Неоромантизм поезії Олени Теліги
Романтизм як літературна течія виник на початку XIX сторіччя, але відновився через сто років в оновленій формі —неоромантизму. З самого початку головними темами романтизму були протиставлення мрії й дійсності, буденного та героїчного, надзвичайного. Романтики зображували виняткові, особливі характери, що розкривалися у надзвичайних обставинах, але якщо власне романтизм часто грішив відривом від дійсності, прагненням зобразити екзотичні й навіть фантастичні ситуації, змальовані химерними, контрастними і яскравими фарбами, представники неоромантизму описували тими ж засобами дійсність першої половини XX століття, насичену реальними революційними перетвореннями, війнами, боротьбою. Великі, надзвичайні події відбувалися на очах поетів і письменників, їх нетреба було переносити в потойбічний світ, історичне минуле або у далекі країни. Більше того — значна частина митців безпосередньо брала участь у боротьбі, а не лише оспівувала борців, що, природно, створювало реалістичність через справжнє знання теми.
Початок будь-якої історичної буремної доби мимоволі пробуджував у людях мрії й надію, вимагав не лише раціонального, а й емоційного трактування того, що відбувалося. Але, крім більшої наближеності до дійсності, неоромантизм мав ще одну суттєву відмінність від течії-попередника: політичне зумовлений, що розкидало естетично близьких митців по різних таборах — «революційної романтики», що ідейно ґрунтувалася на своєрідному месіанізмі світової пролетарської революції, та неоромантизму національно-визвольної боротьби, що набув розквіту трохи пізніше: напередодні й під час Другої світової війни,
Особливе місце посідає у цьому напрямі «Празька школа» українських письменників, учасниками якої були такі яскраві митці як Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Юрій Драган, Олег Ольжич, Юрій Липа та Олена Теліга. Неоромантичні засади підсилювалися у цієї групи синтезом символістичних, імпресіоністичних і реалістичних засобів поетичного творення.
Творчість О. Теліги вирізнялася серед творчості інших представників «Празької школи» особливою темою, яку можна назвати «кохання і боротьба», або «чоловік і жінка у боротьбі».Цей мотив виник не випадково: його покликала до життя біографія самої Олени Теліги. Ця жінка, що у дитинстві не знала навіть української мови, після одруження стала одним з видатних діячів українського національно-визвольного підпілля і загинула у боротьбі з німецьким фашизмом. Хто сказав, що великі почуття лишилися у сивій давнині? Кохання привело О. Телігу до боротьби та залишилося в її творчості назавжди.
її вірші мають автобіографічний елемент, але не зводяться до автобіографії. Швидше це розмірковування над ролями чоловіків і жінок, що пристали до боротьби, які, на думку О. Теліги, не однакові:Бо ми лише жінки. У нас душа — криниця,
З якої ви п'єте: змагайся і кріпись.Інакше кажучи, на її думку, призначення жінки — морально підтримувати чоловіків-борців, надихати їх на боротьбу, а вже потім брати у ній участь особисто, бо саме життя не дозволяє зі спокійною совістю обмежуватися господарством і звичними «жіночими обов'язками»:
Що нам щастя солодких звичокУ незмінних обіймах дому —Може завтра вже нас відкличеКанонада грізного грому.Чоловіки мають бути першими, їхня справа — відкривати нові шляхи й ставати до бою, бути першопрохідцями боротьби, подавати приклад. Та це не означає, що жінки лишаються пасивними:
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть —Без металевих слів і без зітхань даремнихПо ваших же слідах підемо хоч на смерть!Отже, розмежування ролей, але водночас і єдність в ім'я спільної ідеї — визволення Батьківщини. Боротьба майже така сама, але й інша: в ній менше жорстокості, більше жертовності та натхнення, менше крові та більше мрії, романтики у кращому значенні цього слова, більше світла. Цим, насамперед, і приваблює поезія Олени Теліги: чуттєва, емоційна, але позбавлена манірності та «зітхань даремних». Не кожен здатен зберегти гуманність у вирі боротьби, але Телізі це вдалося:
А душа вклоняється просторам,І землі за світлу радість — жить!Мабуть, саме така боротьба, надзавданням якої є не лише величні здійснення, а життя, прекрасне й світле, гідна того, щоб існувати у душах людей. Тому не треба забувати, звертаючись до поезії національно-визвольної боротьби, про вірші Олени Теліги, як про гуманність, збережену в часи непримиримості й вимушеної жорстокості. Ніколи не варто забувати про світло й радість життя.
Початок будь-якої історичної буремної доби мимоволі пробуджував у людях мрії й надію, вимагав не лише раціонального, а й емоційного трактування того, що відбувалося. Але, крім більшої наближеності до дійсності, неоромантизм мав ще одну суттєву відмінність від течії-попередника: політичне зумовлений, що розкидало естетично близьких митців по різних таборах — «революційної романтики», що ідейно ґрунтувалася на своєрідному месіанізмі світової пролетарської революції, та неоромантизму національно-визвольної боротьби, що набув розквіту трохи пізніше: напередодні й під час Другої світової війни,
Особливе місце посідає у цьому напрямі «Празька школа» українських письменників, учасниками якої були такі яскраві митці як Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Юрій Драган, Олег Ольжич, Юрій Липа та Олена Теліга. Неоромантичні засади підсилювалися у цієї групи синтезом символістичних, імпресіоністичних і реалістичних засобів поетичного творення.
Творчість О. Теліги вирізнялася серед творчості інших представників «Празької школи» особливою темою, яку можна назвати «кохання і боротьба», або «чоловік і жінка у боротьбі».Цей мотив виник не випадково: його покликала до життя біографія самої Олени Теліги. Ця жінка, що у дитинстві не знала навіть української мови, після одруження стала одним з видатних діячів українського національно-визвольного підпілля і загинула у боротьбі з німецьким фашизмом. Хто сказав, що великі почуття лишилися у сивій давнині? Кохання привело О. Телігу до боротьби та залишилося в її творчості назавжди.
її вірші мають автобіографічний елемент, але не зводяться до автобіографії. Швидше це розмірковування над ролями чоловіків і жінок, що пристали до боротьби, які, на думку О. Теліги, не однакові:Бо ми лише жінки. У нас душа — криниця,
З якої ви п'єте: змагайся і кріпись.Інакше кажучи, на її думку, призначення жінки — морально підтримувати чоловіків-борців, надихати їх на боротьбу, а вже потім брати у ній участь особисто, бо саме життя не дозволяє зі спокійною совістю обмежуватися господарством і звичними «жіночими обов'язками»:
Що нам щастя солодких звичокУ незмінних обіймах дому —Може завтра вже нас відкличеКанонада грізного грому.Чоловіки мають бути першими, їхня справа — відкривати нові шляхи й ставати до бою, бути першопрохідцями боротьби, подавати приклад. Та це не означає, що жінки лишаються пасивними:
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть —Без металевих слів і без зітхань даремнихПо ваших же слідах підемо хоч на смерть!Отже, розмежування ролей, але водночас і єдність в ім'я спільної ідеї — визволення Батьківщини. Боротьба майже така сама, але й інша: в ній менше жорстокості, більше жертовності та натхнення, менше крові та більше мрії, романтики у кращому значенні цього слова, більше світла. Цим, насамперед, і приваблює поезія Олени Теліги: чуттєва, емоційна, але позбавлена манірності та «зітхань даремних». Не кожен здатен зберегти гуманність у вирі боротьби, але Телізі це вдалося:
А душа вклоняється просторам,І землі за світлу радість — жить!Мабуть, саме така боротьба, надзавданням якої є не лише величні здійснення, а життя, прекрасне й світле, гідна того, щоб існувати у душах людей. Тому не треба забувати, звертаючись до поезії національно-визвольної боротьби, про вірші Олени Теліги, як про гуманність, збережену в часи непримиримості й вимушеної жорстокості. Ніколи не варто забувати про світло й радість життя.
