Влада й поет (порівняльний аналіз «Стансів» Пушкіна й «Столетье із зайвим – не вчора…» Пастернаку) – По декількох добутках

Поет завжди вільно або мимоволі стикається з державною владою. Із цього, як показала історія, не виходить нічого гарного для поета й нічого корисного для влади

Однак надія на освіченого правителя ніколи не залишала людей мистецтва. Тому А. С. Пушкін звертається до Миколи I, що тільки що взошли на престол, зі своєрідною інтерпретацією «Фелицы», адресованої у свій час Г. Державіним Катерині П. Поет дає ради цареві, нагадує, трошки повчає, небагато лестить, небагато просить… Уже не вірячи в освічену монархію, поет сподівається хоча б на «незлобну». Потрібно мати певну сміливість і величезний талант, щоб повчати монарха, але все – таки Пушкін іде на деякий моральний компроміс із собою, проводячи паралель між «заколотами й стратами» «початку славних днів Петра» і кривавим завершенням повстання декабристів, де більшість потерпілих були близькими поетові людьми. Жорстоко? Але, по – перше, Пушкін був щирим сином своєї епохи (монархічної, тому що згадаємо пушкінське ж «рабство, занепале по манію пануючи»). По – друге, поет, ставлячи настільки високу планку Миколі I, бажає зм’якшити доля своїх друзів, вселивши монархові, що можна «правдою залучити серця» і «вдачі приборкати наукою», Пушкін саме «утішається паралеллю», як скаже століття через Борис Пастернак. Однак не можна обвинувачувати поета в бажанні бачити на троні мудрого душею пануючи: утворений совісний самодержець – ідеал російського народу

Через «столетье із зайвим» Пастернак, підхопивши пушкінське бажання, знову вертається до теми «заколотів і страт», але розвиває її вже в зовсім іншому руслі. Високої врочистості пушкінського складу протиставляються іронія й гіркота Пастернаку. XX століття повністю розсіяло всі ілюзії «паралелей»; навіть «надію слави й добра», природну XIX століттю, поет називає «спокусою».

Пушкін накидає лише можливу перспективу, бажане, а Пастернак показує втілення цього «бажаного» у реальності:

И той же негайно ж тупик

При зустрічі з умственною лінню…

Але й у вірші XX століття немає безвихідності й песимізму: щиросердечну й розумову працю залишають людину людиною під час будь – яких катаклізмів: «Хотіти… праці з усіма спільно», «И ті ж виписки із книг, тих же ер сопоставленье».

Варто звернути увагу на дату пастернаковского вірша – 1931 рік. Країна вже повною мірою пізнала «заколоти й страти». І в поета йде боротьба розуму із серцем: холодний розум розуміє, що зроблено крок убік прірви, а серце наївно вірить у краще. Надія в Пастернаку харчує його ж скептицизм:

Отже, уперед, не тріпотячи

И утішаючись паралеллю,

Поки ти живий, і не моща,

И о тобі не пошкодували

Поет – людин, і слабка людина, – і він виправдується перед суспільством. Вірніше, суспільство змушує його виправдуватися за те, що він не такий, як усе:

Поки ти живий, і не моща,

И о тобі не пошкодували

Так, чаша страждання не буде пронесена повз поета, йому має бути випити її до дна. Він знову залишиться один на один з жорстоким залізним віком

Я один, все тоне вфарисействе.

Життя прожити – не поле перейти

(Б. Пастернак. «Гамлет» )

«Ер сопоставленье» показує, що велич епохи не залежить від пролитої крові й кількості людських жертв. Людина, його душу – індикатор епохи. А виходить, час, у яке жили й Пушкін і Пастернак (генії душі й праці), можна назвати великим:

Часи не вибирають – У них живуть і вмирають