Повний зміст Від нема чого робити Чехов А. П

А. П.Чехов. Від нема чого делатьдачный романниколай Андрійович Капітонов, нотаріус, пообідав, викурив сигару й відправився до себе в спальну відпочивати. Він ліг, укрився від комарів серпанком і закрив очі, але заснути не зумів. Лук, з’їдений їм разом з холодником, підняв у ньому таку печію, що про сон і думати не можна було. – Ні, не заснути мені сьогодні, – вирішив він, раз п’ять перевернувшись із боку на бік. – Стану газети читати.Микола Андреич устав з постелі, накинув на себе халат і в одних панчохах, без туфель, пішов до себе в кабінет за газетами. Він і не передчував, що в кабінеті очікувало його видовище, що було набагато цікавіше печії й газет!Коли він переступив поріг кабінету, перед його очами відкрилася картина: на оксамитовій кушетці, спустивши ноги на лавочку, напівлежала його дружина, Ганна Семенівна, дама тридцяти трьох років; поза її, недбал і млосна, походила на ту позу, у який звичайно рисується Клеопатра єгипетська, отруйна себе зміями. У її узголів’я на одному коліні стояв репетитор Капітонових, студент – технік 1 – го курсу, Ваня Щупалець, рожевий, безвусий хлопчик років дев’ятнадцяти – двадцяти. Зміст цієї "живий" картини неважко було зрозуміти: перед самим входом нотаріуса вуста барині і юнаки злилися в тривалий, томливо – пекучий поцілунок.Микола Андрійович зупинився як укопаний, притаил подих і став чекати, що далі буде, але не витерпів і кашлянув. Технік оглянувся на кашель і, побачивши нотаріуса, отупів на мить, потім же спалахнув, підхопився й вибіг з кабінету. Ганна Семенівна зніяковіла. – Пре – Екрасно! Мило! – почав чоловік, кланяючись і розставляючи руки. – Поздоровляю! Мило й великодушно! – З вашої сторони теж мило… підслухувати! – промурмотала Ганна Семенівна, намагаючись оправитися. – Merci! Чудно! – продовжував нотаріус, широко посміхаючись. – Так все це, ненька, добре, що я готовий сто рублів дати, щоб ще раз подивитися. – Зовсім нічого не було… Це вам так здалося… Нерозумно навіть… – Ну так, а цілувався хто? – Цілувалися – так, а більше… не розумію навіть, звідки ти видумав.Микола Андреич глумливо подивився на збентежену особу дружини й покачав головою. – Свеженьких огірочків на старості років схотілося! – заговорив він співучим голосом. – Набридла белужина, отож до сардинок потягнуло. Ах ти, безстидниця! Втім, що ж? Бальзаківський вік! Нічого не поробиш із цим віком! Розумію! Розумію й співчуваю!Микола Андрійович сіл у вікна й забарабанив пальцями по підвіконню. – И надалі продовжуйте… – позіхнув він. – Нерозумно! – сказала Ганна Семенівна. – Чорт знає, яка жара! Веліла б ти лимонаду купити, чи що. Так – Те, пані. Розумію й співчуваю. Всі ці поцілунки, ахи так подихи – фуй, печія! – все це добре й чудово, тільки не варто було б, матінка, хлопчика бентежити. Так – З. Хлопчик добрий, гарний… світла голова й гідна кращої долі. Пощадити б його випливало. – Ви нічого не розумієте. Хлопчик у мене по вуха закохався, і я зробив йому приємне… дозволила поцілувати себе. – Закохався… – передражнив Микола Андреич. Перш ніж він у тебе закохався, ти йому мабуть сто пасток і мишоловок поставила.Нотаріус позіхнув і потягнувся. – Дивна справа! – проворчал він, дивлячись у вікно. – Поцілунок я так само безгрішно, як ти зараз, дівчину, на мене чорт знає що посиплеться: лиходій! спокусник! розбещувач! А вам, бальзаківським бариням, усе з рук сходить. Не треба іншим разом лук у холодник класти, а те здохнеш від цієї печії… Фуй! Подивися – Ка скоріше на твого обже! Біжить по алеї бідний фінік, немов ошпарений, без оглядки. Чай, уявляє, що я з ним через такий скарб, як ти, стрілятися буду. Шкодливий, як кішка, боягузливий, як заєць. Постій же, фінік, задам я тобі фернапиксу! Ти в мене ще не этак забігаєш! – Ні, будь ласка, ти йому нічого не говори! сказала Ганна Семенівна. – Не сварися з ним, він анітрошки не винуватий. – Я сваритися не буду, а так тільки… жарту заради.Нотаріус позіхнув, забрал газети й, підібравши підлоги халата, побрів до себе в спальню. Повалявшись години півтора й прочитавши газети, Микола Андреич одягся й відправився гуляти. Він ходив по саду й весело помахував своєю тростинкою, але, побачивши здалеку техніка Щупальцева, він схрестив на груди руки, насупився й покрокував, як провінційний трагік, що готується до зустрічі із суперником. Щупалець сидів на лаві під ясенью й, блідий, тріпотливий, готувався до важкого пояснення. Він храбрився, робив серйозну особу, але його, як говориться, корчило. Побачивши нотаріуса, він ще більше сполотнів, важко відсапався й смиренно піджав під себе ноги. Микола Андреич пі