Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети (Є. Маланюк)
Євген Маланюк... Знайоме і незнайоме ім'я. Знайоме - бо відкриваємо для себе його творчість, а незнайоме - бо півстоліття був забутий митець своєю Україною, її нащадками. Ми відкриваємо для себе поета, якого вважають поетом-борцем за українську державу, митця, який все своє життя роздумував над долею, історією й майбутнім України та українців, письменника, який жив і писав для України, хоча змушений був жити далеко від неї:
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць просторих.
Все сняться материні руки,
Стара солома рідних стріх.
Усе своє життя Є. Маланюк думав про Україну, а його вірші сповнені болем і смутком за рідним краєм.
Поетичні пошуки відповіді на запитання, чому Україна не змогла утримати державність, чому так живуть українці - стали наскрізними для Є. Маланюка. Він добре знав загальну політичну й літературну ситуацію в Україні, знав, що митці слова шукали компромісів і з владою, і з власною совістю. Але Є. Маланюку в умовах еміграції важко було зрозуміти природу цих компромісів. І тому він закликав на весь голос боротися проти тоталітарної більшовицької ідеології. З одного боку, з вуст поета звучать слова прокляття і зневаги на адресу своїх земляків, а з іншого - слова духовної мобілізації на захист державницьких ідеалів.
Євген Маланюк - поет, що не тільки порушував у своїх творах історико-політичні теми, але й намагався розв'язувати великі історичні проблеми, бачив помилки минулого:
Не сперечатимусь: я син свого народу -
Сліпця відвічного, каліки і раба...
Є. Маланюк переконаний, що його народ раб, бо він народжений рабом. А якщо в країні немає вождя, який би повів народ до волі, до побудови незалежної держави, то він, поет, стане таким вождем і своїми творами будитиме свідомість свого народу:
Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люде,
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру - й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну...
Поет розумів, що "перевдягання" самодержавного імперіалізму в комуністичні шати - це сутність неоімперіалістичної політики, а тому і вступив у політичну боротьбу, бо не хотів бачити Україну провінцією чи колонією будь-якої країни. Боліло серце митця за долю свого народу і України:
Заспокоїти серце? Так чим же? Так як же?
Научи мене співу Твоїх молитов!
Не поможе ніхто. І не буде інакше.
І з сльозами моїми змішаю питво.
Що мені телефони - версалі - експреси?
Нащо грім Аргентини, чудеса Ніагар?..
Сниться синя Синюха і верби над плесом,
Вільний вітер Херсонщини, вітер-дударь.
Євген Маланюк все своє життя закликав до духовного відродження української нації - нації з героїчним історичним минулим, великою і самобутньою культурою, до відродження державності і духовної повноцінності:
Під небом чужої країни,
В туманах осіннього сну,
На вимріяну Україну
Молю я післати весну...
..............................
Покрий омофором, Маріє,
Звели запалати весні.
Євген Маланюк твердо вірив у дієвість поетичного слова:
Талан - ліричне джерело.
То ж - не поет, хто лиш невпинно
Дзюркоче про добро і зло.
Поет - мотор! Поет - турбіна!
Поет - механік людських мас,
Динамомайстер, будівничий.
Повстань, майбутнього сурмач,
Що конструює День над Ніччю.
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць просторих.
Все сняться материні руки,
Стара солома рідних стріх.
Усе своє життя Є. Маланюк думав про Україну, а його вірші сповнені болем і смутком за рідним краєм.
Поетичні пошуки відповіді на запитання, чому Україна не змогла утримати державність, чому так живуть українці - стали наскрізними для Є. Маланюка. Він добре знав загальну політичну й літературну ситуацію в Україні, знав, що митці слова шукали компромісів і з владою, і з власною совістю. Але Є. Маланюку в умовах еміграції важко було зрозуміти природу цих компромісів. І тому він закликав на весь голос боротися проти тоталітарної більшовицької ідеології. З одного боку, з вуст поета звучать слова прокляття і зневаги на адресу своїх земляків, а з іншого - слова духовної мобілізації на захист державницьких ідеалів.
Євген Маланюк - поет, що не тільки порушував у своїх творах історико-політичні теми, але й намагався розв'язувати великі історичні проблеми, бачив помилки минулого:
Не сперечатимусь: я син свого народу -
Сліпця відвічного, каліки і раба...
Є. Маланюк переконаний, що його народ раб, бо він народжений рабом. А якщо в країні немає вождя, який би повів народ до волі, до побудови незалежної держави, то він, поет, стане таким вождем і своїми творами будитиме свідомість свого народу:
Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люде,
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру - й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну...
Поет розумів, що "перевдягання" самодержавного імперіалізму в комуністичні шати - це сутність неоімперіалістичної політики, а тому і вступив у політичну боротьбу, бо не хотів бачити Україну провінцією чи колонією будь-якої країни. Боліло серце митця за долю свого народу і України:
Заспокоїти серце? Так чим же? Так як же?
Научи мене співу Твоїх молитов!
Не поможе ніхто. І не буде інакше.
І з сльозами моїми змішаю питво.
Що мені телефони - версалі - експреси?
Нащо грім Аргентини, чудеса Ніагар?..
Сниться синя Синюха і верби над плесом,
Вільний вітер Херсонщини, вітер-дударь.
Євген Маланюк все своє життя закликав до духовного відродження української нації - нації з героїчним історичним минулим, великою і самобутньою культурою, до відродження державності і духовної повноцінності:
Під небом чужої країни,
В туманах осіннього сну,
На вимріяну Україну
Молю я післати весну...
..............................
Покрий омофором, Маріє,
Звели запалати весні.
Євген Маланюк твердо вірив у дієвість поетичного слова:
Талан - ліричне джерело.
То ж - не поет, хто лиш невпинно
Дзюркоче про добро і зло.
Поет - мотор! Поет - турбіна!
Поет - механік людських мас,
Динамомайстер, будівничий.
Повстань, майбутнього сурмач,
Що конструює День над Ніччю.
