«Я вклав у цей твір всі свої сили». (Ю. Яновський та його роман «Вершники»)
Ю. Яновський, здається, в усі часи був визнаний владою митець. Але люди, які близько знали письменника, свідчили, що він був глибоко нещасним. Він мучився, страждав і фізично, і душевно. Через хворобу Яновський не зміг закінчити політехнічний інститут і отримати омріяну професію інженера.
В літературу прийшов рано. Його перші новели про Громадянську війну увійшли до збірки «Мамонтові бивні», були помічені критиками і отримали схвальні відгуки. Окрилений письменник продовжує працювати, видає нові твори, але все частіше і частіше у пресі його називають «хвильовістом», «націоналістом», «попутником». Його гостро критикували за романи «Майстер корабля» і «Чотири шаблі». Пригнічений настрій письменника посилився після арештів його товаришів по перу і самовбивства Миколи Хвильового. Він відчував, що темні хмари скупчуються і над його головою. Яновський мав якось реабілітувати себе, показати владі свою лояльність. І з-під його пера виходить справжній шедевр — збірка новел, яка становить єдине композиційне ціле, — роман «Вершники». «Я вклав у цей твір всі свої сили», — зізнавався автор. Скоріше за все, саме «ідеологічно правильні «Вершники» і врятували від репресій Юрія Яновського».
Ще й ще раз перечитуючи окремі новели, я не можу збагнути, де тут критики знайшли романтику революції. Мені здається, що перш за все цей твір розкриває жахливі сторінки громадянської війни, коли люди забували свій рід, коли сини повставали проти батьків, а брат убивав брата заради примарних ідеалів. Це трагедія роду, матері, України.
Брати Половці тільки в останню мить свого життя згадують батьківський заповіт: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Ця мить стає для Оверка, Андрія, Панаса Половців моментом істини.Гинуть здорові, красиві, молоді, дужі сини старої Половчихи. Автор, описуючи їх зовнішність, знаходить соковиті фарби: «Вони (Андрій і Оверко) були високі й широкоплечі, з хижими дзьобами й сірими очима», «...крізь рану не пролазило його (Оверка) могутнє життя», «Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав». Вони не бояться смерті, не просять милості, але в останню свою хвилину до них раптом приходить розуміння неприродності, ненормальності того, що відбувається.
Каїн убив свого брата Авеля, і Бог покарав убивцю. Може, тяжка доля України — це кара небесна за братовбивчі війни? Адже кажуть, що гріх мають спокутувати наступні покоління, а родове прокляття залишається з людьми навіки. Хто скаже, скільки українців у свою останню мить слали прокляття рідним по крові людям?
Я не думаю, що Юрій Яновський, пишучи роман, задумувався над цими питаннями. Але йому так і не вдалося приховати свою антиреволюційну суть, адже вона виднілася з-за рядків його найідеологічніших і найлояльніших творів незалежно від волі автора. Праві були партійні блюдолизи — ворогом радянській владі був Юрій Яновський. І не героїчна романтика стала основою цього твору, а біль сплюндрованої землі, на якій залишилися миршаві «Івани», щоб командувати пригніченими, заляканими «Сашками».
В літературу прийшов рано. Його перші новели про Громадянську війну увійшли до збірки «Мамонтові бивні», були помічені критиками і отримали схвальні відгуки. Окрилений письменник продовжує працювати, видає нові твори, але все частіше і частіше у пресі його називають «хвильовістом», «націоналістом», «попутником». Його гостро критикували за романи «Майстер корабля» і «Чотири шаблі». Пригнічений настрій письменника посилився після арештів його товаришів по перу і самовбивства Миколи Хвильового. Він відчував, що темні хмари скупчуються і над його головою. Яновський мав якось реабілітувати себе, показати владі свою лояльність. І з-під його пера виходить справжній шедевр — збірка новел, яка становить єдине композиційне ціле, — роман «Вершники». «Я вклав у цей твір всі свої сили», — зізнавався автор. Скоріше за все, саме «ідеологічно правильні «Вершники» і врятували від репресій Юрія Яновського».
Ще й ще раз перечитуючи окремі новели, я не можу збагнути, де тут критики знайшли романтику революції. Мені здається, що перш за все цей твір розкриває жахливі сторінки громадянської війни, коли люди забували свій рід, коли сини повставали проти батьків, а брат убивав брата заради примарних ідеалів. Це трагедія роду, матері, України.
Брати Половці тільки в останню мить свого життя згадують батьківський заповіт: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Ця мить стає для Оверка, Андрія, Панаса Половців моментом істини.Гинуть здорові, красиві, молоді, дужі сини старої Половчихи. Автор, описуючи їх зовнішність, знаходить соковиті фарби: «Вони (Андрій і Оверко) були високі й широкоплечі, з хижими дзьобами й сірими очима», «...крізь рану не пролазило його (Оверка) могутнє життя», «Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав». Вони не бояться смерті, не просять милості, але в останню свою хвилину до них раптом приходить розуміння неприродності, ненормальності того, що відбувається.
Каїн убив свого брата Авеля, і Бог покарав убивцю. Може, тяжка доля України — це кара небесна за братовбивчі війни? Адже кажуть, що гріх мають спокутувати наступні покоління, а родове прокляття залишається з людьми навіки. Хто скаже, скільки українців у свою останню мить слали прокляття рідним по крові людям?
Я не думаю, що Юрій Яновський, пишучи роман, задумувався над цими питаннями. Але йому так і не вдалося приховати свою антиреволюційну суть, адже вона виднілася з-за рядків його найідеологічніших і найлояльніших творів незалежно від волі автора. Праві були партійні блюдолизи — ворогом радянській владі був Юрій Яновський. І не героїчна романтика стала основою цього твору, а біль сплюндрованої землі, на якій залишилися миршаві «Івани», щоб командувати пригніченими, заляканими «Сашками».
