Короткий зміст Мертві душі Гоголь Н. В.

ТОМ ПЕРШИЙ

ГЛАВА I

У ворота готелю губернського міста NN в’їжджає досить гарна ресорна бричка. У ній сидить “пан, не красень, але й не дурної зовнішності, ні занадто товстий, ні занадто тонкий; не можна сказати, щоб – старий, однак ж і не так, щоб занадто молодий”. В’їзд його не зробив у місті зовсім ніякого шуму. У дворі пан був зустрінутий трактирним слугою. Той моторно повів пана нагору по всієї дерев’яної “галдарее” показувати ниспосланный йому Богом спокій. Поки приїжджий оглядав свою кімнату, внесені були його пожитки: насамперед валіза з білої шкіри, трохи поистасканный, що показував, що був не перший раз у дорозі. Валіза внесли кучері Селіфан, низенька людина в тулупчике, і лакей Петрушка, малого років тридцяти, небагато суворий на перший погляд. Пан відправився в загальну залу. Поки йому подавалися різні звичайні в трактирах блюда, якось: щи з листковим пиріжком, зберігається навмисно для проїжджаючих протягом декількох тижнів, мозки з горошком, сосиски з капустою, пулярка смажена, огірок солоний і вічний листковий солодкий пиріжок, завжди готовий до послуг: поки йому все це подавалося й розігріте, і просто холодне, він змусив слугу розповідати всяку дурницю про трактир і трактирника так чи багато виходить доходу. Між іншим, приїжджий встиг – таки порасспросить із надзвичайною точністю, хто в місті губернатор, хто голова палати, хто прокурор – словом, не пропустив жодного значного чиновника; але ще з більшою точністю розпитав про всіх значних поміщиків, скільки хто має душ селян, як далеко живе від міста, якого навіть характеру і як часто приїжджає в місто; розпитав уважно про стан краю: чи не було яких хвороб у їхній губернії – повальних гарячок, убивчих яких – небудь лихоманок, віспи й тому подібного, і всі так докладно й з такою точністю, що показувала більш, ніж одна проста цікавість.

Відпочивши в номері після обіду, пан написав на шматочку папірця, на прохання трактирного слуги, чин, ім’я й прізвище для повідомлення в поліцію: “Колезький радник Павло Іванович Чичиков, поміщик, по своїм надобностям”. А сам відправився оглядати місто, яким був, як здавалося, удоволений, тому що знайшов, що місто ніяк не уступало іншим губернським містам: сильно била в очі жовта фарба на кам’яних будинках і скромно темніла сіра на дерев’яні. Попадалися майже змиті дощем вивіски із кренделями й чоботями, подекуди з намальованими синіми штанями й підписом якогось Аршавского кравця; де магазин з картузами, кашкетами й написом: “Іноземець Василь Федоров”; де намальований був більярд із двома гравцями у фраках – під всім цим було написано: “И от заклад”. Частіше ж усього помітно було потемнілих двоголових державних орлів, які тепер уже замінені лаконічним написом: “Питний будинок”. Бруківка скрізь була поганенька.

Весь наступний день присвячений був візитам; приїжджий відправився робити візити всім міським сановникам. Був з повагою в губернатора, потім відправився до віце – губернатора, потім був у прокурора, у голови палати, у поліцеймейстера, у відкупника, у начальника над казенними фабриками… жаль, що трохи важко упомнить усього сильного світу цього; у досить сказати, що приїжджий зробив незвичайну діяльність щодо візитів: він з’явився навіть засвідчити повагу інспекторові лікарської управи й міському архітекторові. У розмовах із цими володарями він дуже мистецьки вмів підлестити кожному. Про себе ж, як здавалося, уникав багато говорити; якщо ж і говорив, то якимись загальними місцями, з помітною скромністю, і розмова його в таких випадках приймав трохи книжкові обороти: що він незначний хробак миру цього й не гідний того, щоб багато про нього піклувалися, що випробував багато на столітті своєму, перетерпів на службі за правду, мав багато ворогів, покушавшихся навіть на життя його, і що тепер, бажаючи заспокоїтися, шукає обрати нарешті місце для проживання, і що, прибувши в це місто, почел за неодмінний борг засвідчити свою повагу першим його сановникам. Ничехх) більше цього не довідалася місцева публіка й на вечірньому прийомі в губернатора. Чоловіка тут, як і скрізь, були двох пологів: одні тоненькі, які все ввивалися біля дам. Інший рід чоловіків становили товсті або такі ж, як Чичиков, тобто не так щоб занадто товсті, однак ж і не тонкі. Ці, напроти того, косилися й задкували від дам і поглядали тільки по сторонах, чи не розставляв де губернаторський слуга зеленого стола для вісту. Це були почесні чиновники в місті. Чичиков після спостережень приєднався до товстих, де зустрів майже всі знайомі особи: прокурора, людини серйозний і мовчазного; поштмейстера, низенької людину, але дотепника й філософа; голови палати, досить розважливого й люб’язної людини, – які всі привітали його, як стародавнього знайомого, на що Чичиков розкланювався трохи набік, втім, не без приємності. Відразу познайомився він із чемним поміщиком Маниловим і трохи незграбним на погляд Собакевичем. Він негайно ж довідався про їх, відкликавши відразу трохи убік голови й поштмейстера. Насамперед він розпитав їх, скільки в кожного них їх душ селян і в якому положенні перебувають їхні маєтки, а потім уже довідався, як ім’я та по батькові. Через якийсь час він зовсім встиг зачарувати їх. Поміщик Манилов, “ще зовсім людина не літній, що мала ока солодкі, як цукор, і раз, що щулив їх усякий, коли сміявся, був від нього без пам’яті…” Він просив переконливо зробити йому честь своїм приїздом у село, до якого, за його словами, було тільки п’ятнадцять верст від міської застави. “На що Чичиков… відповідав, що він не тільки з великий охотою готовий це виконати, але навіть почтет за священнейший борг. Собакевич теж сказав трохи лаконічно: "И до мене прошу", – шаркнувши ногою…” На інший день Чичиков відправився на обід і вечір до поліцеймейстера, де грали у віст до двох годин ночі. Там, між іншим, він познайомився з поміщиком Новосибірським, “людиною років тридцяти, разбитным малим, котрий йому після трьох – чотирьох слів почав говорити "ти". З поліцеймейстером і прокурором Ноздрев теж був на "ти" і звертався по – дружньому; але, коли сіли грати в більшу гру, поліцеймейстер і прокурор надзвичайно уважно розглядали його хабарі й стежили майже за всякою картою, з якої він ходив”.

Наступні кілька днів Чичиков ні години не сидів у готелі й приїжджав сюди тільки для того, щоб заснути. “Він у всім якось умів найтиться й показав у собі світської людини… умів добре тримати себе. Говорив ні голосно, ні тихо, а зовсім так, як треба. Словом, куди не поверни, була дуже чимала людина. Всі чиновники були задоволені приїздом нової особи”.

ГЛАВА II

Чичиков провів більше тижня в місті, роз’їжджаючи по вечірках і обідам. Нарешті він вирішив перенести свої візити за місто й відвідати Манилова й Собакевича, яким дали слово. “Може бути, до сему спонукала його інша, більше істотна причина, справа більше серйозне, близшее до серця…” Кучерям Селіфанові віддано був наказ рано поутру закласти коней у відому бричку; Петрушці наказано було залишатися будинку, дивитися за кімнатою й валізою. Автор знайомить читача “із цими двома кріпосними людьми нашого героя”. “Петрушка ходив у трохи широкому коричневому сюртуку з панського плеча й мав, за звичаєм людей свого звання, великий ніс і губи. Характеру він був більше мовчазного, чим говіркого; мав навіть шляхетне спонукання до освіти, тобто читанню книг, змістом яких не утруднявся; він усе читав з рівною увагою”. Крім пристрасті до читання, він мав ще два звичаї: спати не роздягаючись і носити завжди із собою якесь особливе повітря… так що досить було йому прибудувати своє ліжко хоча в колись ненаселеній кімнаті, так перетягнути туди шинель і пожитки, і вже здавалося, що в цій кімнаті років десять жили люди. Чичиков, людина досить лоскітливий і навіть у деяких випадках вибагливий, потягнувши повітря поутру, морщився й говорив: “Ти, брат, чорт тебе знає, потієш, чи що. Сходив би ти хоч у лазню”. На що Петрушка нічого не відповідав. Кучері Селіфан були зовсім інша людина…

Однак же потрібно вернутися до героя. Отже, віддавши потрібні накази ще з вечора, прокинувшись поутру дуже рано, вимившись, витершись від голови до ніг мокрою губкою, що робилося тільки по неділях, – виголившись, надягши фрак брусничного кольору з іскрою й потім шинель, він зійшов зі сходи й сіл у бричку. “Із громом виїхала бричка з – під воріт готелю на вулицю… Не без радості був удалині узрет смугастий шлагбаум, що давав знати, що бруківці, як і всякому іншому борошну, буде незабаром кінець; і ще кілька разів ударившись досить міцно головою в кузов, Чичиков понісся нарешті по м’якій землі”. Проїхали п’ятнадцяту милю – Маниловки не було… Поїхали відшукувати. Отут Чичиков згадав, що якщо приятель запрошує до себе в село за п’ятнадцять верст, то виходить, що до її є вірних тридцять. “Село Маниловка деяких могла заманити своїм місцем розташування. Будинок панський стояв одинаком на юру, тобто на піднесенні, відкритий всім вітрам..; спадистість гори була одягнена підстриженим дерном”. На ній були розкидані деякий рослини й була видна альтанка із плоским зеленим куполом, дерев’яними блакитними колонами й написом: “Храм відокремленого міркування”. Нижче був зарослий ставок. У низині, частиною й по самому скаті, темніли сіренькі бревенчатые хати, які герой наш, невідомо з яких причин, у ту ж мінуту прийнявся вважати й нарахував більше двохсот. Навкруги все було голо, лише віддалік осторонь темнів сосновий ліс.

Під’їжджаючи до двору, Чичиков помітив на ґанку самого хазяїна, що стояв, приставивши руку до чола у вигляді парасольки, і розглядав екіпаж, що під’їжджав. Манилов був дуже радий гостеві й повів його в будинок. “Один Бог хіба міг сказати, який був характер Манилова. Є рід людей, відомих під ім’ям: люди так собі, ні те ні рє, ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан, за словами прислів’я. Може бути, до них варто віднести й Манилова. Він була людина видний; риси особи його були не позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалося, надто було передано цукру; у прийомах і оборотах його було щось запобігливі розташування й знайомства. Він посміхався заманливо, був білявий, із блакитними очами. У першу мінуту розмови з ним не можеш не сказати: “яка приємна й добра людина!” У наступну за тим мінуту нічого не скажеш, а в третю скажеш: “Чорт знає що таке!” – і відійдеш подалі; якщо ж не відійдеш, відчуєш нудьгу смертельну. Від нього не дочекаєшся ніякого живого слова. У всякого є свій запал: в одного – борзі собаки, іншому здається, що він сильний аматор музики, третій майстер хоробро обідати… – словом, у всякого є своє, але в Манилова нічого не було. Удома він говорив дуже мало й здебільшого міркував і думав, але про що він думав, теж хіба Богові було відомо. Господарством не можна сказати щоб він займався, він навіть ніколи не їздив на поля, господарство йшло якось саме собою. Іноді, дивлячись із ґанку на двір і на ставок, говорив він про те, що як би добре було, якби раптом від будинку провести підземний хід або через ставок вибудувати кам’яний міст, на якому були б по обидва боки крамниці, і щоб у них сиділи купці й продавали різні дрібні товари, потрібні для селян. Втім, так і кінчалося тільки одними словами. У його кабінеті лежала якась книжка, закладена закладкою на чотирнадцятій сторінці, що він постійно читав уже два роки. У будинку його чого – небудь вічно бракували: всі крісла були обтягнуті прекрасним шовком, а на два крісла недостало. Увечері подавався на стіл дуже щегольский свічник і поруч із ним ставився якийсь просто мідний інвалід, кульгавий і весь у салі.

Дружина не відрізняється від чоловіка: хоча минуло вже вісім років їхнього шлюбу, готовила до дня народження дружина подарунок: бісерний чехольчик на зубочистку. Словом, вони були, як говориться, щасливі. Звичайно, можна було помітити, що в будинку є багато інших занять, крім тривалих поцілунків і сюрпризів… У кухні готовили нерозумно й безглуздо, у коморі порожньо, ключниця краде, слуги нечистоплотні й п’яниці… Але все це предмети низькі, а Манилова вихована добре, у пансіоні, де навчають трьом основам чесноти: французькій мові, фортепьяно й в’язанню гаманців і інших сюрпризів.

Тим часом Чичиков і Манилов застрягли у дверей, намагаючись пропустити супутника неодмінно першим. Нарешті боком протиснулися обоє.

Після зовсім порожньої розмови: “Яка приємна людина той,.. Який препочтеннейший людина цей…” – усі сідають за стіл. У їдальні вже були два хлопчики, сини Манилова. При них стояв учитель. Господарка села за свою супову чашку; гостюючи посадили між хазяїном і господаркою, слуга зав’язав дітям на шию серветки. Виявилося, дітей кличуть: старшого, семи років, – Фемистоклюс, молодшого, шестирічного, – Алкид. Після обіду Манилов мав намір перепровадити гостя у вітальню, як раптом “гість оголосив з досить значним видом, що він має намір з ним поговорити про одну дуже потрібну справу”.

Розмовляли вони в кабінеті Манилова, де на столі лежала вищезгадана книга, кілька пописаних паперів, але найбільше було тютюну. Чичиков відмовляється від трубки й приступає нарешті до розмови: “Як давно ви изволили подавати ревізьку казку?” (Це іменний список кріпаків, що представляється поміщиками по час ревізії, перепису селян.) Манилов, природно, не пам’ятає точно, але давно. Чичиков цікавиться, як багато селян умерло в Манилова з тих пор? Манилов не знає. Кличуть прикажчика. Поки прикажчик віддаляється, щоб уточнити число померлих, Манилов запитує: “А для яких причин вам це потрібно?” “Ви запитуєте, для яких причин? Причини от які: я хотів би купити селян…” “Але дозвольте запитати вас, – поцікавився Манилов, – як ви бажаєте купити селян: із землею пли просто на висновок, тобто без землі?” “Ні, я не те щоб зовсім селян, – сказав Чичиков, – я бажаю мати мертвих…” “З? вибачите… я трохи тугий на вухо, мені почулося предивне слово…” “Я думаю приобресть мертвих, які, втім, значилися б по ревізії як живі”, – пояснив Чичиков.

“Манилов упустив відразу цибух із трубкою на підлогу і як роззявив рот, так і залишився з роззявленим ротом протягом кількох мінут. Обоє приятеля… залишилися нерухомий, вперя друг у друга ока, як ті портрети, які вішалися за старих часів по обидва боки дзеркала. Нарешті Манилов підняв трубку із цибухом і подивився знизу йому в особу, не видно чи якої усмішки на губах його; але нічого не було видно такого, навпроти, особа навіть здавалася статечніше звичайного… Манилову спало на думку, вуж не спятил чи гість, і він зі страхом подивився на нього пильно; але ока гостюючи були зовсім ясні… усе було пристойно й у порядку. Робити було нема чого, крім як випустити тонким струмком дим з рота”.

До Манилова ніяк не доходить, навіщо людина може купувати мертвих. “Може бути, ви изволили виразитися так для краси складу?” – Манилов був у повній розгубленості. “Отже, якщо немає перешкод, то з богом можна б приступитися до здійснення купчої міцності”, – сказав Чичиков. “Як, на мертві душі купчу?” Чичикову вдається все – таки переконати Манилова, що ніякого порушення цивільного закону не буде, що подібне підприємство ніяк не буде не відповідним цивільним постановам і подальшим видам Росії. Скарбниця одержить навіть вигоди у вигляді законних мит. Чичиков заговорює про ціну, Манилов здивований: “Як про ціну? Невже ви думаєте, що я стану брати гроші за душі, які до певної міри закінчили своє існування? Якщо вже вам прийшло отаке, так сказати, фантастичне бажання, то зі своєї сторони я передаю їх вам нецікаво й купчу беру на себе”. Чичиков розсипався в подяках. Манилов був зовсім розчулений. Чичиков їде, незважаючи на угоди залишитися. Манилов міркує про приятностях дружнього життя й про те, що от государ, довідавшись про їхню дружбу, подарував би їхніми генералами. Раптом згадалося знову дивне прохання Чичикова.

ГЛАВА III

Чичиков у задоволеному настрої сидів у своїй бричці, поринувши в кошториси й міркування, які, судячи з посмішки, що блукає по його особі, були йому приємні. Селифаи тим часом управлявся з конями, міркуючи на власні теми, від яких його відірвав лише удар грому, за ним – наступний. Раптом дощ заюшив як із цебра. Селіфан провор але натягнув якесь рядно проти дощу й прикрикнув на коней. Але ояяе міг згадати, скільки поворотів вони проїхали, а тому, як російська людина, повернувши праворуч при першому ж випадку, пустився навскач. Село Собакевича не показувалася, що турбувало Чичикова. Тим часом Чичиков помітив, що бричка гойдається зі сторони убік: було ясно, що вони вивернули з дороги й, імовірно, тягнуться по взбороненному полю. Виявилося до того ж що Селіфан п’яний. Але в цей час доля начебто вирішила над ними зглянутися. Видали почувся собачий гавкіт. На оклик відповів жіночий голос. Ворота відімкнулися. Бричка зупинилася перед невеликим будиночком. Чичикова проводили в тісно заставлену, захаращену кімнату. Мінуту через вийшла господарка, “жінка літнього років у якімсь спальному чіпці… одна з тих матінок, невеликих поміщиць, які плачуться на неврожаї, збитки й тримають голову трохи набік, а тим часом набирають потроху деньжонок у пестрядевые мішечки, розміщені по ящиках комодів”. Господарка повідомила, що ні про якому Собакевиче й слыхом не чула, та й Манилова теж не знає. Імена її сусідів, які вона перелічила, Чичикову чути поки не доводило. Вони заїхали дуже далеко. Господарка уклала гостя спати. Ранком Чичиков насамперед глянув на селянські хати, які показували достаток їхніх мешканців: усе втримувалося в порядку.

За сніданком господарка нарешті представляється: Настасья Петрівна Коробочка, колезька секретарка. Чичиков починає розмову про померлих селян, цікавлячись, чи не можна їх купити. “Так на що ж вони тобі?” – сказала баба, витріщивши на нього ока. Вона задумалася. Коробочка бачила, що справа, точно, начебто вигідне, так тільки вуж занадто нового й небувале; а тому початку сильно побоюватися, щоб як – небудь не надув її цей покупщик. Починаються відмовки. “Краще вже я маненько почекаю, – говорить вона, – либонь понаїдуть купці, так застосуюся до цін… А може, у господарстві – те як – небудь із нагоди знадобляться…” Чичиков виходить із терпіння, порівнює неї із дворняжкою, що лежить на сіні: і сама не їсть сіна, і іншим не дає. “Я хотів було закуповувати у вас господарські продукти різні, тому що я й казенні підряди теж веду…” “Тут він прилгнул, хоч і мимохіть і без усякого подальшого міркування, але зненацька вдало”. Коробочка згодна, пише доручення на ім’я батька Кирила на здійснення купчої. Чичиков весь вичавлений як лимон. Вийшовши у вітальню, він дістає свою скриньку з документами й гербовим папером. Нарешті справа зроблена. Стіл був уже накритий. Селіфан тим часом от – от повинен підігнати бричку. Коробочка дає в провідники дівчинку – показати дорогу. Коні рушили. У трактиру Чичиков дав їй мідний гріш, і вона побрела восвояси.

ГЛАВА IV

Чичиков зупиняється в трактирі, щоб дати відпочинок коням і пообідати. Йому подали поросяти із хріном і зі сметаною. За їжею Чичиков, по обыкповению, полюбопытствовал щодо околишніх поміщиків. Виявилося, що баба знає й Собакевича, і Манилова. Коли обед. уже підходив до кінцю, Чичиков почув стукіт екіпажа, що під’їхав, і виглянув у вікно. Перед трактиром зупинилася легонькая бричка, запряжена трійкою коней. З її вилазило двоє якихось чоловіків. Один білявий, високого зросту; інший небагато нижче й чорнявий. Видали тяглася ще пло

хонькая коляска, ваблена четверень. Вошедший першим білявий привітався із Чичиковым, той відповів тим же. Вони, напевно, незабаром і познайомилися б, якщо б не чорнявий, котрий, здавшись у дверях, з лементами “ Ба – Ба – Ба” кинувся до Чичикову, розставивши руки. Чичиков довідався Ноздрева, з яким обідав у прокурора.

Ноздрев, не вмовкаючи ні на мінуту, прийнявся описувати ярмарок, з якої вертався разом зі своїм зятем Мижуевым і де програвся дощенту, так що навіть і бричку програв, а це коляска обивательська. Добре, хоч зятя зустрів. Пили на ярмарку так багато, що Ноздрев самоособисто випив сімнадцять пляшок шампанського. Зять заперечує, але на Ноздрева це не діє. Довідавшись, що Чичиков їде в справі до Собакевичу, Ноздрев приймається його вмовляти поїхати спочатку до нього. До речі, показує щеняти, який намагається йому продати. Зять увесь час проситься додому, але чомусь не сміє суперечити Ноздреву й залишається. Отже, всі троє відправляються до Ноздреву.

Таких людей, як Ноздрев, усякому доводилося зустрічати чимало. Вони називаються разбитными малими, слывут ще в дитинстві й у школі за гарних товаришів і при всі тім бувають досить боляче поколачиваемы. В особах їх завжди видно щось відкрите, пряме, відважне. Вони незабаром знайомляться, і не встигнеш оглянутися, як уже говорять тобі “ти”. Вони завжди балакуни, гульвіси, молодці, народ видний. Ноздреву вже тридцять п’ять, але він нітрохи не перемінився. Дружина його вмерла, залишивши двох детишек, які йому зовсім не потрібні. Втім, за ними доглядає гарненька нянька. Удома він більше двох днів усидіти не може. Він вічно мотається по ярмарках із усякими з’їздами й балами. У картишки грав він не зовсім безгрішно й чисто, тому його часто поколачивали або тріпали за бакенбарди. Але що саме дивне, він через якийсь час уже знову зустрічався як ні в чому не бувало з тими ж приятелями, які його тузили. На жодному зборах, де був Ноздрев, не обходилося без історії: або виведуть його під руки із залу жандарми, або виштовхнуть свої ж приятелі. Є люди, що мають страстишку напаскудити ближньому, іноді зовсім без усякої причини. Таку ж дивну пристрасть мав і Ноздрев.

Тим часом екіпажі підкотили до ґанку будинку Ноздрева. У будинку, посередині їдальні, стояли дерев’яні козла й два мужики білили стіни. Чичиков зрозумів, що обіду не буде раніше п’яти. Ноздрев, віддавши веління, повів гостей оглядати все, що тільки було в нього в селі, на що знадобилося друга година з невеликим. Усе було в запустенье, крім собачого розплідника. Потім вони пішли прямо по полю до границі маєтку Ноздрева, і раптом виявилося, що й ліс удалині на іншій стороні теж його!

Гості відвертали тої ж гадкою дорогою до будинку. У кабінеті Ноздрева, де, втім, не було слідів того, що звичайно буває в кабінеті, висіли тільки шаблі й дві рушниці. Були ще турецькі кинджали, на одному йз яких помилково було вирізано: “Майстер Савелій Сибіряков”. Гостям показали напівзламану шарманку, потім трубки – дерев’яні, глиняні, усілякі… За обідом, дуже несмачним, Ноздрев явно намагався споїти Чичикова, але той ухитрявся щораз вилити вміст келиха в тарілку. Час ішов, а про справу говорено ще не було. Зять, при гарячій підтримці Чичикова, відправляється нарешті додому. У руках у Ноздрева звідки не візьмися з’являються карти, але Чичиков відмовляється грати навідріз. Він говорить, що в нього до Ноздреву прохання – перевести на нього померлих селян, які ще не викреслені з ревізії. Вигадки Чичикова, що, мол, хоче здаватися побогаче або що батьки нареченої цього хочуть, ефекту не мають. “Адже ти великий шахрай, дозволь мені це сказати тобі по дружбі!” – говорить Ноздрев Чичикову, дуже його цим кривдячи. В обмін на мертві душі пропонується живий жеребець або каурая кобила, собаки, шарманка… Доходить до того, що Ноздрев наказує не давати вівса коням Чичикова. Однак день підходить до вечору. Уночі Чичиков лає себе за те, що заїхав сюди й втратив час, а ще більше за те, що заговорив про справу з Новосибірським.

Ранком Ноздрев усе не залишив наміри грати в карти на душі. Нарешті зупинилися на шашках, але Ноздрев так немилосердно махлював, що Чичиков грати відмовився й скинув фігури з дошки. Селіфан із бричкою тим часом були готові рушити в шлях… “Так ти не хочеш докінчувати партії? – говорив Ноздрев. – Відповідай мені навпростець!” Відмова Чичикова привів до того, що Ноздрев покликав двох слуг і закричав: “Бийте його!” Але долі завгодно було врятувати Чичикова: дзвякнули дзвіночки, пролунав стукіт коліс воза, що підлетіло до ґанку. Хтось, з вусами, у напіввійськовому сюртуку, вилазив з її. Він увійшов у ту саму мінуту, коли Чичиков не встиг ще отямитися від свого страху й був у самому жалюгідному положенні. Виявилося, що капітан – справник приїхав оголосити Ноздреву, що він перебуває під судом за “нанесення поміщикові Максимову особистої образи різками в п’яному виді”. Чичиков не став уже вслухуватися в сперечання Ноздрева – схопив шапку так за спиною капітана – справника вислизнув на ґанок, сіл у бричку й велів Селіфанові поганяти коней щодуху.

ГЛАВА V

Чичиков ніяк не міг відійти від страху, хоча село Ноздревка вже зникла за полями й отлогостями. Що ж до Селіфана, то він ніяк не міг пережити, що його коням відмовили у вівсі. От так і вийшло, що бричка Чичикова зштовхнулася з коляскою, у якій сиділи дві дами, одна стара, інша молода незвичайної принадності, що не вислизнуло від очей Чичикова. З великими працями й шумом візка розділили й поїхали кожний у свою сторону. А перед очами Чичикова все стояла молоденька незнайомка. Буває в житті… зустрінеться на шляху людини явленье, не схоже на все те, що траплялося йому бачити раніше, що хоч раз розбудить у ньому почуття, не схоже на ті, які призначене йому почувати все життя. Так і блондинка теж раптом зовсім несподіваним образом здалася в нашої повести й так само зникла. Лише картина села Собакевича розсіяла думки Чичикова й змусила звернутися до своєму постійному предмету.

Село було досить велике; посередині виднівся дерев’яний будинок з мезоніном, червоним дахом і темно – сірими або, краще, дикими стінами, – будинок начебто тих, як у нас будують для військових поселень і німецьких колоністів. Було помітно, що при будівлі його зодчий безупинно боровся зі смаком хазяїна. Зодчий був педант і хотів симетрії, хазяїн – зручності й, як видно, внаслідок того заколотив на одній стороні всі вікна, що відповідають, і провертел на місце їх одне маленьке, імовірно, що знадобилося для тісного прикомірка… Двір був оточений міцної й непомірно товстими дерев’яними ґратами. Поміщик, здавалося, клопотав багато про міцність. На стайні, сараї й кухні були вжиті повновагі й товсті колоди, певні на вікове стояння. Сільські хати мужиків теж зруб

льони були напрочуд… усе було пригнано щільно і як треба. Словом, на що не дивився він, було упористо, без пошатки, у якімсь міцному й незграбному порядку. Навіть і сам Собакевич здався Чичикову схожим на середньої величини ведмедя.

Увійшовши у вітальню, Собакевич показав на крісла, сказавши: “Прошу!”. Вітальня була прикрашена картинами із зображенням грецьких полководців на весь зріст. Чичиков спробував завести приємна розмова, але виявилося, що Собакевич уважає всіх їхніх загальних знайомих – голови палати, губернатора, поліцеймейстера й інших – шахраями й дурнями. “Всі христопродавцы. Один там тільки і є чимала людина: прокурор; та й той, якщо сказати правду, свиня”.

Дружина Собакевича Феодулия Іванівна запросила до стола. Обід був дуже рясний. За їжею йде бесіда… “Тлумачать: просвещенье, просвещенье, а це просвещенье – фук! – просторікує Собакевич. – У мене не так. У мене коли свинина – всю свиню давай на стіл! У мене не так, як у якого – небудь Плюшкина: вісімсот душ має, а живе й обідає гірше мого пастуха!” Цей Плюшкин, природно, Чичикова зацікавив. Тим більше що в нього люди як мухи мруть. А маєток його звідси всього в п’яти верстах. Але Собакевич проти того, щоб Чичиков до нього їхав. Після обіду Чичиков приступає до справи. Собакевич уважно вислухав натяки й підходи здалеку, а потім брякнув: “Вам потрібно мертвих душ?” Почався жорстокий торг. Собакевич, як справжній торговець, подає свій товар не просто як померлих людей, а як, наприклад, прекрасного шевця, цегляра й т.п., немов забувши, що їх уже немає. Нарешті сходяться в ціні. Вирішують завтра ж бути в місті й попоратися з купчою міцністю. Чичикову доводиться виплатити задаток, але він вимагає розписку. Прощаючись, Чичиков просить Собакевича нікому не говорити про угоду. На тім і вирішили. Почуваючи несхильність хазяїна до його поїздки до Плюшкину, Чичиков відправляється кружним шляхом, щоб Собакевич від свого будинку не бачив. Селянин, у якого він довідується про дорогу, кличе Плюшкина залатаної… (с дуже вдалим, але з у світській розмові іменником) – так його кличуть в окрузі. “Виражається сильно російський народ! І якщо нагородить кого слівцем, то піде воно йому в рід і потомство, потягне він його із собою й на службу, і у відставку, і в Петербург, і на край світла. Вимовлене влучне слово, однаково що писане, не вырубливается сокирою… Як незліченна безліч церков, монастирів з куполами, главами, хрестами розсипано на святій, благочестивій Русі, так незліченна безліч племен, поколінь, народів юрбиться, майорить і метається по особі землі. І всякий народ, що носить у собі застава сили, повна здатностей, що творять, душі, своєї яскравої риса й інших дарунків Бога, своєрідно вирізнився кожний своїм власним словом, яким, виражаючи який не їсти предмет, відбиває у выраженье його частина власного свого характеру… Але немає слова, що було б так замашисто, жваво, так вирвалося б з – під самого серця, так би кипіло й животрепетало, як влучно сказане російське слово”.

ГЛАВА VI

“Колись, у лета моєї юності, у лета неповоротно, що мигнуло мого дитинства, мені було весело під’їжджати в перший раз до незнайомого місця: однаково, чи було те сільце, бедный повітовий містечка, чи сіло, слобідка, – цікавого багато відкривав у ньому дитячий цікавий погляд.

Усяка будова, усе, що носило тільки на собі напечатленье якої – небудь помітної особливості, – усе зупиняло мене й вражало. Під’їжджаючи до маєтку якого – небудь поміщика, я цікаво дивився на високу вузьку дерев’яну дзвіницю або широку темну дерев’яну стару церкву. Заманливо миготіли мені видали крізь деревну зелень червоний дах і білі труби поміщицького будинку – тепер равнодушно під’їжджаю до всякого незнайомого села й равнодушно дивлюся на її вульгарну зовнішність…. Про моя юність! про моя свіжість!” – з ліризмом починає наступну главу автор