«Особлива людина» Рахметов у романі Миколи Чернишевського «Що робити?» – Чернишевський Микола

Сидячи в одиночній камері Алексеевского равеліну Петропавловской міцності, у проміжках між допитами й голодуваннями Н. Г. Чернишевський написав свій програмний добуток «Що робити?». Цей роман зробив ефект бомби, що розірвалася, у політичному житті Росії й одночасно став новим словом у Російській літературі за формою й змістом

Н. Г. Чернишевський першим у росіянці, Літературі створив образ революціонера – практика, що підготував себе до твердої боротьби проти самодержавно – кріпосницького ладу. На перший погляд, Рахметов (так кличуть цього героя) займає в романі зовсім мало місця. Всього – на – всього в драматичний момент передає головній героїні лист від нібито померлого чоловіка й прочитує їй лекцію на тему виховання почуттів. Відразу в декількох рисах автор обрисовує біографію героя, загадково додаючи: «Я знаю про Рахметове більше, ніж говорю». Ми розуміємо – цензура. Із приводу того, хто був прототипом цього героя, єдиної думки ні, але, на мій погляд, це образ, у якому Чернишевський зібрав всі його риси, що захоплювали, різних людей, з якими зустрічався по своїй «антигромадській» діяльності. Фігура вийшла значна

Прізвище Рахметовых була відома на Русі дуже давно. До дев’ятнадцятого століття вона нагромадила солідні стани. Отже, Рахметов ріс у багатстві, але міг близько спостерігати у своєму маєтку всі несправедливості, чинимые батьком – кріпосником. У Петербург приїхав «звичайним добрим і чесним юношею» шістнадцяти років і надійшов на факультет природних наук. Після знайомства з Кірсановим починається перетворення Рахметова в «особливу людину». Бог, звичайно, не скривдив цього юнака талантами. Але й характер його був невгамовний. Якщо читати розумні й справедливі книги, – те, не відриваючись протягом трьох доби, поки не впадеш намертво. Якщо розвивати фізичну силу, – то стати Микитою Ломовим, тягти баржу за четверо. Якщо тренувати волю, – то спати на цвяхах і голодувати. Якщо довідатися про гору народному, – то вже й не забувати про нього ні на мінуту, бути «похмурим чудовиськом». Якщо полюбити, – то все принижене й ображене людство, не залишивши місця для особистого життя. «Так потрібно», – говорив він своїм товаришам. По моєму, така риса характеру називається «максималізм». Але знайомі називали Рахметова «ригористом». У перекладі з латинського «ригоризм» означає надмірно дріб’язкову строгість у дотриманні яких – небудь принципів. Сам Н. Г. Чернишевський уважав, що строгість у дотриманні принципів не може бути надмірної. Він захоплювався своїм героєм, говорив, що серед безлічі знайомих тільки вісім чоловік такого типу: «Мало їх, але ними розцвітає життя всіх; без них вона стихла б, прокисла б; мало їх, але вони дають всім людям дихати, без них люди задихнулися б. Велика маса чесних і добрих людей, а таких людей мало; але вони в ній – теїн у чаї, букет у шляхетному вині; від них рє сила й аромат; це колір кращих людей, це двигун двигунів, це сіль солі землі».

Я дуже поважаю Н. Г Чернишевського, але не можу на всі сто відсотків погодитися з його думкою про Рахметове. Тобто сам по собі Рахметов, можливо, і був так гарний, як говорить автор. Але його образ несе в собі дуже небезпечні зерна. По – перше, я не можу довіряти людині, що говорить про себе: «Я не повинен любити», – тому що вважаю – любити абстрактне людство простіше, ніж противну сусідку із другого під’їзду. І якщо її шкідливий і несвідомий характер стане перешкодою на шляху до нового суспільства, як з нею надійде послідовник Рахметова? Якщо Кірсанов говорить: «Я приймаю правило: проти волі людини не слід робити нічого для нього», – то Рахметов без усякої делікатності говорить Вірі Павлівні: «Ви адже знаєте, що розмови із мною не можна уникнути, якщо мені здасться, що потрібний розмова». Він уже привласнив собі роль судді, що краще інших знає, що кому потрібно. Нещадність до себе часто дає помилкову підставу для нещадності кдругим.

На образі Рахметова виховували себе багато з людей. Серед них, звичайно, минулого й подвижники, і справжні герої. Але поруч із «особливою людиною» виростає «надлюдина». А від ригоризму один крок до тероризму. Тому я закінчую свою роботу рядками Володимира Маяковського, над якими варто задуматися:

У курганах книг,

ЩоПоховали стих,

Залозки рядків випадково виявляючи,

Ви

З повагою обмацуйте їх, як старе, але грізна зброя