Повний зміст Побут Аверченко А. Т

Один раз, незабаром після того як я приїхав у Петербург шукати щастя (це було чотири роки тому назад), мені вздумалось зайти закусити в один із самих більших і фешенебельних ресторанів. Про цей ресторан дотепер я знав тільки понаслышке… І ввійшов я в його монументальний величезний зал з деяким трепетом. І коли сіл за столик, відразу на мене пахнуло суворістю й ворожістю незнайомого місця. Було якось холодно, страшно й незатишно… Офіціанти здавалися занадто нетовариський, замкнутими, метрдотель занадто величним, а публіка занадто ворожої й непривітної. "Господи! – подумав я. – Як мало в людських відносинах простоти, сердечності й затишку. Адже вони всі такі ж люди, як я; чому ж вони всі так накрохмалені?! Так холодні? Далекі? Страшні?" – Що накажете? – сухо запитав метрдотель. – Мені б поснідати. – Простите, сніданків немає. Тільки до трьох годин. А зараз чверть на четверту. – А от ті їдять же, – зніяковіло кивнув я головою. – Ті замовили раніше, – крижаним тоном відповів метрдотель. – Виходить, що ж виходить: що у вас мені не дадуть їсти? – Чому ж – з. Можна порціонно. Але довго прийде чекати: поки замовлять, поки зроблять. – Тоді… нічого мені не треба, – сказав я, густо почервонівши від свідомості свого дурного положення. – Якщо у вас такі безглузді порядки – я піду. Я встав і, похнюпивши голову, збентежений, пішов, даючи собі слово ніколи більше в цей суворий ресторан не заглядати. Як це трапилося – не знаю, але тепер це мій улюблений ресторан. Я в ньому щодня снідаю, майже щодня обідаю й часто вечеряю. Швейцар на під’їзді висаджує мене з візника й говорить: – Здрастуйте, Аркадій Тимофійович! Знімаючи з мене пальто, інший швейцар зауважує: – Сніжком – Те вас як, Аркадій Тимофійович, занесло… Погодка – прямо лихо! А вас отут запитували Анатолій Якович. – Він пішов? – Пішли – З. А Микола Миколайович тут. Вони з паном Чимарозовым сидять. Я входжу в зал. Повний, вальяжный офіціант дає мені кращий столик, підсуває картку з таємною пестливістю, радуючись, що може ввернути таке слівце, говорить: – Бульйон – Йоржі, звичайно? Традиційно? – Традиційно, – посміхаюся я. І дійсно традиційно. Все традиционно… Буфетник у буфета, наливаючи мені чарку лимонної горілки, повідомляє, що "були Микола Миколайович і про вас справлялися", не запитуючись, поливає шофруа з качки соусом кумберленд і, не запитуючись, видавлює на ікру пів – лимона. А збоку підходить француз – метрдотель і говорить, мило ґрасируючи: – От, Аркадій Тимофійович, говорять: закордон, закордон! А ви подивитеся, які ми одержали мандарини із Сухума – у десять разів краще закордонних! Я вам надішлю покуштувати. І все, що оточує мене в цьому ресторані, дихає таким затишком, таким теплом і міцним пещенням, що почуваєш себе, як будинку, як у своїй власній маленькій їдальні. II Коли мене вперше оштрафували за якусь замітку, я пережив трохи дуже тяжких, неприємних годин. Так було дивно й незатишно, коли ранком прийшов околодочний і, незважаючи на те, що я ще спав, зажадав, щоб його провели до мене. – Так пан ще спить. – Ну, однаково я почекаю: посиджу тут, у приймальні. – Так він, може бути, ще години два буде спати… – Ну, що ж робити. А я його повинен почекати. Справа термінове. А коли я, нашвидку одягшись, вийшов до нього, мене вразив його непривітний, гранітний вид. – Що таке? – Здрастуйте. Отут от з вас потрібно штраф стягнути… За розпорядженням адміністрації. – Так що ви говорите! Який штраф? За що?! – А от отут сказано: за статтю "Тріумф октябристів". – Дозвольте! Так стаття зовсім необразлива! – Не знаю – з. Мене не стосується. Мені наказано стягнути гроші нині ж. – Ну… а якщо я не сплачу? – Тоді я зобов’язаний доставити вас у ділянку на предмет арешту. Боже ти мій, як сухо, як офіційно. Ні однієї серцевої нотки… жодного знака співчуття. Коштуєш перед холодною гранітною стіною, що не зрушиться, не поворухнеться, хоча б облити її цілими струмками зліз людських. – А завтра сплатити можна? – Не можу – з. Циркуляр. Ми відстрочити не маємо права. І згадався мені той величний метрдотель, що категорично відмовив у сніданку тільки тому, що було на п’ятнадцять мінут більше трьох. Суворий, безжиттєвий, холодний граніт! Похмурий, замкнутий у своїй величі мавзолей! Як це трапилося, не знаю, але тепер я в поліції своя людина. Околодочний входить до мене ранком у спальню (він мила людина, і я його не соромлюся), потирає руки й робить кілька вагомих зауважень про погоду. – Собача погода. Снігом зовсім запорошило. Тепер в убранні стояти – одне борошно. Здрастуйте, Аркадій Тимофійович! – А! Моє шанування,
Семен Іванович. Ну, що? Він посміхається. – Традиційно! Говорить він це смачно – звучне слово зовсім так, нібито за ним повинен піти " бульйон – йоржі". Я вже не випробовую тяжкого неприємного почуття живої людини перед мертвою гранітною скелею. У нас тепло, дружба, затишок. – За що це вони, Семен Іванович? – А от я номерок захопив. Подивитеся. От, бачите? – Господи, так за що ж отут? – За що! Уже вони знайдуть, за що. Так ви б, Аркадій Тимофійович, послабже писали, чи що. Навіщо так налягати… Знаєте вуж, що така річ буває – пустили б пожиже. Батогом обуха не перешибешь. – Ах, Семен Іванович, який ви дивак! "Легше, легше!" И так уже рожевої водицей пишу. Так немає ж, і це для них нецензурно. – Так уже… тяжеленька ваша посада. Такий ви гарна людина, і так мені неприємно до вас із такими речами приходити… Їй – богу, Аркадій Тимофійович. – Ну, що робити… Стаканчик чаю, а? – Ні, уже я папироску викурю й побіжу. Удома – Те в мене така неприємність: дружина окропом руку обварила. – А ви терту картоплю прикладете: чудово діє. Або чорнилом обварене місце помастіть. – Робили вуж; і чорнилом, і картопляне борошно прикладали. – Ну, дасть бог, пройде. А Панас Петрович як і раніше креслить? – Так уже… горбатого могила виправить. Ну, я піду. Із грошима як – традиційно? До завтра? – Так, звичайно. Я до Іллі Костянтиновичу години в три загляну. Усього гарного. О третій годині я в Іллі Костянтиновича. – А, пан анархіст, – весело зустрічає він мене. – Традиційно? Сідаєте! Я знаю, ви моїх не курите, так я вам ці запропоную, був Петро Матвійович і забув їх у мене на столі. Курите контрабанду. Хе – Хе. – У Петра Матвійовича папироски гарні, – погоджуюся я, закурюючи. – Марфу Илларионовну давно, бачили? – Позавчора. У театрі були. Потім поїхали компанією вечеряти й дуже жалували, що вас не було. – Так, так, дуже жаль. До речі, там у вас є на рахунок мене приписання… чотириста рублів, так я… – Знаю! Завтра, звичайно, Аркадій Тимофійович. А я ті книжки, що ви мені дали, уже прочитав. Наступний раз із Семеном Івановичем їх передам. ПРО "наступний раз" ми обоє говоримо так само холоднокровно, як про завтрашній день, що однаково неминуче наступить… Один раз я, як звичайно, розігнався у свій улюблений ресторан, і раптом швейцар зупинив мене на порозі: – Сьогодні, Аркадій Тимофійович, закрито: з нагоди початку ремонту. Я заглянув у залу, і серце моє стислося: не було звичних столів, покритих білосніжними скатертинами, м’якого червоного килима й зелені трельяжів. – Э, чорт! Якого ж диявола ви не оголосили раніше! Один раз ранком до мене з’явився околодочний Семен Іванович. Він вилаяяв погодуу й повідомиив про декільк нові штрихи у вигляді неврівноваженого Панас Петрович. – Сідаєте, – сказав я. – За яку статтю? Скільки? – Анітрошки. Я зайшов, щоб ви підписали протокол у справі про зіткнення моторів. Ви свідком були. Чимсь чужим, незатишним пахнуло на мене… Нібито погляду моєму замість звичного виду трьох рядів столів, покритих скатертинами й прикрашених квітами, стала сувора, далека картина голих стін і оголеного від м’якого килима підлоги. І розмова цього разу не в’язався. Ми були вибиті зі звичної колії… Коли немає побуту, з його знайомим затишком, з його традиціями – нудно жити, холодно жити…