Повний зміст Водії Рибаков А. Н.

Водії

Анатолій Наумович Рибаков

Анатолій Рибаков

Водії

Глава перша

Вертилин вільно розташувався в потертому шкіряному кріслі, єдиному в маленькому кабінеті Полякова, якщо можна назвати кабінетом цей кут канцелярії, відгороджений фанерною перегородкою. Стояли тут ще два стільці, стіл, за яким сидів Поляків, шафа із кресленнями й автомобільними деталями на полках. У дверей рукомийник, поруч із ним рушник і синій у масляних плямах комбінезон.

– У мене є резолюція товариша Канунникова, – сказав Вертилин, – але, – він посміхнувся, – ви хазяїн, вам і вирішувати.

Посмішка як не можна більше йшла до всього його вигляду великого, повного сорокалітнього чоловіка, добросердого й діловитого. На ньому був сірий у смужку костюм. Відкритий комір сорочки молодив пещену особу із чистою шкірою, ясним чолом, що йде в залисину, і блакитними привітними очами.

– Покажіть резолюцію, – сказав Поляків.

– Резолюція досить мрячна. Якщо всі резолюції так пишуться… – Вертилин простягнув записку, зітхнув і став нишком розглядати Полякова.

Перед ним сиділа людина років тридцяти п’яти, із сухощавым енергійною особою. Зачесані на косий проділ чорні волосся торкнуті на скронях першою сивиною, без якої ця мужня особа могла б здатися трохи грубуватим. Синя сорочка з темною краваткою вільно облягала широкі груди й сильні плечі. Почорнілі складки шкіри на широких долонях і міцних пальцях свідчили про довголітню шоферську практику. Добре знайомий Вертилину тип начальника гаража, «хазяїна» невеликого підприємства. Намагаючись попередити відмову, Вертилин сказав:

– Звичайно, п’ять – шість машин не роблять погоди: цегли треба перевезти кілька мільйонів штук. Отут потрібна сотня машин, і незабаром підійде моя автоколона. Але поки треба почати вивезення, убрання пропадають.

Поляків повернув папір Вертилину:

– На жаль, допомогти не можу.

– Такий дріб’язок, п’ять – шість машин…

– Всі машини вже розподілені.

Поляків устав. Вертилин теж піднявся. Але він був не з тих, хто швидко йде. З добре розіграним здивуванням він запитав:

– Що ж мені робити?

– Доможіться рішення облвиконкому. Нехай у кого – небудь знімуть і дадуть вам.

– Рішення ми доможемося. Але поки будуть вирішувати, я навігацію упущу. Нам, приїжджим заготівникам, все це не так легко пробивати.

Поляків мовчав. У нього дійсно не було вільних машин.

– Будемо говорити як господарник з господарником, – вагомо проговорив Вертилин. – Допоможіть мені – я допоможу вам. Маєте потребу в будівельних матеріалах? Крім того, плачу готівкою. Я знаю, що таке для підприємства готівка в касі.

Поляків підняв очі, уважно подивився на Вертилина.

– Не зрозумійте мене перекручено, – продовжував Вертилин. – Закон є закон, але існують дріб’язку, які закон не має сил передбачити, доводиться якось вивертатися.

Він шукав взаємного розуміння, коли виникла симпатія вирішує справу.

– Дарма ви гаєте час, – сказав Поляків. – Вільних машин немає.

Наступило мовчання. Вертилин не йшов. Чорт візьми! Він не від себе прийшов, а від великого державного будівництва. На мінуту він забув про дійсну причину своєї настирливості. Хвилювання повідомило його голосу щиру проникливість:

– У вас є, звичайно, підстави відмовляти мені. Але чи не траплялося й вам бути в моєму положенні? І чи не думали ви тоді, що якби люди поставилися до вас по – людськи, те допомогли б.

– Все це так, – відповів Поляків, – але ми недодаємо на лінію багато машин. І за це нас б’ють.

– Ще за п’ять машин не повісять, – відразу повеселів Вертилин. Йому здавалося, що він зачепив у душі Полякова якусь живу струнку й цим виправив промах, що зробив, заговоривши про оплату готівкою.

– Для того щоб виділити вам ці п’ять машин, їх треба в когось відняти, – сказав Поляків. – Цього робити я не маю права. Саме для вас вірне: пригнати сюди колону й ні від кого не залежати.

– Ну що ж, – Вертилин взяв капелюх, перекинув через руку макінтош. – Немає так немає. А все – таки я буду вам набридати. – Він посміхнувся в знак того, що вони розстаються якщо не друзями, те гарними знайомими.

– Заходите, – Поляків теж посміхнувся, оголивши два ряди міцних білих зубів. Здавалося, начебто він посміхався не жарту Вертилина, а своїм власним думкам.

Двір, куди вийшов Вертилин з контори, був обнесений новим забором, ворота оббиті залізом, прохідна будка пофарбована зеленою фарбою. Навколо помосту для мийки машин не було звичайної калюжі: вода йшла в спеціальний стік. Через червоних, потемнілих від часу цегельних стін майстерні доносився глухий шум виробництва: удари молота по залозу, рокіт моторів, шипіння електрозварювання. Біля гаража стояли три вантажівки; навколо них клопотали шофери, готуючись у рейс. Гарні машини! Чисто вимиті, свежевыкрашенные, із заскленими кабінами. В автобази – кращі машини в місті.

У всім відчувалася міцна господарська рука. Порядок Вертилин побачив навіть у тім, як дідок сторож, наморщивши чоло, перевірив оцінки в пропуску, потім запобігливо відкрив двері й козирнув.

Несподівана відмова Полякова розбудовував ретельно обміркований Вертилиным план. У цьому плані автобаза займала місце не головне, але істотне: їй стояло служити ширмою, за якої розіграється сама комбінація.

Випадок допоміг Вертилину. Вийшовши із прохідний, він зштовхнувся з постачальником автобази Смолкиным.

Повнота не заважала цьому рум’яному парубкові, у новенькому захисному кітелі й синіх штанях навыпуск, бути вкрай рухливим і діяльним. Зараз він ішов швидкою ходою, властивим людям, які завжди квапляться без усякої до того причини.

– А я тільки від вас! – викликнув Вертилин, зупиняючись посередині тротуару й широко розводячи руками.

Зобразивши на особі не меншу радість і виявляючи крайній інтерес до Вертилину і його справ, Смолкин запитав:

– Були в Полякова, усе в порядку?

– Не зовсім, – відповів Вертилин, удивляючись у шахраювату особу Смолкина.

– Невже відмовив? – злякано запитав Смолкин і навіть схопив Вертилина за руку.

– Так.

– Не може бути?!

– Як бачите, – відповів Вертилин, легонько звільняючи руку.

– Дивно. – Смолкин покачав головою.

– Мені з ним і поговорити толком не вдалося. Народу в кабінеті повно.

– У нього завжди штовханина, – підтвердив Смолкин, що знав, що Поляків ніколи не приймає відразу декількох відвідувачів.

– А поговорити їсти про що, – багатозначно вимовив Вертилин, не зводячи зі Смолкина оцінюючого погляду.

– Нічого, – заспокоїв його Смолкин, – усе налагодить, забіжіть як – небудь, поговоримо.

– Ми можемо зустрітися сьогодні, – сказав Вертилин.

– Коли?! Кінчаю я пізно, треба додому заскочити, пообідати.

– От і повечеряємо.

Увечері вони сиділи за столиком літнього ресторану на веранді, повитої втечами дикого винограду. Унизу, по алеях саду, рухалися юрби що гуляють, ховаючись і знову виникаючи у світлі рідких ліхтарів. На танцювальній площадці грав духовий оркестр, заглушаючи звуки оперети, що доносилися з літнього театру.

Вертилин вивчав меню. Офіціант стояв перед ним у позі тої недбалої шанобливості, який офіціанти показують відвідувачеві безглуздість його довгих міркувань. Смолкин голосно переговорювався зі своїми численними приятелями, що сиділи за сусідніми столиками, оглушливо сміявся й, не замислюючись, обіцяв Вертилину все влаштувати. При цьому він робив зневажливий жест рукою, як би говорячи: «Все це для нас дрібниці!»

Вертилин, сам постачальник, знав ціну подібним до обіцянок. Говорити треба по – діловому. По – перше, він може допомогти автобазі з будматеріалами; по – друге, у нього деякі зв’язки в Москві; по – третє…

– …По – третє, – перебив Смолкин, піднімаючи чарку, – повинні ми підтримувати один одного чи ні? За успіхи!

Випивши й закусивши, Смолкин продовжував:

– Подумаєш, п’ять машин! Все це вирішує начальник експлуатації, а ми з ним живемо – в! – Смолкин стис долоні одна в іншій.

– Виходить, домовилися? – сказав Вертилин. – Я постараюся бути вам корисним.

Смолкин поморщився. Нічого базі від Вертилина не потрібно.

– Мені треба почати вивезення негайно, – нагадав Вертилин.

– Не затримаємо. Передайте заявку мені, я сам усе оформлю. Післязавтра можемо зустрітися в Росснабсбыте. Години у два вас улаштовує?

– Цілком.

чиГрає Вертилин у преферанс? Є партнери. І більярд у місті непоганий, біля ресторану «Схід».

Але Вертилину потрібна була автобаза, а не преферанс і більярд.

– Як вам працюється на базі? – заздалегідь роблячи співчутливу особу, запитав він.

– Не говорите! – сокрушенно сказав Смолкин. – Автомобільне постачання! – Він підняв вилку. – П’ять тисяч найменувань деталей, номенклатурка – дай боже!

– Скільки вам платять? – запитав Вертилин і, почувши відповідь, качнув головою: – Не густо.

– Ставки в нас мізерні, – підхопив Смолкин, – поруч, на верстатобудівному, ставка вдвічі більше, роботи в три рази менше.

– Перейдіть.

– Звичка, чорт би її забрав! На автобазі цінують, розумієте: знають, як усе дістається.

– З вашим директором працювати, видно, не легко, – сказав Вертилин.

– Людина з характером! – погодився Смолкин. Потім додав: – Так адже в його посаді без цього не можна. Живемо в обласному центрі, в усіх на очах, над нами сто хазяїв, усі командують, усі рвуть на частині.

– Говорять, він не ладить із керуючим трестом, – обережно помітив Вертилин.

Смолкин на секунду скосив на нього ока, потім упевнено вимовив:

– Що ви! У них з Канунниковым найкращі відносини.

«Ну, брат, я про це теж дещо знаю, – подумав Вертилин. – Хоч і хитрий ти, так не дуже».

Люто розжовуючи шашлик і поглинаючи пиво, Смолкин просторікував про різні дрібниці, нітрохи не піклуючись, чи цікаво це Вертилииу. А той із задоволенням думав, що Змовкни зірок з неба не вистачає й прибрати його до рук буде не важко.

– До речі, убрання на цеглу у вас травневі? – запитав раптом Смолкин.

Вертилин насторожився.

– Так. А що?

– Якщо травневі, виходить, у нас більше підстав дати вам негайно машини.

– Мабуть, – погодився Вертилин, по про себе відзначило: питання задане не зрячи, цей червонощокий веселун не так вуж простий.

Вертилин задумливо погладив ніжку келиха.

– Тільки, будь ласка, не затримаєте мене з машинами.

– Які можуть бути розмови?! Доповім хазяїнові, і все в порядку.

– Ще як він подивиться!

– Що ж ви думаєте, він не розуміє, що до чого?

«Кмітливий хлопець», – вирішив Вертилин.

Він оплатив рахунок без особливого жалю. Ці гроші не пропадуть.

Глава друга

Наступила та пізня година, коли в конторі нікого ні, приміщення прибране, на столах чисто й телефон мирно дрімає, поникши чорною трубкою.

Через стіну, що відокремлювала кабінет від гаража, чулося ричання моторів, з диспетчерської доносилися голоси шоферів, що здають путівки, і кондукторів, що вважають виторг. Машини верталися з лінії, і у вікні раз у раз виникали молочні смуги світла. Вони висвітлювали зігнуту над таблицею голову Полякова, його твердо обкреслений профіль, олівець у сухих міцних пальцях. Він розглядав звіт про роботу автобази.

Економіст Леонід Іванович Попов сидів у знайомому вже читачеві шкіряному кріслі. Скла більших окулярів у роговій оправі не могли сховати напруженого й неспокійного погляду, що стежив за олівцем Полякова. Весь його вид як би говорив: «Робіть як вам завгодно. Я людина підлеглий, і я мовчу».

Попов уважав головним достоїнством економіста вміння скласти звіт «вчасно й гарної якості», тобто представити роботу свого підприємства в найкращому виді. Він не псував цифр, але вмів підкреслити кращі, не приховував недоліків, але акцентував успіхи. І тепер, коли автобаза перевиконала квітневий план, Леонід Іванович побудував звіт так, щоб він відповідав на запитання: «Яким образом автобаза досягла такого результату?» Для цього він на всі лади аналізував роботу пасажирського транспорту, по якому план був перевиконаний, залишаючи в тіні вантажний, тільки – но – ледь витягнув програму.

Поляків надійшов навпаки: всю увагу він приділив вантажним перевезенням, і Леонід Іванович зрозумів – звіт прийде переробляти. Він уявив собі картину засідання в тресті. Канунников скривить губи в злій усмішці: «Знову себе для биття виставляєте?! Що ж, одержуйте». І одержать! І поделом, раз самі напрошуються!

Його похмурі думки були перервані коротким зауваженням Полякова:

– Зі ста п’ятдесятьох машин у середньому працювало тільки сто двадцять.

– Нові машини не стояли б.

Ця відповідь означала: «Треба не возитися зі старим барахлом, а домагатися нових машин».

– Машини занадто довго коштують під навантаженням і розвантаженням, – продовжував Поляків.

Що міг заперечити Леонід Іванович? Хіба Поляків сам не розуміє? Машини працюють у місті, на коротких відстанях, от і коштують багато часу під навантаженням і розвантаженням.

Але нагадувати про це Леонід Іванович порахував марним. Тільки помітив:

– Зате зверніть увагу, Михайло Григорович: сімдесят два відсотки з вантажем. Це ж нечувано на міській роботі!

Поляків відклав убік олівець і подивився на Попова.

– Ви бачите сімдесят два відсотки навантаженого пробігу, а я бачу двадцять вісім відсотків порожнього. Звіт – це не мармеладка, а пігулка: чим вона горше, тим краще діє.

Він устав, зібрав зі стола поцятковані замітками відомості, простягнув їхньому Попову.

– Беріть. Післязавтра на виробничій нараді доповісте весь матеріал. Покажіть кожному, скільки збитку приносить його погана робота.

Леонід Іванович, розстроєний, повернувся в контору. Начальник експлуатації Степанов кивнув на двері кабінету:

– Один?

У відповідь Леонід Іванович буркнула:

– Іди.

– Буде концерт, – сказав Степанов, піднімаючись і підбираючи паперу.

– Що таке?

– Тракторсбыт шість машин прогнав порожняком!

Тривога Степанова виявилася даремною.

Поляків мовчачи прочитав доповідну записку шоферів, а затверджуючи рознарядку, червоним олівцем викреслив Тракторсбыт. Не давати машин!

– Як би скандал не вийшов, Михайло Григорович, – попередив Степанов.

– Не давати машин! – коротко вимовив Поляків.

– Слухаюся.

Погляд Полякова затримався на одному рядку відомості:

– Чому включений Стройтрест? Він розплатився?

– Дзвонив Жуків…

– Він розплатився?

– Немає.

– Чому ви включили його в рознарядку?

– Вас саме не було, Михайло Григорович, дзвонив Жуків – голова міськради, потім товариш Канунников дзвонив. Наказували обов’язково занарядити Стройтресту десять машин.

– Ну й що ж?

Степанов розвів руками:

– Голова міськради…

Поляків викреслив у рознарядці Стройтрест. Пролунав телефонний дзвінок. Поляків підняв трубку, довідався голос керуючого Автотрестом Канунникова.

– Михайло Григорович? Здорово!

– Здрастуйте, Ілля Порфирійович.

– Як справи?

– Нічого.

– Нічого, говориш?

– Нічого.

– Слухай, Поляків, сам простеж. Машини Стройтресту щоб без усякого запізнення подати! Що, брат, сьогодні на облвиконкомі було! Я говорю: «Закидаємо машинами, тільки возите». Наказано десять машин їм виділити.

– Не можу, Ілля Порфирійович. За ними сто вісімнадцять тисяч заборгованості.

– А… Дотепер не розплатилися?

– Немає.

– От чорт, зовсім випустив з уваги. Закрутишся зі справами, забудеш, як самого кличуть. Ну добре. Завтра ми їм машини дамо, а післязавтра подивимося. Доповім облвиконкому.

– Не можу, Ілля Порфирійович. Є наказ: боржникам не возити.

– Знаю, знаю, але нічого цього разу не попишеш. Прийде виділити.

– Не можу.

– А я наказую!

– Дайте офіційний наказ: «Незважаючи на наявність заборгованості, машини Стройтресту виділити».

– Страхуєшся?

– Страхуюся. І до речі: Тракторсбыту машин завтра теж не даємо.

– Це чому?

– Знову не дали завантажити машини у зворотний рейс. Прогнали порожняком.

– У них запчастини до тракторів, отут судом пахне.

– Знаю.

– Знаєш, так дивися. А от Стройтресту щоб машини були.

– Якщо дасте наказ.

– Те, що я говорю, і є наказ.

– Дозволите записати його телефонограмою?

– Ніяких телефонограм! Нема чого бюрократизм розводити! От моє останнє слово. Щоб завтра машини Стройтресту були. Усе. Крапка.

Канунников кинув трубку. Поляків спокійно поклав свою на важіль.

Підприємство, що очолював Поляків, виросло з маленького гаража Союзтранса, що мав в 1929 році всього три автобуси, три старих громіздких «лейланда», отслуживших свої століття на московських вулицях.

За двадцять років парк загряжской автобази виріс до ста п’ятдесятьох машин. Пасажирські лінії покрили місто й тракти, де до війни можна було бачити багатостраждальні «лейландовские» кузовы, пристосовані під автобусні стоянки. Вони були малонадійним укриттям від дощу й спеки. Зате будь – яка зупинена біля них машина служила наочним свідченням прогресу автомобільної техніки.

Але розміщалася автобаза в тім же гаражі, що й двадцять років тому. Машини стояли у дворі, а майстерні тулилися в тісних, непристосованих приміщеннях.

Тепер Поляків чекав дзвінка техкерівника Любимова, що поїхав у Москву домагатися в міністерстві дозволу будувати нові ремонтні майстерні.

Поляків сподівався, що будівництво дозволять, хоча повною мірою уявляв собі труднощі: будувати прийде за рахунок власних нагромаджень, значна частина часу упущена, і Канунников, звичайно, буде заважати.

Снову пролунав телефонний дзвінок. Цього разу Москва. В апарата Любимов.

– Алло! Любимов! Здраствуй. Як справи?

– Майстерні будувати дозволено. Вартість першої черги – сімсот тисяч рублів; усе освоїти цього року. Із проектом ознайомився: проект гарний… У міністерстві попередили: якщо не освоїте, не беріть.

– А ти як уважаєш – брати?

– Такий випадок упускати не можна.

– А якщо завалимо?

– Не думаю. Коробка проста. Дадуть цеглу – у два місяці виженемо.

– Як би нас із тобою раніше не вигнали.

– Хто – небудь після нас добудує, зате майстерні будуть.

– Це орієнтир неважливий. Ну добре! Бери проект і виїдь. Інше кинь. Пошлемо Смолкина, він доробить. Післязавтра до вечора чекаю.

Як все просто й швидко робиться! Уже завтра потрібно починати турботи про цеглу, ліс, камінь, склі, покрівлі, про робітників, про гроші. Майстерні стануть реальністю. А він їх домагався стільки років!

Глава третя

Керуючий Автотрестом Канунников звичайно сидів у своєму кабінеті до напівночі, поки не розходилося обласне начальство, – це давало йому право приходити на роботу опівдні.

Кабінет був великий, просторий, обклеєний коричневими шпалерами, з килимом на підлозі, шеренгою м’яких стільців в однієї стіни, диваном в інший і двома низькими важкими кріслами у величезного письмового стола. На третім кріслі, ще більш масивному, чим інші, по – хазяйськи грузно й ґрунтовно сидів сам Канунников. Здавалося, і хазяїн цього кабінету, і меблі всім своїм видом говорили: «А ну, спробуйте зруште нас».

Канунников був директором – професіоналом. Завідування чим – небудь стало його спеціальністю. Був він і головою правління деревообробної артілі, і заступником голови райвиконкому, завідував горкомхозом, директорував на крахмало – патоковому й лікеро – горілчаному заводах, працював в апарату облвиконкому. Зрештою він, по місцевому вираженню, «присохнув» в Автотресте.

Він був недурний, виверткий, встиг дечого нахапатися, «хоча й не фахівці, але досвідчений господарник». До того ж він був «свій», «тутешній», «на наших очах виріс». Чомусь всі були впевнені, що він, Канунников, «справа витягне».

Керівники, подібні Канунникову, забувають свою першу професію й не здобувають ніякий іншої. Їхній девіз короткий: «Начальство повинне бути досить». У випадку ж «чого – небудь» начальство повинне бути переконане, що винувато не вони, а хтось іншої. Якщо ж звалити свої помилки на когось іншого не вдається, вони розводять руками, сокрушенно зітхають: «Кінь про чотири ноги, і той спотикається». Цей кінь хоч і спотикається, але завжди їх вивозить.

Канунников розумів, що, не даючи машин Стройтресту й Тракторсбыту, Поляків ставить себе під удар, але закон на його стороні, возити в борг заборонено. Дістанеться ж йому, Канунникову: він ні слова не сказав про заборгованість і тим самим увів усіх в оману.

Потрібно викручуватися. Він знову підняв трубку й попросив з’єднати з керуючої Стройтрестом Грифцовым.

– Грифцов! Здорово, друг! Вибач, що турбую… Ну раз нічого, те добре. Чому я не сплю? Так от сиджу, усе про вчорашнє засідання думаю.

Він співчутливо почмокав губами:

– От так і живемо. Гарний, гарний, а трапся що – усе на тебе наляжуть. Хотів я сказануть, так навіщо масло у вогонь підливати? Звик, говориш? Хе – Хе… Це вірно, нам не звикати, за битого дві небитих дають. – Особа його розпливлося в добродушній посмішці, потім раптом сталася стурбованим. – Так, слухай, Грифцов! Адже ти й мене в дурне положення поставив. Їй – богу. Гроші – Те ти не платиш. Знаєш, скільки за тобою? Правильно, сто вісімнадцять тисяч. От і виходить: не можу я тобі машин виділити, не маю права. Вірно, на облвиконкомі я мовчав, але сидів як на гарячих вугіллях. Думаю: відмовлюся дати машини – ще більше тебе бити почнуть, погоджуся – мене міністерство стукне за те, що боржникам воджу. Думав, думав і вирішив: про заборгованість не говорити, виручити тебе, а потім столковаться з тобою – ти мені небагато деньжонок підкинеш, і все буде в порядку. Сьогодні я тебе виручив, завтра – ти мене. Грошей немає? Треба знайти. Ти ввійди в моє положення: мій головбух у міністерство таку петицію накатає… Нічого не можеш поробити… Гм… Тоді вибач, машин я теж не можу дати. Потім він із сердитим видом, нервово крутячи в руці олівець, слухав довгу тираду Грифцова. Грифцов запевняв, що на розрахунковому рахунку грошей у нього немає. Днів через п’ять, можливо, він розрахується. Канунников не дасть машин? Про це випливало заявити на виконкомі. – Загалом, ясно, – перебив його Канунников, – за те, що я тебе виручив, ти мене тепер під монастир підводиш, спасибі. Так ні, Грифцов зовсім не хоче підводити його, але грошей – те немає. Канунникову випливало сказати на виконкомі про заборгованість: сім лих – одна відповідь. Виконком би побачив, у яких умовах він, Грифцов, працює. Але Канунников повторював одне: за добре відношення йому платять чорною невдячністю, замість того щоб знайти вихід, його роблять козлом відпущення. Він говорив, говорив, поки не вирвав у Грифцова обіцянки зв’язатися з керуючим банком і зробити все можливе. Через півгодини Грифцов подзвонив. Завтра автобазі переведуть сімдесят тисяч у рахунок заборгованості. Він робить це заради їхніх добрих відносин, але наживає нові неприємності: буде грандіозний скандал з постачальниками. – Нічого, нічого, – у радісному порушенні заспокоював його Канунников, – усе обійдеться. Тільки от що, скажи своєму бухгалтерові, нехай платіжне доручення випише зараз, сьогоднішнім числом. Банк закритий? Ну й що: виписали, так спізнилися в банк. Навіщо мені це потрібно? На випадок ревізії: знав, мол, що ви вже виписали доручення, і дав машини. Ну, спасибі, бувай, спи. Він поклав трубку й із задоволенням потер руки: «Ну, Поляків, довідаєшся тепер, як не виконувати моїх наказів». Глава четверта Все відбулося саме так, як і припускав Канунников. Ранком подзвонив заступник голови облвиконкому Іванов і запитав, чому не виділений машини Стройтресту й Тракторсбыту. – Директор автобази Поляків не виконав мого наказу, – відповів Канунников. Потім, ерзая на стільці, він вислухав строгі вселяння Іванова. Чому він розпустив людей? Сам він для меблів, чи що? Доки Поляків буде самоуправствувати?! Канунников почав твердо захищатися. Щодо Тракторсбыта він не в курсі справи, розбереться – доповість. Про Стройтресте він дав ясний наказ: виділити машини! Він не може працювати за кожного директора бази, у нього їх вісім. А у відношенні Полякова що ж робити? Не так – те просто підшукати директори. Все – таки інженер, на цій базі із шоферів починав, демобілізований офіцер. Іванов сердито обірвав його. Навіщо він розповідає біографію Полякова? Не біографія потрібна, а робота. Вистачить! Извольте зі своїм Поляковым негайно з’явитися в облвиконком! Канунников відразу подзвонив Полякову: – Достукались, Михайло Григорович! Дзвонив Іванов, викликає нас. Попереджав тебе! Тепер не знаю, як отбрехиваться будемо. Коли Поляків з’явився в облвиконком, всі вже були в зборі. Керуючий Стройтрестом Грифцов і керуючий Тракторсбытом Кудрявцев сиділи за довгим столом, напівголосно переговорюючись. Канунников з видом людини, що очікує несправедливого покарання, прибудувався в стіни, поклавши на коліна блискучу коричневу папку. Іванов сидів на чолі стола. Поляків не був з ним знаком: Канунников не допускав своїх підлеглих до вищестоящого начальства. В Іванова була довга зморшкувата особа, кошлаті сиві брови нависли над глибоко сидячими очами. Жовтий чесучевий піджак надавав йому трохи старомодний вид. Скінчивши підписувати паперу, Іванов неприязно подивився на Полякова: – Доповісте, чому не виділені машини! Поляків устав і коротко доповів: – Позав