«Мистецтво – один із засобів розрізнення доброго від злого…» – По декількох добутках

Петербург – одне з великолепнейших міст миру, ніколи столиця держави Російського. Його архітектура вражає, його краса викликає буру емоцій. Як, напевно, добре й щасливо живеться в подібному місті. Адже де є краса, там є добро, краса не може бути злий. Але не завжди так. Краса зовнішня може бути оманна, вона може таїти за собою стільки зла, горя й нещастя. Про це говорять у своїх добутках А. С. Пушкін, Н. В. Гоголь і Ф. М. Достоєвський

Петербург у творах Пушкіна – це насамперед урочисте парадне місто, уособлення держави, його сили й могутності. Так, у поемі «Мідний вершник» Пушкін описує Петербург як самий великий утвір Петра:

Люблю тебе, Петра створіння,

Люблю твій строгий, стрункий вид,

Неви державне теченье,

Береговий її граніт,

Твоїх огорож візерунок чавунний…

Замилування містом звучить у кожному рядку. Але в центральній частині поеми автор міняє відношення до міста, тому що він із красуні столиці перетворюється в символ держави, що ламає життя «маленькій людині» Євгенію. Герой не здатний протистояти самодержавству, і воно знищує його як комаха, марне й настирливе

Петербург губить не тільки «маленьких людей», він згубний і для аристократії. Так, в «Євгенію Онєгіні» поет зображує Петербург за допомогою опису порядків вищого світла. У Петербурзі можна «озлобитися, зачерствіти й, нарешті, скам’яніти». Столиця розбещує й псує людей, її середовище небезпечне для душі дворянина. Продуктом петербурзького середовища є й Швабрин, один з героїв «Капітанської дочки». Швабрин – підла й низька людина, для нього нічого не значить ні слово «честь», ні слово «борг», і саме «світське» виховання робило його таким!

Для Гоголя Петербург є містом – монстром, з, що знищує «маленької людини». Найбільше яскраво такий погляд на Петербург відбився в повісті «Шинель». Тут Петербург представлений як би із двох сторін: з одного боку – «вічним титулярним радником» Акакием Акакиевичем Башмачкиным, розтоптаним і роздавленим середовищем людиною, з іншого боку – «значною особою», тобто високопоставленою особою, що не має навіть ім’я, оскільки він є не особистістю, а лише збірним образом, що містить характерні риси петербурзького «високого» чиновництва. Акакий Акакиевич зображений Гоголем як людина, не здатний у житті ні на що, крім переписування паперів, що не має ніякої мети й мрії, зовсім забитий і зацькований. Але з необхідністю шиття нової шинелі в його існування приходить радість, герой навіть дозволяє собі «куницю на комір». Однак щастя Башмачкина перетворюється в найбільше в його житті горі: шинель украдена, і герой вирішує домогтися прийому в «значної особи», що персоніфікує владу й силу Петербурга. Чиновникові ж не просто не цікава «маленька людина», вона навіть дратує його тим, що віднімає в нього стільки часу. Для цього чиновника Акакий Акакиевич – ніхто, і тому «значна особа» не обертає ніякої уваги. Петербург у повісті виявляється згубником життя «маленької людини», безжалісним чудовиськом, уособленням бездушної держави

Негативним було відношення до Петербурга й у Ф. М. Достоєвського

«Рідко де найдеться стільки похмурих, різких і дивних впливів на душу людини, як у Петербурзі», констатує Свидригайлов, герой роману Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання». Ці впливи випробовують на собі всі герої Достоєвського. «На вулиці жару стала страшна, до того ж духота, штовханина, усюди известка, лісу, цегла, пил і той особливий літній сморід, настільки відома кожному петербуржцеві, не спроможному найняти дачу – все це неприємно потрясло й без того вже розстроєні нерви юнака», – пише Достоєвський в «Злочині й покаранні», простежуючи зв’язок між «несамовитими думками» Раскольникова й «черепашачою шкарлупою» його комірки. Ця комірка є своєрідним символом більше грандіозної, але настільки ж задушливої комірки – великого міста. Тільки в духоті вузьких вуличок, у тісноті жахливих квартир – може розгорнутися драма принижена й ображених, боротьба життя з бажанням існувати, жорстокий двобій смерті й молодості…

Картину тісноти, моральної пригніченості людей, що туляться «на аршині простору», доповнює почуття духовної самітності людини у величезному місті. Люди тут ставляться друг до друга з підозрою й недовірою, їх поєднує зловтіху й цікавість до нещастя ближнього. Під п’яний регіт і уїдливі глузування відвідувачів шинку розповідає Мармеладов страшну історію свого життя

У романі виникає образ Петербурга мертвого, холодного, байдужого до долі людини: «незвичайним холодом» віє на Раскольникова «від цієї чудової панорами; духом німим і глухим повна для нього ця картина».

Петербург у Достоєвського – це холодний велетень, величезна безодня, похмуре місто дохідних будинків, дворів – колодязів, чорних сходів, брудних кутів, місто – співучасник злочину Раскольникова. Петербург театрально гарний, але абсолютно плоский і прямий, як шахівниця. Єдиний відступ від площини – це арка мостів, єдине порушення прямизни – це вигини рік і каналів. Петербург був побудований серед боліт, на порожнім місці, і ця напружена штучність давить постійно. Можна захоплюватися архітектурними красами цього міста й одночасно божеволіти від почуття замкнутості й самітності

Отже, три великих поети показали нам «внутрішню сторін» Петербурга, кожний – зачіпаючи ті або інші її аспекти. Але в одному вони подібні: за зовнішньою красою й пишнотою Петербурга діється багато зла