Утвердження любові як джерела високої людської духовності в повісті М. М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»
«Тіні забутих предків», правдиву казку Гуцульщини, М.М. Коцюбинський закінчив у 1911 році, а вперше надрукував в 1912 році. Написанню твору передувала велика, напружена робота: письменник вивчав фольклорно-етнографічні матеріали про Гуцульщину, наукові статті, монографії, особисто, поїхавши до Криворівні, ознайомився з місцевою природою тощо. І тільки після цього почав писати. У листі до Гнатюка повідомляв: «Боюсь, хвилююсь, але пишу».
У повісті Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою сприймали і бачили її самі гуцули, котрі глибоко вірили в те, що природа одухотворена, жива, діюча, заселена добрими та злими духами.В центрі твору — образ Івана. Стрункий і міцний, як смерічка, має поетичну натуру. З дитячих років живе серед природи, виховується на гуцульських повір'ях, легендах, казках. Світ для нього, «як казка, повна чудес». Він, як і Лукаш Лесі Українки, захоплюється грою на сопілці, намагається передати ті мелодії, які звучать у природі.
Марічка, як і Іван, змальована в ореолі музики і пісень. Що б вона не бачила в природі, що б не чула — все потім виливається в легку й просту пісню. Вона знає безліч співанок, вміє складати їх. Дружба Івана з Марічкою — ніжна і поетична, повна краси і чистоти. В їх стосунках все так просто, природно, що жодна нечиста думка не засмітила їм серця.
Цьому поетичному життю, повному гармонії і музики, овіяному чарами природи, М. Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палагною після смерті Марічки. Тяжко переживши смерть подруги, Іван через декілька років одружується з Палагною, бо треба ж «ґаздувати». Ця дівчина з багатого роду, фізично здорова, з грубим голосом і волосатою шиєю. Вона любить пишну одежу, дбає лише про господарство та тілесні потреби. Вічно заклопотана своїм ворожінням і худобою, вона не могла зрозуміти Івана, підтримати його кращі пориви. Іван не кохає Палатну, та їх єднало господарство, діти — і тому він ніколи не думав про кохання. Життя їх текло, повне турбот, воно потребувало вічної праці.
Проте ми помічаємо, вчитуючись у повість, що Іван — духовно багата людина, його не задовольняє спокійне існування з грубою, обмеженою дружиною. Його сушить туга за іншим, красивим життям, за Марічкою, що стала для нього уособленням поетичного, гармонійного, світлого: «Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимось кращим, хоч невідомим, тяглась в інші, кращі світи, де можна б спочити».
Отже, ми бачимо, що М. Коцюбинський у своїй повісті зумів через образну систему передати колорит гуцульської землі. Ми, прочитавши повість, познайомилися з побутом, соціальною і національною обстановкою Гуцульщини через призму персонажів.
Своїм твором М. Коцюбинський виступив проти декадентів, які підкреслювали владу звіриного начала в душі героїв. Михайло Михайлович, навпаки, не принижує людей з народу, він бачить у них потяг до краси, називає їх справжніми «дітьми природи», стверджує їхнє устремління До поезії, до всього світлого і людяного.
Письменник не випадково назвав свій твір «Тіні забутих предків». Серед гуцулів, підрізаних горами від широкого світу, збереглися ті давні звичаї і вірування, давнє світосприймання і світовідчуття, коли природа і людина зливались в одне нероздільне ціле.
Повість М. Коцюбинського нагадує мені «Лісову пісню» Лесі Українки. На мою думку, обидва письменники стверджують вічність кохання, краси, духовності, природи.
У повісті Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою сприймали і бачили її самі гуцули, котрі глибоко вірили в те, що природа одухотворена, жива, діюча, заселена добрими та злими духами.В центрі твору — образ Івана. Стрункий і міцний, як смерічка, має поетичну натуру. З дитячих років живе серед природи, виховується на гуцульських повір'ях, легендах, казках. Світ для нього, «як казка, повна чудес». Він, як і Лукаш Лесі Українки, захоплюється грою на сопілці, намагається передати ті мелодії, які звучать у природі.
Марічка, як і Іван, змальована в ореолі музики і пісень. Що б вона не бачила в природі, що б не чула — все потім виливається в легку й просту пісню. Вона знає безліч співанок, вміє складати їх. Дружба Івана з Марічкою — ніжна і поетична, повна краси і чистоти. В їх стосунках все так просто, природно, що жодна нечиста думка не засмітила їм серця.
Цьому поетичному життю, повному гармонії і музики, овіяному чарами природи, М. Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палагною після смерті Марічки. Тяжко переживши смерть подруги, Іван через декілька років одружується з Палагною, бо треба ж «ґаздувати». Ця дівчина з багатого роду, фізично здорова, з грубим голосом і волосатою шиєю. Вона любить пишну одежу, дбає лише про господарство та тілесні потреби. Вічно заклопотана своїм ворожінням і худобою, вона не могла зрозуміти Івана, підтримати його кращі пориви. Іван не кохає Палатну, та їх єднало господарство, діти — і тому він ніколи не думав про кохання. Життя їх текло, повне турбот, воно потребувало вічної праці.
Проте ми помічаємо, вчитуючись у повість, що Іван — духовно багата людина, його не задовольняє спокійне існування з грубою, обмеженою дружиною. Його сушить туга за іншим, красивим життям, за Марічкою, що стала для нього уособленням поетичного, гармонійного, світлого: «Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимось кращим, хоч невідомим, тяглась в інші, кращі світи, де можна б спочити».
Отже, ми бачимо, що М. Коцюбинський у своїй повісті зумів через образну систему передати колорит гуцульської землі. Ми, прочитавши повість, познайомилися з побутом, соціальною і національною обстановкою Гуцульщини через призму персонажів.
Своїм твором М. Коцюбинський виступив проти декадентів, які підкреслювали владу звіриного начала в душі героїв. Михайло Михайлович, навпаки, не принижує людей з народу, він бачить у них потяг до краси, називає їх справжніми «дітьми природи», стверджує їхнє устремління До поезії, до всього світлого і людяного.
Письменник не випадково назвав свій твір «Тіні забутих предків». Серед гуцулів, підрізаних горами від широкого світу, збереглися ті давні звичаї і вірування, давнє світосприймання і світовідчуття, коли природа і людина зливались в одне нероздільне ціле.
Повість М. Коцюбинського нагадує мені «Лісову пісню» Лесі Українки. На мою думку, обидва письменники стверджують вічність кохання, краси, духовності, природи.
