрафував Макара, так що Макарові довелося відправитися на промисел у Москву, щоб оплатити той штраф, залишивши карусель і господарство під дбайливим піклуванням товариша Чумового.

Макар їздив у поїздах десять років тому, у дев’ятнадцятому році. Тоді його везли задурно, тому що Макар був відразу схожий на батрака, і в нього навіть документів не запитували. «Їдь далі, – говорила йому, бувало, пролетарська варта, – ти нам милий, раз ти гол».

Нині Макар, так само як і дев’ять років тому, сіл у поїзд не спросясь, зачудувавшись малолюдності й відкритим дверям. Але все – таки Макар сіл не в середині вагона, а на зчіпках, щоб дивитися, як діють колеса на ходу. Колеса почали діяти, і поїзд поїхав у середину держави – у Москву.

Поїзд їхав швидше будь – якої напівкровки. Степу бігли назустріч поїзду й ніяк не кінчалися.

«Замучать вони машину, – жалував колеса Макар. – Дійсно, чого тільки у світі ні, раз він просторий і порожній».

Руки Макара перебували в спокої, їх вільна розумна сила пішла в його порожню ємну голову, і він став думати. Макар сидів на зчіпках і думав, що міг. Однак довго Макар не просидів. Підійшов стражник без зброї й запитав у нього квиток. Квитка в Макара із собою не було, тому що, по його припущенню, була радянська, тверда влада, що тепер і зовсім задурно возить всіх нужденних. Стражник – Контролер сказав Макарові, щоб він злазив від гріха на першому полустанку, де є буфет, щоб Макар не вмер з голоду на глухому перегоні. Макар побачив, що про нього влада піклується, раз не просто жене, а пропонує буфет, і подякував начальника поїздів.

На полустанку Макар все – таки не зліз, хоча поїзд зупинився вивантажувати конверти й листівки з поштового вагона. Макар згадав одне технічне міркування й залишився в поїзді, щоб допомагати йому їхати далі.

«Чим річ важче, – порівняно уявляв собі Макар камінь і пухнув, – тим воно далі летить, коли його кинеш; так і я на поїзді їду зайвою цеглою, щоб поїзд міг домчатися до Москви».

Не бажаючи кривдити поїзного стражника, Макар заліз у глибину механізму, під вагон, і там ліг на відпочинок, слухаючи швидкість, що хвилюється, коліс. Від спокою й видовища шляхового піску Макар глухо заснув і побачив у сні, начебто він відривається від землі й летить по холодному вітрі. Від цього розкішного почуття він пошкодував людей, що залишилися на землі.

– Сережка, що ж ти шейки гарячими кидаєш!

Макар прокинувся від цих слів і взяв себе за шию: чи цілі його тіло й все внутрішнє життя?

– Нічого! – крикнув видали Сережка. – До Москви недалече: не згорить!

Поїзд стояв на станції. Мастеровые пробували вагонні осі й тихо лаялися.

Макар виліз з – під вагона й побачив удалечині центр усього держави – головне місто Москву.

«Тепер я й пішки дійду! – зміркував Макар. – Либонь поїзд домчиться й без додаткової ваги!»

И Макар рушив у напрямку веж, церков і грізних споруджень – у місто чудес науки й техніки, щоб добувати собі життя під золотими головами храмів і вождів.

Вивантаживши себе з поїзда, Макар пішов на видиму Москву, цікавлячись цим центральним містом. Щоб не збитися, Макар крокував біля рейок і дивувався частим станційним платформам. Біля платформи росли соснові і ялинові ліси, а в лісах стояли дерев’яні будиночки. Дерева росли рідкі, під ними валялися цукеркові папірці, винні пляшки, ковбасні шкурки та інше зіпсоване добро. Трава під гнітом людини тут не росла, а дерева теж більше мучались і мало росли. Макар розумів таку природу нечітко:

«Не те отут особливі негідники живуть, що навіть рослини від них дохнуть! Адже це досить сумно: людина живе й родить біля себе пустелю! Де ж отут наука й техніка?»

Погладивши груди від жалю, Макар пішов далі. На станційній платформі вивантажували з вагона порожні молочні бідони, а з молоком ставили у вагон. Макар зупинився від своєї думки:

– Знову техніки немає! – уголос визначив Макар таке положення. – З молоком посуд везуть – це правильно: у місті теж живуть діти й молоко очікують. Але порожні бідони навіщо возити на машині? Адже тільки техніку зрячи витрачають, а посуд об’ємиста!

Макар підійшов до молочного начальника, що завідував бідонами, і порадив йому побудувати звідси й аж до Москви молочну трубу, щоб не ганяти вагонів з порожнім молочним посудом.

Молочний начальник Макара вислухав – він поважав людей з мас, – однак порадив Макарові звернутися в Москву: там сидять умнейшие люди, і вони завідують всіма починками.

Макар осерчал:

– Так адже ти ж возиш молоко, а не вони! Вони його тільки п’ють, їм зайвих витрат техніки не видно!

Начальник пояснив:

– Моя справа наряджати вантажі: я – виконавець, а не вигадник труб.

Тоді Макар від нього відстав і пішов засумнівавшись аж до Москви.

У Москві був пізніше ранок. Десятки тисяч людей неслися по вулицях, немов селяни на збирання врожаю.

«Чого ж вони робити будуть? – стояв і думав Макар у гущавині суцільних людей. – Напевно, тут могутні фабрики коштують, що одягають і взувають весь далекий сільський народ!»

Макар подивився на свої чоботи й сказав людям, що біжать, «спасибі!» – без них він жив би разутым і роздягненим. Майже у всіх людей були під пахвами шкіряні мішки, де, імовірно, лежали шевські цвяхи й дратва.

«Тільки чого ж вони біжать, сили витрачають? – спантеличився Макар. – Пускай би краще вдома працювали, а харчі можна по дворах гужом розвозити!»

Але люди бігли, лізли в трамваї до повного стиску ресор і не жалували свого тіла заради користі праці. Цим Макар цілком задовольнився. «Гарні люди, – думав він, – важко їм до своїх майстерень дорватися, а полювання!»

Трамваї Макарові сподобалися, тому що вони самі їдуть і машиніст сидить у передньому вагоні дуже легко, начебто він нічого не везе. Макар теж вліз у вагон без усякого зусилля, тому що його туди вштовхнули задні спішні люди. Вагон пішов плавно, під підлогою ричала невидима сила машини, і Макар слухав її й співчував їй.

«Бідна робітниця! – думав Макар про машину. – Везе й тужиться. Зате корисних людей до одного місця несе, – живі ноги береже!»

Жінка – трамвайна господарка – давала людям квитанції, але Макар, щоб не утрудняти господарку, відмовився від квитанції:

– Я – так! – сказав Макар і пройшов мимо.

Господарці кричали, щоб вона чогось дала на вимогу, і господарка погоджувалася. Макар, щоб перевірити, чого тут дають, теж сказав:

– Господарка, дай і мені чого – небудь на вимогу!

Господарка смикнула мотузку, і трамвай незабаром окоротился на місці.

– Вилазь, – тобі на вимогу, – сказали громадяни Макарові й виштовхнули його своїм напором.

Макар вийшов на повітря.

Повітря було столичний: пахнуло збудженим газом машин і чавунним пилом трамвайних гальм.

– А де ж отут самий центр держави? – запитав Макар ненавмисної людини.

Людина показала рукою й кинула цигарку у вуличне помийне цебро. Макар підійшов до цебра й теж плюнув туди, щоб мати право всім у місті користуватися.

Удома стояли настільки важкі й високі, що Макар пошкодував радянську владу: важко їй тримати в цілості таку житлову снасть.

На перехресті міліціонер підняло торцем нагору червоний ціпок, а з лівої руки зробив кулак для підводчика, везшего житнє борошно.

«Житнє борошно тут не поважають, – уклав у розумі Макар, – тут білими жамками годуються».

– Де тут є центр? – запитав Макар у міліціонера.

Міліціонер показав Макарові під гору й повідомив:

– У Великого театру, у балці.

Макар зійшов під гору й опинився серед двох квіткових галявин. З одного боку площі стояла стіна, а з іншого – будинок зі стовпами. Стовпи ті тримали нагорі четвірку чавунних коней, і можна б стовпи зробити потоньше, тому що четвірка була не настільки важка.

Макар став шукати на площі яку – небудь жердину із червоним прапором, яка б означала середину центрального міста й центр усього держави, але такої жердини ніде не було, а стояв камінь із написом. Макар обперся на камінь, щоб постояти в самому центрі й перейнятися повагою до самого себе й до своєї держави. Макар щасливо зітхнув і відчув голод. Тоді він пішов до ріки й побачив будівлю неймовірного будинку.

– Що тут будують? – запитав він у перехожого.

– Вічний будинок із заліза, бетону, сталі й світлого скла! – відповів перехожий.

Макар вирішив туди навідатися, щоб попрацювати на будівлі й поїсти.

У воротах стояла стража. Стражник запитав:

– Тобі чого, жлоб?

– Мені б попрацювати чого – небудь, а то я охляв, – заявив Макар.

– Чого ж ти будеш тут працювати, коли ти прийшов без усякого талона? – смутно проговорив стражник.

Тут підійшов муляр і заслухався Макара.

– Іди в наш барак до загального казана, – там хлопці тебе погодують, – допоміг Макарові муляр. – А надійти ти до нас відразу не можеш, ти живеш на волі, а стало бути – ніхто. Тобі треба спочатку в сполучник робітників записатися, крізь класовий нагляд пройти.

И Макар пішов у барак їсти з казана, щоб підтримати в собі життя для подальшої кращої долі.

На будівлі того будинку в Москві, що назвала зустрічна людина вічним, Макар ужился. Спочатку він наївся чорної й живильної каші в робочому бараку, а потім пішов оглядати будівельну працю. Дійсно, земля була всюди уражена ямами, народ метушився, машини невідомої назви забивали палі в ґрунт. Бетонна каша самопливом ішла по лотках, та інші трудові події теж відбувалися на очах. Видно, що будинок будувався, хоча невідомо для кого. Макар і не цікавився, що кому дістанеться, – він цікавився технікою як майбутнім благом для всіх людей. Начальник Макара по рідному селу – товариш Лев Чумовой, той би, звичайно, навпаки, зацікавився розподілом житлової площі в майбутньому будинку, а не чавунною пальовою бабкою, але в Макара були тільки грамотні руки, а голова – немає; тому він тільки й думав, як би чого зробити. Макар обійшов всю будівлю й побачив, що робота йде швидко й благополучно. Однак щось заунывно нудилося в Макарі – поки невідомо що. Він вийшов на середину робіт і оглянув загальну картину праці своїм поглядом: явно чогось бракувало на будівлі, щось було втрачено, але що – невідомо. Тільки в грудях у Макара росла якась совісна робоча туга. Від суму й від того, що ситно поїв, Макар знайшов тихе місце й там відійшов до сну. У сні Макар бачив озеро, птахів, забуту сільський гай, а що потрібно, чого не вистачає на будівлі, – того Макар не побачив. Тоді Макар прокинувся й раптом відкрив недолік будівлі: робітники запаковували бетон у залізні каркаси, щоб вийшла стіна. Але це ж не техніка, а чорна робота! Щоб вийшла техніка, треба бетон подавати наверх трубами, а робітник буде тільки тримати трубу й не утомлюватися, цим самої не дозволяючи переходити червоній силі розуму в чорнороби руки. Макар зараз же пішов шукати головну московську науково – технічну контору. Така контора містилася в міцному неспаленному приміщенні, в одному міському яру. Макар знайшов там одного малого у дверей і сказав йому, що він винайшов будівельну кишку. Малий його вислухав і навіть розпитав про те, чого Макар сам не знав, а потім відправив Макара на сходи до головного переписувача. Переписувач цей був ученим інженером, однак він вирішив чомусь писати на папері, не стосуючись руками будівельної справи. Макар і йому розповів про кишку. – Удома треба не будувати, а відливати, – сказав Макар ученому переписувачеві. Переписувач прослухав і уклав: – А чим ви доведете, товариш винахідник, що ваша кишка дешевше звичайної бетонировки? – А тим, що я це ясно почуваю, – довів Макар. Переписувач подумав і послав Макара в кінець коридору: – Там дають незаможним винахідникам по рублі на харчі й зворотний квиток по залізниці. Макар одержав рубль, але відмовився від квитка, тому що він вирішив жити вперед і безповоротно. В іншій кімнаті Макарові дали папір у профспілку, щоб він одержав там посилену підтримку як людина з маси й винахідник кишки. Макар подумав, що в профспілці йому сьогодні ж повинні дати грошей на пристрій кишки, і радісно пішов туди. Профспілка містилася ще в більше величезному будинку, чим технічна контора. Години два бродив Макар по ущелинах того профспілкового будинку в пошуках начальника масових людей, що був написаний на папері, але начальника не виявилося на службовому місці – він десь піклувався про інших трудящих. Присмерком начальник прийшов, з’їв яєчню й прочитав папірець Макара за посередництвом своєї помічниці – досить миловидної й передової дівиці з великою косою. Дівиця та сходила в касу й принесла Макарові новий рубль, а Макар розписався в одержанні його як безробітний батрак. Папір Макарові віддали назад. На ній у числі інших букв тепер значився: «Товариш Лопин, допоможи члену нашого сполучника влаштувати його винахід кишки по промисловій лінії». Макар залишився задоволений і на інший день пішов шукати промислову лінію, щоб побачити на ній товариша Лопина. Ні міліціонер, ні перехожі не знали такої лінії, і Макар вирішив неї знайти самостійно. На вулицях висіли плакати й червоний сатин з написом тої установи, що і потрібно було Макарові. На плакатах ясно вказувалося, що весь пролетаріат повинен твердо стояти на лінії розвитку промисловості. Це відразу напоумило Макара: потрібно спочатку відшукати пролетаріат, а під ним буде лінія й де – небудь поруч товариш Лопин. – Товариш міліціонер, – звернувся Макар, – укажи мені дорогу на пролетаріат. Міліціонер дістав книжку, відшукав там адресу пролетаріату й сказав ту адресу шляхетному Макарові. Макар ішов по Москві до пролетаріату й дивувався силі міста, що біжить в автобусах, трамваях і на