Повний зміст Люди Аверченко А. Т
Іван Васильович Сицилистов піднявся на одному лікті й прислухався…
– Це до нас, – сказав він задріманої вже дружині. – Нарешті – Те!
– Піди, відкрий ім. Намокнувши на дощі, теж не дуже приємно стояти на сходах. Сицилистов підхопився й, напіводягнений, швидко покрокував у передню. Відкривши двері, він виглянув на сходи. Особа його розпливлося в широку, радісну посмішку. – Ба, ба!! А я – те – позавчора чекав, учора… Радий. Дуже радий! Милості прошу до нашого куреня. Вошедший поперед всіх жандармський офіцер замружився від світла. Особа його виражало саме искреннее здивування. – Пардон!.. Але ви, імовірно… не зрозуміли. Ми до вас із обшуком! Хазяїн залився сміхом так, що захекався. – Оригінал… відкрив Америку! Адже не буду ж я думати, що ви прийшли із мною в преферанс перекинутися. Він весело заклопотав біля що прийшли. – Дозвольте пальтецо… Вам важко зняти. Ишь, як воно намокнуло! Тепер я вам посвічу… Обережніше: отут поріг. Жандармський офіцер і приставши недоумевающе переглянулися, і перший, потоптавшись, сказав нерішуче: – Дозволите приступитися. От приписання. – Ні – Ні – Ні! І думати не могти! З – під дощу, зі змоклими ногами прямо за справу – этак не важко й нежить схопити… А от ми зараз застрахуємося! А приписання ваше можете бабусі подарувати: невже чимала людина не може вірити чималій людині без приписання? Присядьте, добродії! Винуватий, ваше ім’я, по батькові? Офіцер знизав плечима, отнеся цей жест до улыбавшемуся вже у вуси приставові, і сказав, намагаючись додати своїм словам льодовий тон: – Будучи офіційно вповноважений для виробництва обшуку… Хазяїн замахав на нього руками… – Знаю, знаю!! Ах ти. Господи… Ну, невже, обшук від вас піде? Хіба ж я не розумію! Сам допоможу! Але чому нам цуратися гарних людських відносин?.. не чи правда, Никодим Іванович, здається?! так? хе – хе! З, довідався – з!! И ніколи не догадаєтеся – звідки?! На денці кашкета вашої в передній прочитав!! Ха – Ха – Ха!! Отож… Лизочка! (Це моя дружина… Превосходнейшая жінка!.. Я вас познайомлю.) Лизочка, дай нам чого – небудь, – панам офіцерам з дощу погрітися!.. Ні – Ні! Відмовитеся – безумно мене скривдите!! Із сусідньої кімнати вийшла прехорошенька молода жінка. Приводячи мимохідь у порядок пишні волосся, воно посміхнулася й сказала, щулячи заспані ще вічка: – Відмовити чоловікові ви ще могли, але дамі – фи! Це буде не по – джентльменски! Чоловік представив: – Моя дружина Єлизавета Григорівна – Никодим Иваныч! Пан приставши… винуватий, не маю честі… Приставши розгубився побачивши красуні, що ввійшла, що підхопився й, клацнувши каблуками, преувеличенно голосно відрекомендувався: – Крутилов, Валеріан Петрович! – Так що ви?! Дуже рада. У мене сина одного Валей кличуть. Лукера! куховарці, Що З’явилася, вона наказала: – Проведи понятих і городових поки на кухню! Розігрій пиріг, дістань ковбаси, огірків… Горілки там, здається, є з полчетверти… Одним словом, займися ними… А я поклопочуся щодо їхніх благородій! Посміхнувшись приставові, що дивився на неї в усі очі, вона выпорхнула. Жандармський офіцер, приголомшений, відкрив рот і почав: – Вибачите, але… За дверима почувся шум, метушня, дитячі голоси, і в кімнату ввірвалися два радісні паливоди років п’яти – шести. – Обшук, обшук! У нас обшук! – підспівували вони в такт стрибкам, таким тоном начебто радувалися принесеному тістечку. Один, тупотячи босими ножонками, підбіг до офіцера й схопив його за палець. – Здраствуй! Покатай мене на нозі, так: гоп, гоп! Батько сокрушенно покачав головою. – Ах ви, експропріатори отакі! Ви вуж вибачите їх… Це їх в Одесі в мене розбалували. Обшуки в мене бували ледве не два рази в тиждень… ну, для них і не було кращого задоволення. Подружилися з усіма… Вірите – шоколад стали їм носити, іграшки… Бачачи, що хлопчик тягнеться губками до його рудих довгих вусів, жандармський офіцер нагнувся й поцілував його. Іншої сидів верхи на коліні пристава й, розглядаючи погони, діловим тоном запитував: – Скільки в тебе зірочок? А шабля – виймається? Я в Одесі сам виймав – їй – богу! Вошедшая з підношенням, на якому стояли різнобарвні пляшки й закуски, мати строго помітила: – Скільки разів я тобі говорила, що божитися – дурна звичка! Він набридає вам – спустите його на підлогу. – Нічого – З… Помилуйте! Тебе як кличуть, пацюк, а? – Митей. А тебе? Приставши розсміявся. – Валей. Будемо знайомі. Мати, посміхаючись гостям, наливала в чарки коньяк і, посуваючи офіцерові ікру, говорила: – Милості прошу. Зігрійтеся! Нам так совісно, що через нас ви стурбували себе в цю дурну погоду. – Валячи! Дай мені ікри, – зажадав Митя, дряпаючи пальцем ґудзик на сюртуку пристава. Через годину жандармський офіцер, підперши кулаком щоку, курив запропоновану й
ому хазяїном сигару й слухав. – Розбіжність із меншовиками, – пояснював хазяїн, – відбувається в нас, головним чином, через тактичні питання… Потім, наше відношення до терору… Погойдуючи на руках заснулої дитини й намагаючись не шуміти, приставши намагався сісти так, щоб сплячого не дратував світло лампи. Городовий Харлампов слинив товстий палець і потім, ляскаючи картою по столі, говорив: – А от ми вашого короля прихлопнем! Теперича – двірник – принц, а ви Лукера Абрамівна – королевою будете. Неначебто б англійська Вікторія. Хе – Хе! Лукера соромливо посміхалася, наливаючи пиво в порожні склянки. – Теж адже придумає таке… Уже сказано про вас – бюрократичний режим
