Повний зміст Лакмусовий папірець Аверченко А. Т – Часть 1

Я був у гостях у старого дивака Кабакевича, і ми займалися тим, що тихо

розмовляли про людські недоліки. Ми вели бесіду головним чином про

недоліках інших людей, не стосуючись себе, і це надавало всій розмові

мирний, гармонічний відтінок.

– Навколо мене, – благодушно говорив Кабакевич, – зібралася превідмінна музейна компанія заплішених дурінь, брехунів, шахраїв, користолюбців, ледарів, розпусників і розпусниць – всі мої добрі знайомі й друзі. Збираюся зайнятися коли – небудь складанням систематичного каталогу, на зразок тих, які продаються в паноптикумах по гривеннику штука. Якби всі ці людишки були маленькі, завбільшки із травневого жука, і за них не потрібно б відповідати перед судом присяжних, я переловив би їх і, вздев на шпильки, мав би в коробці з – під сигар єдину у світі колекцію! Жаль, що вони такі більші й товсті… Куди мені з ними! – Невже, – зачудувався я, – немає біля вас простих гарних, розумних людей, без дурості, неправді й зіпсованості? Мені здавалося, – я цими словами так наочно намалював свій портрет, що Кабакевич поспішить визнати існування приємного виключення із загального правила – в особі його гостюючи й співрозмовника. – Немає! – сумно сказав він. – А от, їй – богу, немає! – Сам – Те ти гарний, старий п’яниця, – критично подумав я. – Бачиш, парубок, ти, може бути, не так спостережливий, як я, і багато чого від тебе вислизає. Я ладу думка про людину на підставі таких мікроскопічних, непомітних рисок, які вам при першому погляді нічого не скажуть. Ви побачите н а с т о я щ е е л и ц об розглянуту людину тільки тоді, коли його перенести на винятково сприятливу для. його недоліку ґрунт. Іншими словами, вам потрібна лакмусовий папірець для визначення присутності кислоти, а мені цей папірець не потрібна. Я й так, миленький, усе бачу! – Це все бездоказово, – заперечив я. – Доведіть на прикладі. – Добре. Назви ім’я. – Чиє? – Якого – небудь нашого знайомого, це байдуже. – Ну, Прягин Ілля Іванович. Іде? – Іде. Користолюбство! – Прягин корисливий? От би ніколи не подумав… Ха – Ха! Прягин корисливий? – Звичайно. Ти, парубків, цього не зауважував, тому що не було випадку. А мені случаючи не потрібно. Він замовк і довго сидів, щось обмірковуючи. – Хочеш, парубок, перевіримо мене. Показати тобі Прягина в натуральну величину? – Показуйте. – Сьогодні? Зараз? – Добре. Однаково, робити нема чого. Кабакевич підійшов до телефону. – Центральна? 543 – 121. Спасибі. Квартира Прягина? Здраствуй, Ілля. Ти вільний? Приїдь негайно до мене. Є дуже велика, важлива справа… Що? Так, дуже велике… Чекаємо! Він повісив трубку й повернувся до мене. – Приїде. Тепер приготуємо для нього лакмусовий папірець. Придумай, парубок, яке – небудь підприємство, що могет принести мільйона два прибутки… Я засміявся. – Повірте, що якби я придумав таке підприємство, я тримав би його в секреті. – Так немає… Можна видумати що – небудь саме дурне, але оглушливе. Який – небудь сліпучий міраж, мрію, заковану в колосальні цифри. – Ну, добре… Гм… Що б таке? Хіба так: друкувати оголошення на петербурзьких тротуарах. – Однаково. Чудово!.. Оглушливо! Мільйонний оборот! Сотні агентів! Струменя золота, сніг із кредитних папірців! Брраво! Тільки все – таки розробимо до його приходу цифри й зустрінемо його зі зброєю в руках. Ми енергійно прийнялися за роботу. II – Що таке струсило? – запитав Прягин. потискуючи нам руки. Пожежа в тебе трапився або двісті тисяч виграв? Кабакевич загадково подивився на Прягина. – Не жартуй, Прягин. Справа дуже серйозне. Скажи, Прягин… Міг би ти вступити в справу, що може дати до трьох тисяч відсотків доходу? – Ви божевільні, – засміявся Прягин. – Такої справи не може бути. Кабакевич схопив його за руку й, стисши її до болю, прошептав: – А якщо я доведу тобі, що така справа є? – Тоді, виходить, я божевільний. – Добре, – спокійно сказав Кабакевич, знизуючи плечима й опускаючись на диван. – Тоді вибачаюся, що потурбував тебе. Обійдемося як – небудь самі. (Він помовчав.) Ну, що… був учора на перегонах? – Так яке ж ви справу затіваєте? – Справа? Ах, так… Це, чи бачиш, великий секрет, і якщо ти ставишся скептично, те навіщо ж… – А ти розкажи, – нервово закричав Прягин. – Не можу ж я святим духом знати. Може, і візьмуся. Кабакевич причинив обидві двері, таємниче оглянувся й сказав: – Сподіваюся на твою скромність і порядність. Якщо справа тобі не сподобається – заради Богів, щоб жодна душа про нього не знала. Він сіл у крісло й замовчав. – Ну?! – Прягин! Ти звернув увагу на те, що будинку головних вулиць Петербурга від верху до низу покриті тисячами вивісок і реклам? Здається, більше вже нікуди приткнути самої малюсінької вывесочки або оголошення! А тим часом є місце, що зовсім ніким не використано, нікого дотепер не цікавило й думка про яке нікому не спадала на думку… Є таке величезне, невимірне місце! – Неб
о? – запитав іронічно Прягин. – Земля! Чи знаєш ти, Прягин, що тротуари головних вулиць Петербурга займають площу в чотири мільйони квадратних аршинів? – Може бути, але… – Постій! Чи знаєш ти, що ми можемо одержати від міста зовсім безкоштовне право користування головними тротуарами? – Це нечувано! – Ні, чувано! Я йду в міську думу – і говорю: "Щорічний ремонт тротуарів коштує місту сотні тисяч рублів. Хочете, я беруся робити це за вас? Правда, у мене на кожній тротуарній плиті буде публікація якої – небудь фірми, але чи не всі вам дорівнює? Краса міста не постраждає від цього, тому що стіни будинків однаково пестрят тисячами вивісок і афіш – і нікого це не шокує… Я пропоную вам ще більш блискучу річ: у вас тротуарні плити з поганого граніту, а в мене вони будуть найчистішого мармуру! Прягин наморщив чоло. – Допустимо, що вони й погодяться, але це все – таки дурниця й нісенітниця: де ви наберете таку безліч оголошень, щоб окупити вартість мармуру? – Дуже просто: мармурова плита коштує два рублі, а оголошення, вічне, незмивне оголошення – двадцять п’ять рублів! – Дурниця! Хто вам дасть оголошення? Кабакевич знизав плечима. Помовчав. – А, втім, як хочеш. Не підходить тобі – знайду іншого компаньйона. – Дурниця! – взревел Прягин. – До чорта іншого компаньйона… Але ти скажи мені – хто дасть вам оголошення? – Хто? Усе. Що потрібно для купця? Щоб його оголошення читали. І щоб читало найбільшу кількість людей. А по головних вулицях Петербурга ходять мільйони народу за день, деякі по нескольку раз і в с е с м о т р я т с е б е п о д н о г і. Ясно, що – хочеш, не хочеш, – а який – небудь "Гуталін" намозолить перехожому ока до нудоти. – Яку ж ми прибуток від цього одержимо? – нерішуче запитав Прягин. – Дрібниці які – небудь? Тисяч сто, полтораста? – Дивний ти людина… Ти заробляєш півтори тисяч у рік і говориш про сто тисяч, як про п’ять копійок. Але можу заспокоїти тебе: заробимо ми більше. – Ну, скільки ж все – таки? Скільки? Скільки? – Уважай: чотири мільйони квадратних аршинів тротуару. Візьмемо навіть три мільйони (бачиш, я беру всі мінімуми) і помножимо на 25 рублів… Скільки виходить? 75 мільйонів! Добре – З. Які в нас витрати? 30% агентам по зборі реклам – 25 мільйонів. Вартість плит з роботою з вирізування на них фірми – по трьох рубля… Ну, будемо вважати навіть по чотирьох рубля – вийде 16 мільйонів! Нехай – більше! Порахуємо навіть двадцять! На підмазку потрібних чоловічків і зміст контори – мільйон. Виходить 46 мільйонів. Добре! Кладемо ще на дрібні витрати 4 мільйони… І що ж залишиться в нашу користь? 25 мільйонів чистоганом! Нехай ми не всі плити заповнимо – нехай половину! Нехай – третина! І тоді в нас буде прибутку 10 мільйонів… А? Непогано, Прягин. По 5 мільйонів на брата. Прягин сидів мокрий, напівроздавлений. – Ну, що? – запитав холоднокровно Кабакевич. – Відмовишся? – По… подумаю, – хрипнуло, чужим голосом сказав Прягин. – Можна до завтра? Ах, чорт візьми!.. III Я зітхнув і запобігливо звернувся до Кабакевичу й Прягину: – Візьміть і мене в компанію… – Мабуть, – нерішуче сказав Кабакевич. – Так навіщо ж, адже справа не таке, щоб вимагало багатьох людей, – заперечив Прягин. – Я думаю, і вдвох попораємося. – Чому ж вам мене не взяти? Я теж буду працювати… Отчого вам не дати й мені заработочек? – Ні, – покачав головою Прягин. – Це що ж тоді вийде. Налізе десять чоловік, і кожному прийде по копійці одержати. Ні, не треба. – Прягин! Я схопив його за руку й умоляюще закричав: – Прягин! Прийміть мене! Ми завжди були з вами в добрих стосунках, уважалися друзями. Мій батько врятував один раз вашому – життя. Візьміть мене! – Мені навіть дивно, – криво посміхнувся Прягин. – Ви так дивно просите… Немає! Це незручно. Я забігав по кабінеті, хапаючись за голову й бурмочучи щось. – Прягин! – сказав я, дивлячись на нього збудженими очами. – Якщо так – продайте мені ваше право участі в справі. Хочете десять тисяч? Він презирливо знизав плечима. – Десять тисяч! Ви не дурень, я бачу. – Прягин! Я віддам вам свої двадцять тисяч – усе, що в мене є. Подумайте, Прягин: завтра ранком ми їдемо з вами в банк, і я віддаю вам чистенькі, акуратно складені двадцять тисяч рублів. Подумайте, Прягин: коли ви входили сюди, ви продали б цю справу за три рублі! А тепер, – що змінилося у світі? Я пропоную вам капітал – і ви відмовляєтеся! Бог його знає, як у вас ще вийде ця справа із тротуарами!.. Міська дума може відмовити… – Не може бути!! – скажено закричав Прягин. – Не сміє!! Їй це вигідно!! – Торговельні фірми можуть знайти такий спосіб реклами не сягаючої мети… – Ідіотство!! Нерозумно! Це
краща у світі реклама! Усякий дивиться собі під ноги й усякий читає її… – Прягин! У мене є багата тітка… Я візьму в неї ще двадцять тисяч і дам вам сорок… Поступитеся мені справа!! – Перестанемо говорити про цьому, – сухо сказав Прягин. – Досить!! Кабакевич… я завтра ранком у тебе; умовимося про подробиці, напишемо проект договору… – А, так… – злобливо закричав я. – Отож же вам: сьогодні ж піду в одне місце, розповім всі й складу свою компанію… Я у вас з – під носа висмикну цю справу! Я підхопився й побіг до дверей, а Прягин одним стрибком наздогнав мене, повалив на килим, вчепившись за горло, і став душити. – Ні, ти не підеш, негідник… Каба… кевич… Помо… гі мені!.. Ненавмисно, у запалі цієї дурної боротьби, мої очі зустрілися з очами Прягина, і я прочитав у них певне, страшне, напружене вираження… Кабакевич була дивна людина. – Прочитали, – догадався він, звільняючи мене з – під Прягина. – Ну, досить. У вас розірвана краватка… Чи не знаходите ви, що кислоти занадто подіяли на лакмусовий папірець? – От не очікував я від нього цього, – важко дихаючи, проворчал я. – Ага! – засміявся старий Кабакевич. – Ага? Прочитали? Ока – Те, ока – бачили? Ха! Таку річ доводиться читати не щодня!..