«Горда людина точно обростає крижаною корою. Крізь цю кору немає ходу ніякому іншому почуттю» (Л. Н. Толстой) – Ахматова Ганна

Звичайно найбільше гостро тема батьківщини встає в Літературі в періоди воєн, революцій і т.п., тобто тоді, коли людині необхідно зробити свій моральний вибір. У Російській літературі ця проблема стала найбільш актуальної на початку XX століття, чому сприяли кілька революцій, Цивільної й Перша світова війни

Нова ідеологія, що принесла із собою революція, була неприйнятна для багатьох людей як старого, так і нового поколінь росіянці інтелігенції

Ахматова із самого початку не прийняла революцію й ніколи не міняла свого відношення кней.

Цілком закономірно, що при таких політичних подіях виникає проблема еміграції, що дійсно сильно торкнулася Росії в першій половині XX століття. Багато поетів, письменники, художники й музиканти, близькі Ахматовій, виїхали за кордон, назавжди покинувши батьківщину

Не з тими я, хто кинув землю

На розтерзання ворогам

Їхньої грубої помсти я не внемлю,

Їм пісень я своїх не дамся

Але вічно жалюгідний мені вигнанець,

Як ув’язнений, як хворий

Темна твоя дорога, мандрівник,

Ополонку пахне хліб чужої…

(1922 р.)

Ахматова не засуджує тих, хто виїхав, але й чітко визначає свій вибір, тому що для неї еміграція неможлива

Мені голос був. Він кликав утешно,

Він говорив: «Іди сюди,

Залиш свій край глухої й грішний,

Залиш Росію назавжди…

…Але равнодушно й спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цією мовою невартої

Не опоганився скорботний дух

(1917 р.)

Але батьківщиною у віршах Ахматової є не тільки Росія, але й Царське Село, Петербург, Слепнево. Вона описує місця, дорожче насамперед їй самої, свою батьківщину; але проте ці автобіографічні риси не вириваються із загального контексту проблем, що зачіпаються поетесою. Вона розглядає свої особисті враження й переживання, зіставляючи їх собщечеловеческими.

В Ахматової багато віршів, присвячених Петербургові – Петрограду – Ленінграду, місту, з яким так тісно була зв’язана її доля

И ми забули назавжди,

Укладені в столиці дикої,

Озера, степу, міста

И зорі батьківщини великої

У колі кривавому день і ніч

Фонит жорстока знемога…

Ніхто нам не хотів допомогти

За те, що ми залишилися будинку,

За те, що, місто свій люблячи,

А не крилату волю,

Ми зберегли для себе

Його палаци, вогонь і воду…

У віршах Ахматової, присвячених Петербургові, Петербург – це не символ чогось, це саме місто: «…Ми зберегли для себе // Його палаци, вогонь і воду…» Хоча в деяких віршах він може бути й символом Росії в конкретний момент часу, коли на прикладі одного міста показується доля цілої країни або епохи. Рядка з того ж вірша «Петроград, 1919»:

Інша наближається пора,

Уж вітер смерті серце студить,

Але наш священний град Петра

Мимовільним пам’ятником буде

(1920 р.)

Ахматова розглядає події в Росії не тільки як політичні, але й надає їм всесвітнє значення. І якщо в А. Блоку в поемі «Дванадцять» революція – це розгул стихій, всесвітніх сил, то в Ахматової це кара божа. Поетеса звертається до біблійних джерел. Наприклад, вірш «Лотова дружина» (1922 – 1924 р.):

И праведник ішов за посланником Бога,

Величезний і світлий, по чорній горі

Але голосно дружині говорила тривога:

Не пізно, ти можеш ще подивитися

На червоні вежі рідного Содому,

На площу, де співала, на двір, де пряла,

На вікна порожні високого будинку,

Де милому чоловікові дітей народила…

Ахматова виправдує її вчинок:

Лише серце моє ніколи не забуде

життя, ЩоВіддало, за єдиний погляд

Це не просто біблійна притча, перекладена на вірші, Ахматова порівнює долю своєї батьківщини із Содомом, як пізніше з Парижем у вірші «У сороковому році»: «Коли ховають епоху…» Це не смерть Петербурга або Росії, це смерть епохи; і Росія не єдина держава, що осягла ця доля. Все закономерно: у всього є свій кінець і свій початок. Адже будь – яка нова епоха починається обов’язково з катастрофи старої. Можливо, тому у віршах Ахматової є й світлі ноти, що передвіщають народження нового часу

…Але із цікавістю іноземки,

Полоненою кожною новизною,

Дивилася я, як мчаться санки,

И слухала мову рідний

И дикою свіжістю й силою

Мені щастя віяло в особу,

Начебто друг від століття милий

Сходить із мною на ґанок

(1929 р.)

У поемі «Реквієм» Ахматова продовжує свій поетичний прийом, вбудовуючи свої автобіографічні переживання в контекст цілої сучасної епохи. Поема так і починається:

Ні, і не під далеким небозводом,

И не під захистом далеких крив, –

Я була тоді з моїм народом

Там, де мій народ, до нещастя, був

(1961 р.)

Знову ж вона вертається до проблеми еміграції й указує на те, що для неї немає й не було іншого виходу, як тільки залишитися на батьківщині разом з усім народом

Поема присвячена трагедії матері, що втратила сина. І знову Ахматова вирішує її характерними для себе художніми засобами. Вона описує себе й свою трагедію, але зіставляючи її із трагедією всіх матерів, що як коштують із нею зараз у цій черзі, так і матерів всіх часів. У Вступі вона приводить кілька історичних картин, створюючи тим самим збірний образ:

Смертний піт на чолі… Не забути!

Буду я, як стрілецькі женки,

Під кремлівськими вежами вити

Ахматова порівнює також себе й всіх жінок з Богоматір’ю, що втратила сина:

Магдалина билася й ридала,

Учень улюблений кам’янів,

А туди, де мовчачи Мати стояла,

Так ніхто глянути й не посмітив

Сама композиція поеми говорить про євангельський підтекст: Присвята, Вступ, Вирок, До смерті, Розп’яття, Епілог

И знову, уже в 60 – е роки, Ахматова вертається до теми батьківщини. Знову з’являються вірші про дорогі й пам’ятні місця: «Царскосельская ода» (1961 р.) і т.п., що звучать як ностальгія по збіглій епосі

У вірші «Рідна земля», що починається рядками з вірша 1922 р.:

И в світі немає людей бесслезней,

Надменнее й простіше вас…

Ахматова продовжує тему батьківщини. Це не Петербург 1913 року або вже Ленінград; це не революційна Росія; це Росія взагалі, така, яка вона є сама по собі і яка вона для кожного, народженого вней.

Але лягаємо в неї й стаємо нею,

Тому й кличемо так вільно – своею.

(1961 р.)