Слово об полицю Игореве, Ігоря Святославича, онука Ольгова – Слово об полицю Игореве

“Слово об полицю Игореве” – один з найдавніших і, безумовно, найцінніших пам’ятників давньоруської літератури. Автор його невідомий. Можливий добуток датується XII століттям. Існує кілька перекладів тексту з давньоруського на сучасну російську мову й ряд віршованих перекладів

Автор “Слова” починає свій добуток з обігу: “Не пристало б нам, братие, начати старими словесами скорботних військових повістей <пісня> про похід Ігоровім”, пропонуючи почати її “по былинамь цього часу, а не по замисленню Боянову”. (Боян – розповідач казок) Боян, коли хотів “пісню творити, те растекашется мысию по древу, сірим вовком по землі, шизым орлом під облакы”.

Далі починається властиво розповідь: Ігор, що “викувала розум твердістю своєї й нагострила його мужністю свого серця”, зібрав дружину й отут “глянув на світле сонце й побачив, що від нього тьмою всі його воїни сховані”. Але Ігор сказав: “Краще бути вбитим у бої, чим полоненным” і не почув знаменню: “Хочу голову свою скласти або випити шеломом з Дону”.

“Труби сурмлять у Новгороді, коштують прапори в Путивлі. Ігор чекає милого брата Всеволода”. Всеволод говорить, що його куряне “випробувані воїни, під трубами повиті, під шоломами викохані, з кінця списа вигодувані”, самі вони “скакають, як сірі вовки в поле, собі ища честі, а князеві слави”.

Тільки виступив Ігор у похід, “сонце йому тьмою шлях перепинило”, птаха по дубах від лиха його застерігають. “Про Російська земля! Ти вже за пагорбом!”

“Ранком у п’ятницю потоптали вони погані полки половецькі” і помчали багатий видобуток – прекрасних дівчин половецьких, золото, дорогоцінні тканини

“Дрімає в степу Олегово хоробре гніздо. Далеко залетіло!” “Гзак біжить сірим вовком, Кончак йому слід прокладає до Дону великому”.

“На інший день рано ранком криваві зорі світанок возвещают; чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця. Половці йдуть від Дону й від моря; з усіх боків вони російські полки обступили”. Починається кривава битва. “Затятий тур Всеволод” б’ється не на життя, а на смерть

Автор згадує час минуле: “Були століття Трояновы, пройшли літа Ярославовы; були походи Олеговы. Олег мечем крамолу кував і стріли по землі сіяв”. Неясні були часи: “засівалася й росла усобицами, гинула отчина Даждьбожьего онука, у крамолах княжих століття людський скорочувався. Те було в ті раті й у ті походи, а такої раті не чуване”.

День і ніч “летять стріли розжарені, стукають шаблі про шеломы. Чорна земля під копитами костьми була засіяна, а кров’ю полита; горем зійшли вони по Російській землі”.

“Ігор полиці повертає: жаль йому милого брата Всеволода. Билися день, билися інший; на третій день до полудня впали прапори Игоревы. Отут кривавого вина недостало; отут бенкет закінчили хоробрі русичи: сватів напоїли, а самі полягли за землю Росіянку. Никне трава від жалості, дерева в горі до землі схилилися”.

“Невеселий час настало”. Устала Образа, хлюпаючи лебединими крильми, прогнала щасливі часи. “Війна князів проти поганих дійшла кінця, тому що сказав брат братові: “Це моє, і те моє ж”. І стали князі про мале “це велике” говорити, а самі на себе крамолу кувати. А погані з усіх боків приходять із перемогами на землю Росіянку. Ігорового хороброго полку вже не воскресити!”

“Дружини росіяни восплакались” і “застогнав, брати, Київ від горя, а Чернігів від напастей”. “Адже ті два хоробрих Святославича, Ігор і Всеволод, зло розбудили, що приспав було грозою батько їхній Святослав грізний великий Київський”, метаємо що змусив тріпотіти половців. Ігор князь пересів із сідла золотого, у сідло невільниче”.

“А Святослав темний сон бачив”. У Києві на горах накривали його покривом чорним, черпали йому світле вино, з гіркотою змішане; сипали з порожніх сагайдаків половецьких великі перли на груди й величали його. І всю ніч сірі ворони на лузі граяли”. Бояри ж сказали князеві, що це “двом соколам крильця підрізали” і що “ми – дружина – жадаємо веселощі”.

“Тоді великий Святослав изронил золоте слово, зі слізьми змішане: “Про сини мої, Ігор і Всеволод! Рано почали ви Половецьку землю мечами кривавити, а собі слави шукати: без честі для себе здолали, без честі для себе кров погану пролили. Що ж створили ви моїй срібній сивині!” Святослав журиться, що не бажають князі йому допомогти: “навиворіт часи обернулися”.

Автор подумки звертається до князів. “Великий князь Всеволод! Хіба й думки немає в тебе прилетіти здалеку отчий золотий стіл повартувати? Ти адже можеш Волгу веслами розплескати, а Дон шеломами вичерпати”.

“Ти, хоробрий Рюрик, і ти, Давид! Вступите, князі, у золоте стремя за образу нашого часу, за землю Росіянку, за рани Ігоря, хороброго Святославича!”

“Галицкий Осмомысл Ярослав! Високо сидиш ти на своєму златокованом столі, підпираєш гори угорские своїми залізними полками. Грози твоєї землі страшаться”.

“А ти, славний Роман, і ти, Мстислав! У вас залізні кольчуги під шоломами латинськими: від них здригнулася земля”.

“Ингварь і Всеволод, і ви, три Мстиславича! Де ж ваші золоті шеломы, і сулицы ляшские, і щити!”

“Ярослав і всі онуки Всеславовы! Уже схилите прапори свої, вкладете в піхви мечі свої. Через усобицы адже стало насильство від землі Половецької”.

“ПРО, стогнати Російській землі, поминаючи колишній час і колишніх князів!” – журиться розповідач казок

“На Дунаї Ярославівни голос чується, чайкойзегзицей невідомої ранком рано стогне: “Полечу я чайкою по Дунаєві, омочу рукав я білий у Каялереке, ранку князеві криваві рани на могутнім його тілі”. “Про ветр, вітрило! Навіщо, пані, мої веселощі по ковилі розвіяв?” “Об Дніпро Словутич! Прилелей же, пані, мию ладу до мене, щоб не слала я до нього зліз на море рано!” “Світле й тресветлое сонце! Навіщо, пані, простягло ти гарячі промені свої на воїнів лади? У степу безводної жаждою зігнуло їм луки, тоскою замкнуло сагайдаки?”

“Спінилося море в напівночі. Ігорю князеві Бог шлях показує із землі Половецької. Опівночі Овлур свиснув коня за рекою; велить князеві не дрімати. Ігор поскакав горностаєм до очерету, упав білим гоголем на воду. Кинувся на борзого коня й зіскочив з його сірим вовком”.

Донецрека говорить Ігорю: “Багато тобі величі”, на що Ігор відповідає, що багато величі Дінцеві, тому що допомагав він князеві, “адже не така ріка Стугна”, що “юнака князя Ростислава зачинила на дні темного виру”, так, що “зажурилися квіти від жалості, і дерева в горі до землі схилилися”.

“По сліду Ігоровому їдуть Гза з Кончаком”, Гза говорить: “Коли сокіл до гнізда летить, соколяти розстріляємо золоченими стрілами”. Не згодний Кончак: “соколяти обплутаємо красною девицею”. Гза заперечує: “Коли обплутаємо його красною девицею, не буде в нас ні соколяти, ні червоної дівиці, а почнуть нас птаха бити в степу Половецької”.

Але Ігор уже далеко. Говорить Боян: “Важко голові без плечей, лихо й тілу без голови”. “Так і Російській землі без Ігоря. Дівиці співають на Дунаї, в’ються голоси через море до Києва. Ігор їде по Боричевому до святої богородиці Пирогощей”.

“Оспівавши славу старим князям, а потім молодих величати будемо. Слава Ігорю Святославичу, буй – турові Всеволодові, Володимирові Ігоровичу! Так здорові будуть князі й дружина, що борються за християн проти поганих полків. Князям слава й дружині! Амінь”.