Рідна мова — найбільше багатство
Існує така легенда. Створив Господь на світі звірів прудкими, сильними, птахів з крилами, які допомагали їм шугати високо в небі. Тільки людині він не дав ні великої сили, ні міцних крил. Зажурилася людина й прийшла до Бога, почала нарікати на свою долю.
Всевишній вислухав скарги людини на важке життя і сказав, що має вона найцінніший скарб, якого не дано звірям і птицям — мову. Адже мова сильніша за будь-яку силу, скоріша за найпрудкішу тварину. Пообіцяв Бог, що мова все замінить людині, ніде не дасть загинути. Однак і людина повинна розуміти, який неоціненний скарб отримала — берегти мову, як зіницю ока. А якщо втратить вона її, то загубить і душу, і силу.
Це всього лише легенда. Але, як і кожен з народних переказів, вона відображає суть тих явищ, які відбуваються в людському житті. Недарма ж говорять, що без мови немає народу.Невипадково, мабуть, мову називають генетичним кодом нації. Завдяки їй ми маємо можливість поєднати минуле з сучасним. Вона програмує майбутнє цілого народу. Повага і шана до рідної мови мають в будь-якому суспільстві особливий смисл.
Так сталося, що українська мова століттями зазнавала утисків і гонінь. Тому сьогодні для нас важливо зрозуміти, що мова — це основа національної гідності, і ставлення до неї є виявом національної самосвідомості, громадянської позиції.
Досить згадати сторінки історії нашої держави, щоб зрозуміти: рідна мова разом з усім народом пережила чимало випробувань, але завжди була важливим чинником для об'єднання українців.Гірке минуле випало на долю України. Вона тривалий час була поділена на частини. Входила до складу різних держав: Росії, Польщі, Австро-Угорщини. Немає, мабуть, куточка в нашій Батьківщині, де б не намагалися знищити українську мову, обмежити її вживання, послабити її силу і вплив на народ.
Як не згадати горезвісний циркуляр царського міністра Валуєва, в якому заборонялося друкувати літературу українською мовою, крім художньої, а також зазначалося, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути. Українська мова в ньому названа говіркою простолюдинів.
За такого ставлення вищої влади десятиліттями українська мова не використовувалася в навчанні, в богослужінні, на сцені...Але навіть в найскрутніші часи були люди, які стояли на сторожі українського слова, вбачали в ньому оберіг нації, свідомо йшли на конфлікт з можновладцями, аби тільки відстояти право говорити і писати рідною мовою. Ми знаємо цілі періоди злету українського духу і українського слова. Друга половина XIX ст., незважаючи на дію Валуєвського циркуляру, стала часом створення кращих зразків української класики. Царизм був змушений постійно відступати і скасовувати обмеження українського друкованого слова. Не вдалося витіснити українську мову і радянській тоталітарній системі, коли йшла активна русифікація України.
Невичерпна скарбниця рідної мови, українського слова. Вона увібрала в себе літературні твори, фольклорні, які створювалися народом впродовж віків. Народна муза надихала багатьох митців на створення літературних творів, кращі зразки нашої літератури щедро пересипані тим фольклорним здобутком, що формувався в глибині нації. Одне доповнює інше.
Українську називають милозвучною, співучою, але її також називають стражденною, через ті утиски, які довелося пережити рідному слову. І завжди кращі українські письменники, цвіт нації, ставали справжніми борцями за своє слово, рідну мову. В умовах кріпацтва, незважаючи на тиск і свавілля царського уряду серця людей зворушувала поезія Тараса Шевченка. На ній виховувалися цілі покоління українців. Його «Кобзар» завжди був і залишається найшановнішою книгою в українській хаті. Поет, ніби відчуваючи силу свого слова для прийдешніх поколінь, напророчив:
...ВозвеличуМалих отих рабів німих!Я на сторожі коло їхПоставлю слово.Так, слово може стати на сторожі збереження нації, народної самосвідомості. Але слово також може бути і зброєю у боротьбі за відродження національного духу. Слабка жінка і мужня поетеса Леся Українка довела це повною мірою:
Слово, моя ти єдиная зброє.Ми не повинні загинуть обоє!Нездоланність людського духу виявляється в тому, що в найжорстокіші, найпохмуріші часи з'являються справжні співці свободи. їх слово стає такою гострою зброєю, що його будь-яка тоталітарна влада настільки боїться, що починає ув'язнювати, навіть нищити. Факти нашої української, історії підтверджують це, на жаль, надто яскраво. Разом з іменами українських письменників Бориса Антоненка-Давидовича, Олени Теліги, Василя Стуса, Василя Симоненка, Остапа Вишні і багатьох-багатьох інших, згадується все колись чуте чи бачене про сталінські «гулаги», масові репресії і розстріли, жорстокі катування у в'язницях. Про ті різні періоди моральної задухи, в якій жила наша нація, про часи, коли панував страх, ненависть, підозри, коли доноси вважалися нормою життя і геройським вчинком. І все ж навіть через ці тернові нетрі неправди і тиску пробивалося рідне слово. Іноді понівечене, скривавлене, але все-таки живе.
Часи змінилися. Але проблема збереження, розквіту рідної мови залишається й досі. Це до нас, сьогоднішніх, звернуті слова українського поета Максима Рильського, котрі давно вже стали класикою:Як парость виноградної лози
Плекайте мову. Пильно й ненастанноПоліть бур'ян. Чистіша від сльозиВона хай буде. Вірно і слухняноНехай вона щоразу служить вам,Хоч і живе своїм живим життям.Ми маємо дослухатися до цієї мудрої настанови, якщо дбаємо про свою національну гордість. Маємо пам'ятати, що мова — це теж багатство. Його не виміряєш на вагу, не відчуєш в руках, не побачиш оком. Його потрібно тільки відчувати своєю власною сутністю. Тільки від кожного з нас особисто залежить, чи дбати про свою мову, чи ставитися до неї байдуже, як до чогось незначного і неважливого, чи взагалі зректися того слова, яке називають рідним, материнським.
Тільки від нас самих залежить чи не станеться так, як висловив своїм поетичним твором Дмитро Павличко «Ти зрікся рідної мови»:Ти зрікся рідної мови.Тобі земля твоя родити перестане,Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів'яне!......Ти зрікся мови рідної. НемаТепер у тебе роду, ні народу.Чужинця шани ждатимеш дарма —В твій слід він кине сміх-погорду!Ти зрікся мови рідної.
Всевишній вислухав скарги людини на важке життя і сказав, що має вона найцінніший скарб, якого не дано звірям і птицям — мову. Адже мова сильніша за будь-яку силу, скоріша за найпрудкішу тварину. Пообіцяв Бог, що мова все замінить людині, ніде не дасть загинути. Однак і людина повинна розуміти, який неоціненний скарб отримала — берегти мову, як зіницю ока. А якщо втратить вона її, то загубить і душу, і силу.
Це всього лише легенда. Але, як і кожен з народних переказів, вона відображає суть тих явищ, які відбуваються в людському житті. Недарма ж говорять, що без мови немає народу.Невипадково, мабуть, мову називають генетичним кодом нації. Завдяки їй ми маємо можливість поєднати минуле з сучасним. Вона програмує майбутнє цілого народу. Повага і шана до рідної мови мають в будь-якому суспільстві особливий смисл.
Так сталося, що українська мова століттями зазнавала утисків і гонінь. Тому сьогодні для нас важливо зрозуміти, що мова — це основа національної гідності, і ставлення до неї є виявом національної самосвідомості, громадянської позиції.
Досить згадати сторінки історії нашої держави, щоб зрозуміти: рідна мова разом з усім народом пережила чимало випробувань, але завжди була важливим чинником для об'єднання українців.Гірке минуле випало на долю України. Вона тривалий час була поділена на частини. Входила до складу різних держав: Росії, Польщі, Австро-Угорщини. Немає, мабуть, куточка в нашій Батьківщині, де б не намагалися знищити українську мову, обмежити її вживання, послабити її силу і вплив на народ.
Як не згадати горезвісний циркуляр царського міністра Валуєва, в якому заборонялося друкувати літературу українською мовою, крім художньої, а також зазначалося, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути. Українська мова в ньому названа говіркою простолюдинів.
За такого ставлення вищої влади десятиліттями українська мова не використовувалася в навчанні, в богослужінні, на сцені...Але навіть в найскрутніші часи були люди, які стояли на сторожі українського слова, вбачали в ньому оберіг нації, свідомо йшли на конфлікт з можновладцями, аби тільки відстояти право говорити і писати рідною мовою. Ми знаємо цілі періоди злету українського духу і українського слова. Друга половина XIX ст., незважаючи на дію Валуєвського циркуляру, стала часом створення кращих зразків української класики. Царизм був змушений постійно відступати і скасовувати обмеження українського друкованого слова. Не вдалося витіснити українську мову і радянській тоталітарній системі, коли йшла активна русифікація України.
Невичерпна скарбниця рідної мови, українського слова. Вона увібрала в себе літературні твори, фольклорні, які створювалися народом впродовж віків. Народна муза надихала багатьох митців на створення літературних творів, кращі зразки нашої літератури щедро пересипані тим фольклорним здобутком, що формувався в глибині нації. Одне доповнює інше.
Українську називають милозвучною, співучою, але її також називають стражденною, через ті утиски, які довелося пережити рідному слову. І завжди кращі українські письменники, цвіт нації, ставали справжніми борцями за своє слово, рідну мову. В умовах кріпацтва, незважаючи на тиск і свавілля царського уряду серця людей зворушувала поезія Тараса Шевченка. На ній виховувалися цілі покоління українців. Його «Кобзар» завжди був і залишається найшановнішою книгою в українській хаті. Поет, ніби відчуваючи силу свого слова для прийдешніх поколінь, напророчив:
...ВозвеличуМалих отих рабів німих!Я на сторожі коло їхПоставлю слово.Так, слово може стати на сторожі збереження нації, народної самосвідомості. Але слово також може бути і зброєю у боротьбі за відродження національного духу. Слабка жінка і мужня поетеса Леся Українка довела це повною мірою:
Слово, моя ти єдиная зброє.Ми не повинні загинуть обоє!Нездоланність людського духу виявляється в тому, що в найжорстокіші, найпохмуріші часи з'являються справжні співці свободи. їх слово стає такою гострою зброєю, що його будь-яка тоталітарна влада настільки боїться, що починає ув'язнювати, навіть нищити. Факти нашої української, історії підтверджують це, на жаль, надто яскраво. Разом з іменами українських письменників Бориса Антоненка-Давидовича, Олени Теліги, Василя Стуса, Василя Симоненка, Остапа Вишні і багатьох-багатьох інших, згадується все колись чуте чи бачене про сталінські «гулаги», масові репресії і розстріли, жорстокі катування у в'язницях. Про ті різні періоди моральної задухи, в якій жила наша нація, про часи, коли панував страх, ненависть, підозри, коли доноси вважалися нормою життя і геройським вчинком. І все ж навіть через ці тернові нетрі неправди і тиску пробивалося рідне слово. Іноді понівечене, скривавлене, але все-таки живе.
Часи змінилися. Але проблема збереження, розквіту рідної мови залишається й досі. Це до нас, сьогоднішніх, звернуті слова українського поета Максима Рильського, котрі давно вже стали класикою:Як парость виноградної лози
Плекайте мову. Пильно й ненастанноПоліть бур'ян. Чистіша від сльозиВона хай буде. Вірно і слухняноНехай вона щоразу служить вам,Хоч і живе своїм живим життям.Ми маємо дослухатися до цієї мудрої настанови, якщо дбаємо про свою національну гордість. Маємо пам'ятати, що мова — це теж багатство. Його не виміряєш на вагу, не відчуєш в руках, не побачиш оком. Його потрібно тільки відчувати своєю власною сутністю. Тільки від кожного з нас особисто залежить, чи дбати про свою мову, чи ставитися до неї байдуже, як до чогось незначного і неважливого, чи взагалі зректися того слова, яке називають рідним, материнським.
Тільки від нас самих залежить чи не станеться так, як висловив своїм поетичним твором Дмитро Павличко «Ти зрікся рідної мови»:Ти зрікся рідної мови.Тобі земля твоя родити перестане,Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів'яне!......Ти зрікся мови рідної. НемаТепер у тебе роду, ні народу.Чужинця шани ждатимеш дарма —В твій слід він кине сміх-погорду!Ти зрікся мови рідної.
