Таємниця історії душі Григорія Печорина – Лермонтов Михайло
Критики писали: «Таємниця в Лермонтова – антитеза всевіданню, що веде до заперечення сенсу життя». Мені здається, до такого заперечення рухається Печорин. Він любить розгадувати чужі таємниці, але ніякий втішної для себе мети не досягає. Для Печорина зникають таємниці, їх немає – всі з’ясовно, він здатний «всі знати, усе почувати, усе бачити».
Але доля грає з ним злі жарти: хто виявляється на його шляху, стає жертвою його чергового експерименту. В «Герої нашого часу» немає однозначних висновків. Ми не можемо бути впевненими й твердо заявити, що Печорин поганий або гарний, добрий або злий. Протягом усього роману ми зауважуємо, що «позитивне» у Печорине виявляється одночасно «негативним». Іронічний і незалежний розум, горде небажання злитися з юрбою, спрага дії й волі приводять до байдужості до чужого болю. Але чи треба в цьому винити одного Печорина? Одержавши можливість виговоритися, відкрити, що важким каменем лежить у нього на серце, Печорин говорить: «…я був готовий любити увесь світ, – мене ніхто не зрозумів! І я вивчився ненавидіти».
Печорин уподібнює життя дурному наслідуванню прочитаної замолоду книги. Він бачить життя, представляє її як роман в особах, як спектакль. «Зав’язка є, – викликує він, довідавшись від Вернера про інтерес князівни Мері до Грушницкому, – про розв’язку цієї комедії ми поклопочемося». І звичайно ж, Печорин неодмінно відчуває себе головним героєм кожного спектаклю. Звичайно, Печорину властиві поетичні пориви: його опису кавказької природи тому свідчення. Однак іронія залишається як головним засобом сприйняття миру, так і головним захистом від нього, захищає його від страждання. Іронією й логікою Печорин бажає відгородити себе від болю. Але іншим людям його іронія приносить нещастя, тому що він дивиться на страждання й радості інших тільки як на «їжу, що підтримує його щиросердечні сили».
«На першому місці в нього завжди він сам, його бажання», – зауважував Бєлінський. Печорин любить влада: «… перше моє задоволення – підкоряти моїй волі все, що мене оточує». Але що б він не вживав, розв’язка у всіх випадках трагічна: гине Бэла, зруйноване коло «чесних контрабандистів», убитий Грушницкий, у сльозах князівна Мері, у розпачі Віра, нарешті, гине Вулич, якому Печорин пророкує смерть. Печорин говорить, що у всім винувата доля: саме вона приводила його до розв’язки чужих драм. Доля в романі стає незримим ворогом Печорина, з яким він сперечається, силу якого прагне перемогти своєю волею. Бєлінський писав: «Печорин скажено ганяється за життям, а доля замість життя пропонує йому набір літературних ситуацій». І Печорин утомлюється від цієї погоні. Життя прочитане, подальше читання не обіцяє нічого нового. На питання Максима Максимыча, що він робив, Печорин відповідає: «Нудьгував».
Печорин став таким; він розчарувався у всім, не бачив змісту продовжувати жити. «Нудьгуючий егоїст, вихований жорстоким суспільством» – от сутність його натури, зміст таємниці душі Печорина.
А чому він став таким гордим, самотнім, байдужим «героєм нашого часу», ми довідаємося з його щоденника, у якому він виливав свою душу. Він довіряв почуття паперу. На землі не було людини, якому б він розповів про свій біль, про свої страждання, тому що Печорин не мав потребу в цьому й одночасно боявся, що його не зрозуміють. Він цурався людей, і, може, до нього підходить фраза: «Свій серед чужих, чужий серед своїх».
