Повний зміст Ведмеді Гаршин В. М. 1/2

Всеволод Михайлович Гаршинмедведи

На степовій річці Рохле притулилося місто Бельск. У цьому місці вона робить кілька крутих закрутів, з’єднаних протоками; все сплетення, якщо дивитися в ясний літній день із високого правого берега долини ріки, здається цілим бантом із блакитних стрічок. Цей високий берег піднімається над рівнем Рохли саджений на п’ятдесят і точно зрізаний величезним ножем так круто, що піднятися від води наверх, туди, де починається нескінченний степ, можна, тільки хапаючись за кущі бересклета, дерези й ліщини, густо покриваючий схил. Звідти, зверху, відкривається вид верст на сорок навкруги. Праворуч до півдня й ліворуч на північ тягнуться пагорби правого берега Рохли, що круто спускаються в долину, як той, з якого ми дивимося, або пологі; деякі з них біліють своїми оголеними від ґрунту крейдовими вершинами й скатами; інші покриті по більшій частині хирлявої й низькою травою. Прямо на схід тягнеться безмежна, що злегка піднімається степ, те жовта від косовиць, на яких густо розрісся негідний молочай, те зеленіючими хлібами, те лілово – чорна від піднятої недавно цілини, те сріблисто – сіра від ковили. Звідси вона здається ровною, і тільки звичне око розгляне на ній ледь уловимі лінії пологих, невидимих, глибоких лощин і ярів, так подекуди видніється невеликим піднесенням старий, розораний і вросший у землю курган, уже без кам’яної баби, що, може бути, прикрашає як скіфський пам’ятник двір Харківського університету, а може бути повезена какимнибудь мужиком і закладена в стінку загону для худобини.Унизу ріка, изгибаясь голубой стрічкою, тягнеться з півночі на південь, те відходячи від високого берега в степ, те наближаючись і протікаючи під самою кручею. Вона облямована кущами лозняку, подекуди сосною, а біля міста вигонами й садами. У деякій відстані від берега, убік степу, тягнуться суцільною смугою майже по всьому плині Рохли сипучі піски, тільки – но стримувані красною й черною лозою й густим килимом запашного лілового чебрецю. У цих пісках, верстах у двох від міста, притулився й міський цвинтар; з висоти воно здається маленьким оазисом з возвышающеюся над ним дерев’яної колоколенкой цвинтарної церкви. Саме місто не представляє собою нічого особливо видатного й дуже схожий на всі повітові міста; втім, він вигідно відрізняється від своїх собратий удивительною чистотою вулиць, происходящею не стільки від дбайливості міського керування, скільки від піщаного ґрунту, на якій вибудуваний місто; ґрунт ця всмоктує рішуче всяку кількість вологи, яке може зробити розгніване небо, і тим приводить у велике утруднення міських свиней, які повинні відшукувати собі зручне приміщення принаймні за дві версти від міста, у брудних, мулистих берегах ріки.У вересні 1875 року Бельск був незвичайно схвильований. Звичайна тиша життя порушилася; усюди: у клубі, на вулицях, на ослонах у воріт, у будинках, відбувалися гучні розмови. Можна було б подумати, що земські збори, що відбувалися в цей час, з виборами змусили так хвилюватися жителів, але бували й колись земські збори – і з виборами й зі скандалами – і не робили ніякого особливого враження на бельчан. Іноді що тільки зустрілися на вулиці громадяни обміняються короткими фразами: – Були? – запитає один, указуючи поглядами додому, де містилася земська управа. – Був! – відповість інший і при цьому махне рукою. А звиклий до способу вираження думок співрозмовник зрозуміє без слів, у чому справа, і промовить: – Хто? – Іван Петрович! – Кого? – Івана Парфеныча.Посміються й розійдуться.Але тепер було не те. Місто шуміло, як під час ярмарку. Юрби хлопчиськ бігали в напрямку до міського вигону й назад; солідні люди в широких літніх парусинных і сырцовых шовкових костюмах направлялися туди ж. Міські панянки з парасольками, у різнобарвних "панье" (тоді них носили), займали собою всю ширину вулиці, так що катавшийся в кабріолеті на сірому в яблуках не коні, а звірі молодий купець Рогачов повинен був натягати вожжи й майже притискатися до мазаних стін будинків. Панянок супроводжували місцеві кавалери в сіренькі пальто, із чорними оксамитовими комірами, із тростинками, у солом’яних капелюхах і – у кого були – у кашкетах з кокардами. Брати Изотовы, коноводи всіх суспільних звеселянь, що вміли під час кадрилі кричати: "гранрон!" і "оребур!", незмінно були присутні тут, якщо не бігали по місту, повідомляючи знайомим дамам свіжі новини. – З Валуйского повіту прийшли! Полвыгона зайняли, до самої ріки, – говорив старший, Леонід. – Я обдивлявся вид з вершини пристена, – додав молодший, Костянтин, що любив виража