Тема волі в лірику Пушкіна – Пушкін Олександр

Воля – одна з найвищих людських цінностей, і тим вона дорожче для людини, чим сильніше він почуває її недолік. Для поета, людини, що сприймає все, що його оточує, гостріше інших, воля у всіх її проявах є одним з основних джерел натхнення

Пушкін пройшов кілька етапів в усвідомленні свого ідеалу волі, про що свідчить його творчість. Зміна цих етапів у цілому збігається з поворотними моментами в його особистій долі, перший з яких – час навчання в Царскосельском ліцеї

Це дійсно поворотний момент, тому що в Ліцеї Пушкін уперше виявив свій талант. Молодість – час веселощі, радості, а тому не дивно, що в ліцейський період у творчості Пушкіна з’являються епікурейські мотиви, зв’язані із прагненням до веселощів, радості, насолоді життям. Так виникає розуміння волі в дусі епікурейської проповіді волі прояву людських почуттів:

Насолоджуйся, насолоджуйся;

Частіше кубок наливай;

Пристрастю палкої стомлюйся

И за чашею відпочивай!

З іншого боку, у цей час величезний вплив на Пушкіна робили просвітительські ідеї його викладачів, а тому не дивно, що в його ранній ліриці з’являються вірші, у яких воля розуміється як суспільно – політична категорія. Так у вірші 1815 року «Лицинию» як ідеал волі виступає Римська республіка: «Я серцем римлянин; кипить у груди воля». Рабство Пушкін представляє як всеруйнуюче явище, здатне знищити навіть великий Рим: «Передбачаю грізної величі кінець». Викриваючи людські пороки, в остаточному підсумку, що ведуть до рабства, поет застерігає від повторення колишніх помилок. Свій суворий вирок він вимовляє у фіналі вірша: «Волею Рим зріс, а рабством погублений».

Подібні ідеї розділяли ті пушкінські сучасники, які потім увійшли в декабристські суспільства. Показово, що серед них минулого й найближчих друзів поета, його товариші по Ліцеї – Іван Пущин, Вільгельм Кюхельбекер і інші. Можна сказати, що молоде покоління мріяло про волю, робило все можливе, щоб наблизити її, зробити реальної для Росії. От чому з такою наснагою молодь приймала вірші Пушкіна, які в настільки яркою й дивно точній поетичній формі відбивали настрою молодого покоління

Вийшовши з Ліцею, у Петербурзі Пушкін продовжує розвивати тему цивільної волі. Тісне спілкування із представниками таємних суспільств остаточно формує пушкінський ідеал волі в цей період його творчості. В 1817 році він пише оду «Вільність», де прямо звертається до «Владик». Поет вихваляє закон як надійну гарантію справедливих взаємин між народом і урядом. Закон повинен, на думку Пушкіна, побороти «несправедливу владу» і «злочинну сокиру».

Поет звертається до історії, розповідаючи про загибель Людовика й Павла як приклад того, що відбувається, якщо закони зневажаються – не важливо, які мотиви при цьому рухають людьми, результат завжди буде жахливий. От чому він призиває государів першими схилитися перед законом, щоб стали «вічною вартою трону / Народу вільність і спокій».

У вірші «Лицинию» і оді «Вільність» Пушкін говорить про волю й деспотизм взагалі. Але надалі він концентрує свою увагу на ситуації в Росії, тобто його ідеал волі здобуває патріотичний характер. Наприклад, створення вірша «Казки. Ноэль» 1818 року пов’язане з розчаруванням у політику Олександра 1. В основі вірша лежить мова Олександра на польському сеймі і його обіцянка дати народу конституцію, що він згодом так і не виконав. Вірш написаний у сатиричному жанрі, а сама фігура Олександра змальований з їдкою іронією

Примітно, що саме в цей час у Пушкіна з’являються вірші, у яких він висловлює вкрай радикальні ідеї, що взагалі було для нього не дуже характерно. Так у вірші того ж року «До Чаадаєва» є присутнім думка про можливість насильницького скинення царської влади. В останніх рядках вірша мова йде про «уламки самовластья», і більше того, як безпосередніх учасників зламування державної системи виступає сам поет і його друзі:

Товариш, вір: зійде вона,

Зірка чарівного щастя,

Росія вспрянет від сну,

И на уламках самовластья

Напишуть наші імена!

У той же час вірш «До Чаадаєва» дуже цікаво й за формою вираження його ідеї. Цивільні мотиви з’єднуються в ньому із самими особистими почуттями людини. Тут простежуються тенденції до з’єднання поняття волі як політичної й романтичної категорій:

Ми чекаємо з томленьем упованья

Мінути вільності святий,

Як чекає коханець молодий

Мінути вірного свиданья.

От чому став можливим вірш, звернене до друга, реальному людині – Петру Яковичу Чаадаєву, – зробити закликом до всіх молодих людей, що розділяють ідеї вільнодумства

В основі цих ідей лежала думка про необхідність провести в Росії якнайшвидші перетворення й насамперед позбавити країну від ганьби кріпосного рабства. Цій темі також присвячує свої вірші Пушкін. Найбільш відоме з них – вірш «Село» 1819 року. Воно дуже цікаво по своїй композиції. Воно різко ділиться на дві частини: у першій представлений елегійний сільський пейзаж, на тлі якого «друг людства» віддається поетичному натхненню. Друга частина написана як політичний памфлет, у якому точними і яскравими фарбами рисуються жахливі прикмети кріпосного права: «рабство худе», «барство дике», що привласнює собі «насильницькою лозою й праця, і власність, і час хлібороба».

Вид настільки жалюгідного стану народу «затьмарює душу» поета, викликає гнівні рядки й прагнення привернути увагу до цієї жахливої сторони російської дійсності: «ПРО, якщо б голос мій умів серця тривожити!» – викликує поет. Хоча він розуміє, що звільнити країну від кріпосного права може воля пануючи, поет навряд чи вірить в Олександра, і почуття безвихідності виливається в сумні рядки:

Побачу ль, про друзі! народ непригноблений

И рабство, занепале по манію пануючи,

И над батьківщиною волі освіченої

чиЗійде нарешті прекрасна зоря?

Це заключне питання так і залишається безмовним, що викликає песимістичні настрої в поета, особливо тоді, коли він за свої вільнолюбні вірші був засланий у посилання на Юг. Саме тут у поезії Пушкіна починають переважати романтичні тенденції, а разом з ними міняється й подання освободе.

Саме на півдні, у період розквіту романтизму в поезії Пушкіна, воля чи стає не основною темою його творчості. Але тепер на перший план виходить ідея волі окремої романтичної особистості, а не цивільна або політична воля, необхідна всьому суспільству. Причиною тому служить розчарування у своїх колишніх ідеалах і головне – невір’я в можливість їх здійснення

Уже у вірші «Село» звучали слова жалю поета про те, що він не може розбудити в серцях людей почуття боргу перед своїм народом і перед собою. Сумним усвідомленням щирих причин цього наповнений вірш «Волі сівач пустельний…» 1823 року. Пушкіна визнає несвоєчасність своїх закликів до боротьби за волю: «Я вийшов рано, до зірки». Більше того, поет сумнівається в тім, що «дарунки волі» взагалі потрібні людям:

До чого чередам дарунки волі?

Їх повинне різати або стригтися

Спадщина їх з роду в пологи

Ярмо із гремушками так бич

Вільнолюбні мотиви тепер стають у Пушкіна романтичною мрією про вола, прагненням вирватися з в’язниці – адже він сам відчуває себе вигнанцем, в’язнем. У вірші «В’язень» поет порівнює себе з «вільним птахом», молодим орлом, що сидить за ґратами й мріє вирватися на волю, полетіти

Туди, де за хмарою біліє гора,

Туди, де синіють морські краї,

Туди, де гуляємо лише вітер … так я!..

Так поет знаходить романтичні символи волі: те надає їй вид орла, то розчиняє її в «вільній стихії» або серед пейзажів Кавказу. Так чи інакше, в’язень – це він сам

Але все міняється, і от уже слідом за Південним посиланням приходить посилання в Михайловское, а романтичні пейзажі поміняє реалістичний опис краси природи среднерусской смуги. Не міг не змінитися при цьому й пушкінський ідеал волі, що знаходить висвітлення в нього подальшій творчості

У Михайлівський Пушкіна переростає романтизм, а зі смертю Байрона в 1824 році вирішує, що для нього романтизм мертвий. Венчающим південне посилання й романтичний період творчості є вірш «До моря» 1824 року. Прощаючись із півднем, морем і романтизмом, автор згадує двох романтичних геніїв – Байрона й Наполеона. Саме тому, крім основної теми вірша – волі в її романтичному розумінні, – важливе місце тут займає тема часу й пам’яті:

Прощай же море! Не забуду

Твоєї врочистої вроди

И довго, довго пам’ятати буду

Твій гул у вечірні годинники

Почате в Одесі й закінчене в Михайлівськім, «До моря» уважається етапним віршем. У наступні періоди творчості в пушкінському поданні про ідеал волі будуть переважати риси, обумовлені осмисленням реальної дійсності, життя, що оточує поета. Однак, романтизм не міг просто взяти й зникнути. Завершуючи в Михайлівський роботу над поемою «Цыганы», Пушкін виносить вирок як романтичному героєві, так і романтичному ідеалу волі:

Ти для себе лише хочеш волі

Залиш нас, горда людина!

Тепер поета займає питання про волю й тиранію в реально – історичному плані. З ним зв’язана написана в 1825 році в Михайлівський трагедія «Борис Годунов», з якої бере відлік російський реалізм. У ній Пушкін по – новому розглядає питання про взаимоотношении народ і владу й доходить висновку, що влада сильна «думкою народним». У той же час народ тут з’являється як пасивна сила, який ще має бути усвідомити свої можливості. І незабаром події в Петербурзі 14 грудня 1825 року й те, що за ними пішло, підтвердило сумніву Пушкіна в готовності народу до змін. А це значило, що необхідно по – новому осмислити й шляхи досягнення волі

Після повернення з посилання Пушкін довго міркував над уроками декабристського повстання, страта й вигнання учасників якого по іронії долі збіглися зі звільненням самого поета. Він доходить висновку, що воля й насильство несумісні

Ідеал волі залишається для поета головною цінністю: «Я гімни колишні співаю», – заявляє він у вірші «Арион» 1827 року. Воно написано у зв’язку з річницею страти декабристів, а за основу взята легенда про Арионе – грецького поета й музиканта. Однак те, що лише він був «на берег винесений грозою», змушує поета з філософської точки зору задуматися над поняттям «воля», над способами її досягнення й ціною, що доводиться платити

Тепер він покладає всі надії на справедливість і милосердя пануючи. В 1826 р. Пушкін пише вірш «Станси», звернене до Миколи I. Поет призиває царя у всім бути схожим на «пращура», тобто на Петра I:

У всім будь пращурові подібний:

Як він, невблаганний і твердий,

И пам’яттю, як він, незлісний

Останні рядки – це прохання за декабристів, прохання про прощення. Роком пізніше з під пера поета виходить вірш «У глибині сибірських руд…», що Пушкін, ризикуючи викликати на себе царський гнів, відправляє в Сибір. Однак тема вірша – це не повернення до колишнього ідеалу волі, як може здатися на перший погляд. Насправді це тема вірності друзям, тема надії й милосердя. Образ меча в цьому вірші – не символ грізної зброї, необхідного в боротьбі за волю, а символ достоїнства й честі, що повинна бути повернута засланим декабристам милосердним царем, що розділяє ідеали волі як необхідної умови процвітання держави

Філософське трактування ідеалу волі характерні для пізньої творчості Пушкіна. У ці роки ідеал волі в пушкінському розумінні вливається в систему загальнолюдських цінностей і вже не виступає в його творчості як чисто політична категорія. Вірш «Анчар» 1828 року – одне з яскравих тому свідчень

У ньому Пушкін малює образ зла як вічну проблему людського існування на землі. Анчар – «древо смерті», до якого «і птах не летить, і тигр нейдет». Але людина порушує споконвічні закони природи, що дозволяють ізолювати зло. Тиран посилає свого раба до анчара, тому що він владика, що повністю розпоряджається не тільки волею, але й життям покірного йому раба. Але абсолютна, нічим не обмежена воля одного виявляється настільки ж згубні як і повна покірність і абсолютна залежність іншого. Пушкіна виносить вирок обом, тому що обоє вони є винуватцями того, що зло поширюється у світі. Раб умирає «у ніг непереможного владики», але отрута анчара, принесена їм, понесе смерть тисячам інших людей

В 30 – е роки завершується творчий шлях поета, а разом з ним і майже двадцятилітній пошук свого ідеалу волі. У сонеті «Поетові» 1830 року він проголошує волю творчості як одну з найважливішого складового цього ідеалу, як те, без чого поет не може існувати й творити:

Дорогою вільної

Іди, куди тягне тебе вільний розум,

Удосконалюючи плоди улюблених дум,

Не вимагаючи нагород за подвиг шляхетний

Вони в самому тобі. Ти сам свій вищий суд;

Усіх суворіше оцінити вмієш ти своя праця

Ти їм чи задоволений, вимогливий художник?

Задоволений? Так пускай юрба його сварить

В одному з останніх своїх віршів «(З Пиндемонти») 1836 року Пушкін відмовляється бачити в політичній волі те, що дійсно потрібно вільної особистості: «Недорого ціную я голосні права», – затверджує він, перераховуючи поняття, з якими звичайно зв’язуються подання про демократичні волі. Це відбувається тому, що, на думку поета, це всього лише «слова, слова, слова».

Разом з тим Пушкін визначає тут целую програму життя, у якій головне – справжня воля людської особистості:

Залежати від царя, залежати від народу –

чиНе всі нам дорівнює? Бог з ними. Нікому

Звіту не давати, собі лише самому

Служити й догоджати; для влади, для лівреї

Не гнути ні совісті, ні помислів, ні шиї;

По примсі своєї скитаться тут і там,

Дивуючись божественним природи красам

И перед созданьями мистецтв і вдохновенья

Тріпотячи радісно в захватах умиленья,

От щастя! От права…

Підсумок всій своїй творчості Пушкін підводить у вірші «Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…», написаному 21 серпня 1836 р. Примітно, що саме в цьому підсумковому вірші тема волі знову вертається до визнання необхідності цивільної позиції, але при цьому вона з’єднується з темою милосердя:

И довго буду тим люб’язний я народу,

Що почуття добрі я лірою будив,

Що в моє жорстоке століття восславил я волю

И милість до занепалого призивався

Так у ході природної еволюції й найглибших міркувань Пушкін приходить до нового розуміння вільного життя. У ній вибір людини нічим не обмежений, його дух не пригноблений і не принижений. У ній кожний має право насолоджуватися природою, створеної Богом, і добутками людей, натхненних ім. И, як мені здається, таке подання про волю відповідає духу нашого часу, ідеї прав особистості, які в сучасній системі цінностей зізнаються чільним початком