«Сміх крізь сльози» — домінантна риса творчості Івана Нечуя-Левицького
Характерною рисою творчої манери І. Нечуя-Левицького є гумор і сатира, спрямовані проти польської шляхти, російської колоніальної політики, української продажної інтелігенції, духовенства, чиновництва і затурканості та забобонності українських селян.
З огляду на переконання, що у пореформену епоху слід виявляти справжні взаємини на селі, відтворювати їх без будь-якої ідеалізації, уважно придивлятися до усіх навіть найтемніших рис селянського побуту й психіки, в гумористично сатиричному плані І.Нечуй-Левицький зобразив типи українського селянина і селянки у повісті «Кайдашева сім'я».
Автор показує сварливих, дріб'язкових людей, які під тиском власності руйнують устої старої патріархальної української родини, що трималася на авторитеті батьків. Члени родини час від часу потрапляють у смішні ситуації, виглядають безпомічними самодурами.
Однак, гумор І. Нечуя-Левицького обертається сумною стороною, в ньому чути відгомін сміху крізь сльози. Автор сміючись над своїми героями, співчуває їм і їхній долі, переповненій щоденними безпросвітними сварками.
Традиційна форма оповіді від першої особи, прекрасно розвинена у циклі оповідань про бабів Параску і Палажку, де письменник відтворює шпаркий, соковитий усний народний монолог з убивчими характеристиками ворога-сусідки й мимовільним самовикриттям оповідача, з влучними порівняннями, комічно-барвистими епітетами й афоризмами. У майстерних монологах персонажів постають рельєфні, зримі образи грубої невгамовної Параски і лицемірної святенниці Палажки, відчуваються обмеженість їхнього кругозору, особливості психіки й світосприйняття.
Порівняно з своїми попередниками письменник прагнув до більш глибокого реалістичного розкриття характерів, до створення індивідуалізованих образів. Письменник природно і конкретно змальовує реальні риси морального розкладу, виродження і обмеженості духовенства. Принцип розкриття характеру в усіх істотних деталях його зовнішнього образу, костюма, звичок, мови, показ обумовленості психіки і поведінки персонажів соціальною обстановкою — це те нове у творчості Левицького, яке свідчить про неординарність його таланту.
Новаторство письменника позначилось на створенні характерних комічних і сатиричних типів попів-кар'єристів і користолюбців у своєрідних засобах гумору, які ведуть свій початок від життєвих спостережень письменника і синтезують у собі українську фольклорну і літературну традицію.
У повісті «Старосвітські батюшки та матушки» на широкому суспільному тлі автор сатирично зобразив життя і побут українського старосвітського попівства, показавши служителів церкви не у пишних рясах під час богослужіння, а в сірому буденному житті, із повсякденними звичаями і чварами у їх взаєминах між собою і навколишнім світом. Сатира зображення різнотипних церковнослужителів та державних службовців набула саркастичного характеру.
Правдиво із їдкою сатирою розкрив І.Нечуй-Левицький внутрішній світ київських ченців у оповіданні «Афонський пройдисвіт». Він показав всю гнилизну чернечої моралі.Письменник зірвав лицемірну маску із монастирських святенників, які більше грішили, ніж прості прихожани. У такій поведінці покликаних служити Богові автор бачить причину розповсюдження гріха на землі серед звичайних людей.
Отже, гумор І. Нечуя-Левицького набуває багатобарвних відтінків — від світлого, життєрадісного сміху до сумно-іронічної посмішки і сатиричного шаржу або прямої карикатури. Форми сміху залежать від тих соціальних об'єктів, на які він спрямований, і виразно свідчать про естетичну оцінку письменником життя та побуту різних верств суспільства.
З огляду на переконання, що у пореформену епоху слід виявляти справжні взаємини на селі, відтворювати їх без будь-якої ідеалізації, уважно придивлятися до усіх навіть найтемніших рис селянського побуту й психіки, в гумористично сатиричному плані І.Нечуй-Левицький зобразив типи українського селянина і селянки у повісті «Кайдашева сім'я».
Автор показує сварливих, дріб'язкових людей, які під тиском власності руйнують устої старої патріархальної української родини, що трималася на авторитеті батьків. Члени родини час від часу потрапляють у смішні ситуації, виглядають безпомічними самодурами.
Однак, гумор І. Нечуя-Левицького обертається сумною стороною, в ньому чути відгомін сміху крізь сльози. Автор сміючись над своїми героями, співчуває їм і їхній долі, переповненій щоденними безпросвітними сварками.
Традиційна форма оповіді від першої особи, прекрасно розвинена у циклі оповідань про бабів Параску і Палажку, де письменник відтворює шпаркий, соковитий усний народний монолог з убивчими характеристиками ворога-сусідки й мимовільним самовикриттям оповідача, з влучними порівняннями, комічно-барвистими епітетами й афоризмами. У майстерних монологах персонажів постають рельєфні, зримі образи грубої невгамовної Параски і лицемірної святенниці Палажки, відчуваються обмеженість їхнього кругозору, особливості психіки й світосприйняття.
Порівняно з своїми попередниками письменник прагнув до більш глибокого реалістичного розкриття характерів, до створення індивідуалізованих образів. Письменник природно і конкретно змальовує реальні риси морального розкладу, виродження і обмеженості духовенства. Принцип розкриття характеру в усіх істотних деталях його зовнішнього образу, костюма, звичок, мови, показ обумовленості психіки і поведінки персонажів соціальною обстановкою — це те нове у творчості Левицького, яке свідчить про неординарність його таланту.
Новаторство письменника позначилось на створенні характерних комічних і сатиричних типів попів-кар'єристів і користолюбців у своєрідних засобах гумору, які ведуть свій початок від життєвих спостережень письменника і синтезують у собі українську фольклорну і літературну традицію.
У повісті «Старосвітські батюшки та матушки» на широкому суспільному тлі автор сатирично зобразив життя і побут українського старосвітського попівства, показавши служителів церкви не у пишних рясах під час богослужіння, а в сірому буденному житті, із повсякденними звичаями і чварами у їх взаєминах між собою і навколишнім світом. Сатира зображення різнотипних церковнослужителів та державних службовців набула саркастичного характеру.
Правдиво із їдкою сатирою розкрив І.Нечуй-Левицький внутрішній світ київських ченців у оповіданні «Афонський пройдисвіт». Він показав всю гнилизну чернечої моралі.Письменник зірвав лицемірну маску із монастирських святенників, які більше грішили, ніж прості прихожани. У такій поведінці покликаних служити Богові автор бачить причину розповсюдження гріха на землі серед звичайних людей.
Отже, гумор І. Нечуя-Левицького набуває багатобарвних відтінків — від світлого, життєрадісного сміху до сумно-іронічної посмішки і сатиричного шаржу або прямої карикатури. Форми сміху залежать від тих соціальних об'єктів, на які він спрямований, і виразно свідчать про естетичну оцінку письменником життя та побуту різних верств суспільства.
