Короткий зміст добутку Солженицына “Один день Івана Денисовича” – Солженицын А

Короткий зміст добутку

Селянин і фронтовик Іван Денисович Шухов виявився «державним злочинцем», «шпигуном» і потрапив в один зі сталінських таборів, подібно мільйонам радянських людей, безвинно засуджених у часи «культу особистості» і масових репресій. Він пішов з будинку 23 червня 1941 р. (на другий день після початку війни з гітлерівською Німеччиною). «…У лютому сорок другого року на Північно – Західному оточили їхню армію всю, і з літаків їм нічого жерти не кидали, а й літаків тих не було. Дійшли до того, що стругали копита з коней що здохли, розмочували ту роговицю у воді і їли», тобто командування Червоної Армії кинуло своїх солдатів гинути в оточенні. Разом із групою бійців Шухов виявився в німецькому полоні, біг і чудом добрався до своїх. Необережна розповідь про те, як він побував у полоні, привів його вже в радянський концтабір, тому що органи державної безпеки всіх бежавших з полону не перебираючи вважали шпигунами й диверсантами

Друга частина спогадів і міркувань Шухова під час довгих табірних робіт і короткого відпочинку в бараку ставиться до його життя в селі. З того, що рідні не посилають йому продуктів (він сам у листі до дружини відмовився від посилок), ми розуміємо, що в селі голодують не менше, ніж у таборі. Дружина пише Шухову, що колгоспники заробляють на життя розфарбовуванням фальшивих килимів і продажем їхнім городянам. Якщо залишити осторонь згадування про життя за межами колючого дроту, дія всієї повісті займає рівно один день. У цьому короткому тимчасовому відрізку перед нами розгортається панорама, свого роду «енциклопедія» життя влагере.

По – перше, ціла галерея соціальних типів і разом з тим яскравих людських характерів: Цезар – столичний інтелігент, що був кинодеятель, що, втім, і в таборі веде порівняно із Шуховым «панську» життя: одержує продуктові посилки, користується деякими пільгами під час робіт; Кавторанг – репресований морський офіцер; старий каторжанин, що бував ще в царських в’язницях і на каторгах (стара революційна гвардія, що не знайшла загальної мови із владою в 30 – е рр.); естонці й латиші – так звані «буржуазні націоналісти»; сектант – баптист Алеша; Гопчик – шістнадцятирічний підліток, чия доля показує, що репресії не розрізняли дітей і дорослих. Та й сам Шухов – характерний представник російського селянства з його особливою діловою хваткою й органічним складом мислення. На тлі цих потерпілих від репресій людей вимальовується фігура іншого ряду – начальник режиму Волков (явно «мовець» прізвище), що регламентує життя ув’язнених і символізує нещадний комуністичний режим

По – друге, детальнейшая картина табірного побуту й праці. Життя в таборі залишається життям зі своїми видимими й невидимими страстями й найтоншими переживаннями. В основному вони пов’язані із проблемою добування їжі. Годують мало й погано – моторошною баландою з мерзлою капустою й дрібною рибою. Свого роду мистецтво життя в таборі полягає в тому, щоб дістати собі зайву пайку хліба й зайву миску баланди, а якщо повезе – небагато тютюну. Заради цього доводиться йти на найбільші хитрості, вислужуючись перед «авторитетами» начебто Цезаря й інших. При цьому важливо зберегти своє людське достоїнство, не стати «занепалої» жебрачкою, як, наприклад, Фетюков (втім, таких у таборі мало). Це важливо не з високих міркувань, але по необхідності: «занепалий» людина втрачає волю до життя й обов’язково гине. Таким чином, питання про збереження в собі подоби людського стає питанням виживання. Другий життєво важливе питання – відношення до підневільної праці. Укладені, особливо взимку, працюють в охотку, чи ледве не змагаючись один з одним і бригада із бригадою, для того щоб не змерзнути й своєрідно «скоротити» час від нічлігу до нічлігу, від годівлі до годівлі. На цьому стимулі й побудована страшна система колективної праці. Але вона проте не до кінця винищує в людях природну радість фізичної праці: сцена будівництва будинку бригадою, де працює Шухов, – одна із самих натхненних у повісті. Уміння «правильно» працювати (не перенапружуючись, але й не отлынивая), як і вміння добувати собі зайві пайки, теж високе мистецтво. Важливо й уміння сховати від очей охоронців шматок, що підкрутився, пилки, з якого табірні вмільці роблять мініатюрні ножички для обміну на їжу, тютюн, теплі речі… Стосовно охоронців, що постійно проводять «шмоны», Шухов і інші ув’язнені перебувають у положенні диких звірів: вони повинні бути хитрее й ловче збройних людей, що володіють правом їх покарати й навіть застрелити за відступ від табірного режиму. Обдурити охоронців і табірне начальство – це теж високе мистецтво

Той день, про яке оповідає герой, був, по його власній думці, удалий – «у карцер не посадили, на Соцгородок (робота взимку в голому полі) бригаду не вигнали, в обід він закосив кашу (одержав зайву порцію), бригадир добре закрив процентовку (система оцінки табірної праці), стіну Шухов клав весело, з ножівкою на шмоне не попався, підробив увечері в Цезаря й табачку купив. И не занедужав, перемігся. Пройшов день, нічим не затьмарений, майже щасливий. Таких днів у його строку від дзвінка до дзвінка було три тисячі шістсот п’ятдесят три

Через високосні роки – три дні зайвих набавлялось…». Наприкінці повести дається короткий словник блатних виражень і специфічних табірних термінів і абревіатур, які зустрічаються втексте.

Алешка – Баптист – ув’язнений. Вічний опонент Івана Денисовича по релігійних питаннях. Чистенький, приумытый. Щоки вваленные, тому що на пайку сидить і ніде не подрабатывает. Настрій завжди милостиве, посміхається, сонечку радується. Смирний, поступливий, а смирний у бригаді – скарб. Сіл за віру, і в таборі його віра тільки зміцнилася. При будь – якому зручному випадку намагається вселити віру іншим, агітує. «Молитва повинна бути невідступна! І якщо будете віру мати й скажете цій горі – перейди! – перейде». «Молитися треба про духовний: щоб Господь із нашого серця накип злу знімав». У записну книжку переписав половину Євангелія й книжечку цю свою так спритно засовує в щілину в стіні, що на жодному шмоне ще не знайшли

Гопчик – хлопець років шістнадцяти, розовенький порося. Посадили його за те, що бендеровцам у ліс молоко возив. Строк дали, як дорослому. По характері – ласкавий, до всіх мужиків леститься, але й з хитруном – посилки свої по ночах поодинці жує. Живого, спритного й легкий, як білка. Іван Денисович цього шахрая любить

Іван Денисович Шухов – ув’язнений. Прообразом головного героя послужив солдатів Шухов, що воював разом з автором у Велику Вітчизняну війну, однак ніколи що не сидів. Табірний досвід самого автора й інших в’язнів став матеріалом для створення образа И. Д.

И. Д. сорок років від роду, на війну пішов 23 червня 1941 р., із села Темгенево, що біля Поломни. Удома залишилися дружина й дві дочки (син умер маленьким). Відсидів И. Д. вісім років (сім на Півночі, в Усть – Ижме), сидить дев’ятий – строк висновку закінчується. По «справі» уважається, що сіл за зраду Батьківщині – здався в полон, а повернувся тому, що виконував завдання німецької розвідки. На наслідку всю цю нісенітницю підписав – розрахунок був простій: «не підпишеш – бушлат дерев’яний, підпишеш – поживеш ще малість». А насправді було так: потрапили в оточення, їсти було нема чого, стріляти нема чим. Потроху їхні німці по лісах ловили й брали. Впятером пробралися до своїм, тільки двох автоматники уклали на місці, а третій умер від ран. А коли двоє що залишилися сказали, що втекли з німецького полону, їм не повірили й здали «куди треба». Спочатку потрапив в Усть – Ижменский загальний табір, а потім із загального п’ятдесят восьму статтю перегнали в Сибір, у каторжний. Тут, у каторжному, уважає И. Д., добре: «…волі тут – від пуза. В Усть – Ижменском скажеш шепотком, що на волі сірників ні, тебе садять, нову десятку клепають. А тут кричи з верхніх нар що хошь – стукачі того не доносять, опери рукою махнули».

Тепер в И. Д. зубів немає половини, а борода здорова виперла, голова голена. Одягнений як всі лагерники: ватяні штани, вище коліна пришитий затасканий погрязневший шматок з номером Ш – 854; тілогрійка, а поверх її – бушлат, підперезаний мотузочкою; валянки, під валянками дві пари онуч – старі й поновей.

За вісім років пристосувався И. Д. до табірного життя, зрозумів її головні закони й живе по них. Хто арештантові головний ворог? Інший арештант. Якщо б зэки один з одним не сукалися, не мало б над ними сили начальство. Так що найперший закон – залишатися людиною, не метушитися, зберігати достоїнство, знать своє місце. Не бути шакалом, але й подбати про себе повинен сам – як розтягти пайку, щоб не почувати постійно голоду, як встигнути валянки просушити, як потрібний інструмент заначить, як коли працювати (у повну або вполсилы), як розмовляти з начальством, кому не попадатися на очі, як підробити, щоб себе підтримати, але чесно, не ловча й не принижуючись, а застосувавши своє вміння й кмітливість. І це не тільки табірна мудрість. Це мудрість скоріше навіть селянська, генетична. И. Д. знає, що працювати – краще, ніж не працювати, а працювати добре – краще, ніж погано. Хоча й він не всяку роботу візьме, але не зрячи вважається кращим у бригаді майстром

До нього застосовне прислів’я «На Бога сподівайся, а сам не плошай». Буває, заблагає: «Господи! Урятуй! Не дай мені карцеру!» – а сам зробить всі, щоб перехитрити наглядача або ще кого. Мине небезпека, і він відразу забуде віддати Господу подяка – ніколи й уже недоречно. Уважає, що «молитви ті – як заяви: або не доходять, або – «у скарзі відмовити». Прав свою долю сам. Здоровий глузд, життєва селянська мудрість і по – справжньому висока моральність допомагають И. Д. не тільки вижити, але й приймати життя такий, яка вона є, і навіть уміти бути щасливим. Образ И. Д. сходить до класичних образів старих – селян, приміром, – толстовському Платонові Каратаеву, хоча й існує зовсім в інші обставинах

Кавторанг Бундівський – ув’язнений. Колишній капітан другого рангу. У К. багата біографія: ходив і навколо Європи, і Великим північним шляхом; з англійським, адміралом спілкувався – прожив цілий місяць на англійському крейсері, супроводжував морський конвой, був офіцером зв’язку. А англійський адмірал надіслав йому після війни пам’ятний подарунок, що, видно, і послужив К. «гарну службу». У таборі недавно – ще трьох місяців ні, тому «права качає» («Ви права не маєте людей на морозі роздягати! Ви дев’яту статтю Кримінального кодексу не знаєте!»), втім, і по відчайдушності характеру теж. Взагалі К. любить усе пояснювати й командувати. Тримається бадьоро, хоча на очах «доходить». Засуджений на двадцять п’ять років. Працює на совість – з ніг валиться, а тягне. Шухов говорить: «Як мерин добрий». Цезар у бригаді «одного кавторанга й дотримується, більше йому не з ким душу отвесть». К. користується в зэков повагою

Кильгас Иоганн – ув’язнений. Шухов кличе його Ваня. Латиш, але росіянин знає з дитинства, як свій рідний латиський: ріс поруч зі старообрядницьким селом. Строк – двадцять п’ять. Із сорок дев’ятого пішла смуга така: усім давали по двадцяти п’яти. У таборі два роки, але вже все розуміє: «не викусиш – не випросиш». Чудовий муляр, у бригаді вони із Шуховым – перші майстри й працюють на парі. Червоновидий, угодований – дві посилки щомісяця одержує. Без жарту слова не знає. Всім добре, уважає Шухов, одне погано – не курить, але й це чеснота. Однак самосадом у нього можна розжитися, продає – рубль стаканчик. Правда, жила цей латиш, як склянка накладає, «завжди боїться», боїться на одному закурку більше покласти

Стенька Клевшин – ув’язнений. Тихий, глухий. Вухо в нього лопнуло одне ще в сорок першому. Потрапив у полон, біг, піймали, відправили в Бухенвальд. Вижив чудом, тепер відбуває строк у радянському таборі. Говорить: «Будеш залупаться – пропадеш», – тому все мовчить більше, людей не чує й у розмови не втручається. І про нього знають тільки, що в Бухенвальде в підпільній організації був, зброя в зону носив для повстання. Німці його за руки підвішували й ціпками били

Тюрин Андрій Прокофьевич – ув’язнений, бригадир. Від бригадира в зоні багато чого залежить, тому що в його руках процентовка, а це – життя зэка. Яка процентовка, стільки хліба, такі пайки одержиш. У зоні ж «двісті грам життям правлять». Коротше, бригадир годує. Т. – свій бригадир, людина. Був звільнений з армії як син кулака. Добрався додому – батька вже погнали, мати з дітлахами чекає етапу. Відбуває Т. другий строк. У тридцять восьмому зустрів він на Котласской пересиланню свого колишнього котйвзвода, «йому теж десятку сунули», а на Печорі «віддячив», у кравецьку влаштував дівчину – попутницю, з ленінградських студенток. Вони йому допомогли у вагон залізти й ховали від кондуктора з охоронцем. Третім строком загрожує Т. начальство, коли він за бригаду заступається, але його не залякаєш, він своїх хлопців в образу не дасть і сам працює з ними на рівні. Буйновского намагається хоч на ніч від карцеру врятувати, до перевірки дотягти (а загрожує йому 10 доби, після яких уже з больнички не вилізеш).

Особа в бригадира в горобинах великих, від віспи, шкіра на особі як кора дубова. Голова обстрижений, як у всіх, і серед сіруватих волось багато сивини розсіяно. Бригадира в бригаді поважають, працюють на совість, знають, що той їх не продасть, і самі ніколи його не обдурять. Шухов знав Т. ще по Усть – Ижме, і тут, у каторжному, Т. перетягнув його до себе вбригаду.

Фетюков – ув’язнений. Єдина людина, про яке Шухов думає: «Строку йому не дожити. Не вміє себе поставити». На волі в якійсь конторі більшим начальником був, на машині їздив. Стало бути, робити нічого не вміє, тому бригадир ставить його на роботу туди, де розуму не треба, наприклад носилки тягати. Коли сіл, усе від нього відмовилися: троє дітей і дружина, що відразу заміж вийшла. Так що допомоги йому ніякий. От він і «шакалит» – клянчить, жебрає, із плювальниці недокурки вигрібає, «шакалить Ф. завжди мастак, а закосити б сміливості не вистачило». Достоїнства в нього – нуль, у зоні його не поважають, навіть нехтують – і начальство, і зэки, а тому, трапляється, поколачивают. Утреться Ф., заплаче й піде

Цезар Маркович – ув’язнений. Колись картини знімав для кіно, але й першої не доснял, як посадили. Молодий ще. Вуси в нього чорні, злиті, густі. У зоні не збрили, тому що на ділі так снять. У Ц. всіх націй намішано: не те грек, не те єврей, не те циган. Курить трубку. Трубку – щоб не просили докурити, у рот не дивилися. Не тютюну йому шкода, а «перерваної думки».

Коли Ц. зустрічає такого ж дивака в окулярах, особливо москвича, то розцвітає, як мак, і починається між ними розмова. Про «Вечірку» свіжу, котру надіслали бандероллю, про рецензію на прем’єру Завадского або про Эйзенштейна і його картину «Іоанн Грозний», про танець опричників, про трактування, про політичну ідею й виправдання тиранії. У висловленнях Ц. смів, може вголос обговорювати «батьку вусатого». Коли Шухов слухає це, те майже нічого не може розібрати – так рідко слова росіяни попадаються

Ц. уважають богатым: два рази на місяць він одержує посилки, «усім сунув у рот, кому треба, – і недоумком працює в конторі, помічником нормувальника». Але не жадібний, дасть закурити, щедро розплатиться за послугу, наприклад за зайняту чергу в посилкову, а вуж сусіда, хто з ним за однією тумбочкою харчується (кавторанга), почастує з посилки й ковбаскою, і копченим рибцем, і московським батоном з маслом. Але не розуміє в житті нітрохи, – уважає Шухов. Тому що перед самою перевіркою не гужеваться треба з посилкою, тягти скоріше в камеру схову: із собою мішок на перевірку не винесеш, а залишиш – не рівна година, тяпнет той, хто перший з перевірки прибіжить. І отут Шухов Ц. помічник, не за заробіток, а з жалості. Але Ц. перед ним у боргу не залишиться