Печорин – герой свого часу в романі Лермонтова – Лермонтов Михайло

Онєгін і Печорин. Два чоловіки. Два романи. Дві долі. А вік один, виховання однакове. Різна атмосфера. Дух епохи. Людина не може розвиватися поза суспільством. Прямо або побічно воно буде впливати на особистість. І тому розходження між Онєгіним і Печориным закономірні. Їх роз’єднує невеликий відрізок часу. Їх роз’єднує гора – 14 грудня 1825 року. Якщо Онєгін тільки йшов до вершини, Печорин виявився на спуску. Цим обумовлене й розвиток образів. Як і Онєгін, Печорин був породженням свого часу. Важка реакція, що панувала в Росії, не могла не віддрукуватися на його характері. Все истинно прогресивне душилося безжалісно. І важко було паросткам нового життя пробиватися крізь рутину до сонця. Дуже багато хто втрачали в тьмі орієнтири й не знаходили виходу. Гинули й повільно опускалися на дно, образуя всі нові й нові шари болота. І воно продовжувало б засмоктувати з методичною точністю намічені жертви, якби не рідкі квіти, осмелившиеся пробитися на поверхню. У скаженій злості трясовина обволікала їхньою тванню, обливала брудом, підгризала коріння, але вони гордо й радісно відкривали свої пелюстки назустріч сонцю

Печорин не був у їхньому числі. Але він і не належав до тих, хто равнодушно віддавався волі плину. Він боровся. Шукав. Кидався з головою у вир, жадібно вистачаючи ротом повітря, і… захлинався знову й знову. Він чекав від життя чогось великого, гарного. А що одержав? Він занадто добре розумів людей і не розумів себе. Адже це трудней. Що ми знаємо про себе? Чому часто робимо вчинки, які самі б не бажали, а чисті рухи серця упокорюємо холодними доводами розуму? А все здається таким простим, коли ні над чим не замислюєшся, і основна помилка Печорина була в рішенні, що він знайшов відповідь на всі питання. Людина живе поки мислить, а думка починається з питань. Скільки питань, стільки й відповідей. Ні, мабуть, відповідей ще більше. І не можна з одним з них, отриманим один раз, вибраним для конкретного випадку, підходити до Максимові Максимычу, і до Мері, і до Бэле. Печорин розумів людей, але не вірив у них. Незадоволеність, що йде від незвичайності натури, ще не оформилася в прагнення до чого прекрасному. Він нагадує дитину, що кричить: «Хочу!» А от чого він хоче?

Вічні розчарування глушили спрагу життя. І полум’я любові до усього світу поступово гаснуло в темних завулках серця, лише зрідка розпалюючись від дотику довгоочікуваної ласкавої руки. Але й ці іскри людяності незабаром загасали, не встигши перетворитися в жертовний вогонь

Печорин не міг покласти на вівтар любові всього себе. Не дозволяла подвійність натури. У ньому жили як би два чоловіки: один діяв, а іншої судив його. Причому дві половини душі ніколи не могли прийти до однакового рішення. Вони вічно сварилися й всі розлад, що підсилювався, із самим собою заплутував і без того досить складну психологію лермонтовского героя. Здається, що сам автор недостатньо розумів його й, боячись помилитися, без ярлика «позитивного» або «негативного» образа віддавав на суд читачів. Дійсно, характер Печорина досить складний. Він, безсумнівно, розумний, але я не можу простити йому байдужості до людей. Байдужість – от найстрашніше в Печорине. Всі кращі пориви воно зупиняє крижаним питанням: «А що це дасть мені?» І міцніючий егоїзм, вихований з дитинства, приймає жахливі розміри. Печорину глибоко байдужні долі навколишніх його людей. Він бере всі й не дає нічого. Тому не було в нього справжніх товаришів, тому що щира дружба обов’язково будується на взаємному збагаченні. Спілкуючись, люди кращають. А Печорин забирав собі серце й розум людини, придушував волю й, як вичавлені лимони, відкидав за непотрібністю. Йому необхідна була дружба, але така, яка б увесь час давала їжу його ненаситному розуму. Він жадав любові, але лише тієї, що захлиснула б і поглинула його цілком. Йому потрібно було або всі або нічого

Печорин не згодний животіти де – небудь у тепленькому містечку, а нічого краще знайти не може. І він замикається у вузькому колі власних інтересів, а кільце це, стягаючись усе більше й більше, душить і його, і близьких йому людей. І коли воно зімкнеться остаточно, він загине. Печорин – людина. Він буде черговою жертвою свого суспільства, свого часу. Точніше – уже став нею

Як багато їх було, розчарованих… Вони кидали будинок, ішли назустріч пригодам і небезпекам, щоб тільки розвіяти тугу. Вони шукали в природі те, чого не знаходили в людях. Вони металися по світлу, хапаючись за кожну соломинку щастя й кінчаючи своє життя де – небудь на курній дорозі, так нічого й не давши людям. Скільки було їх, представників передової дворянської молоді, що не переступили порога зрілості, а ступнули прямо в старість? Скільки було їх, що не розкрилися бутонів, що не розпустилися квітів? Саме життя, схожа на старий, курний, зачитаний до дір роман, героями якого були вони, була для них цвинтарем. І після дотику до неї мимоволі хочеться вимити руки…