Повний зміст Шлях – Доріженька Шолохов М. А. 1/3

Частина перша

Iвдоль Дону до самого моря степом Тягнеться Гетьманський шлях. З лівої сторони пологе піщане Обдонье, зелене хирляве марево заливних лугів, зрідка білясті блискітки безіменних озер; із правої – лобаті насуплені гори, а за ними, за димчастою облямівкою Гетьманського шляху, за ланцюгом низькорослих сторожових курганів – річки, степові більші й малі козачі хутори й станиці й сиве чубате море ковили. x x xосень цього року прийшла спозаранку, степ оголила, бризнула пекучими заморозками.Ранком, перебираючи в постовальне вовна, сказав батько Петру: – Ну, синок, тепер работенки нам хоч зменшуй! Морози рушили, козачки вовну перечісують, а наша справа – струну погладжуй так рукава засучай вище, а то спина змокне!..Піднімаючи голову, посміхнувся батько, зщулилися вицвілі сірі очі, на щоках, що закуйовдили сірою щетиною, вылегли чорні гнуті борозни.Петро, сидячи на столі, обробляв колодку; подивився, як на втомленій особі батька гасне посмішка, промовчав.У постовальне задушливо до нудоти, з кособокої стелі розмірено капає, мухи плазують по засидженому слюдяному оконцу. Крізь нього заиневший тин, верби, криничний журавель здаються блідо – райдужною, покритою іржавою прозеленню. Гляне мигцем Петро у двір, переведе погляд на голу зігнуту спину батька, ворушачи губами вираховує уступи на хребетному стовпі й довго дивиться, як рухаються лопатки й в’яла шкіра зморшкуватими грудками збирається на отцовой спині.Вузлуваті пальці звично швидко вибирають із вовни реп’яхи, колючки, солому, і в такт рухам руки гойдаються кошлата голова й тінь її на стіні. Приторно й гостро смердить пареною овечою вовною. Піт бісерним горошком сиплеться в Петра по особі, мокрі волосся звисають на очі. Витер долонею чоло, колодку кинув на підвіконня. – Давай, батя, полудновать? Сонце, гля – кось, куди влізло, майже в обіди. – Полудновать? Перегоди… Скажи на милість, скільки цього реп’яха!… Бита година гнуся над вовною.Зіскочив Петро зі стола, у піч заглянув. Пітні щоки жадібно лизнула спека. – Я, батя, дістаю щи. Боляче оголодал, жерти полювання!.. – Ну, тягни, робота потерпить!Сіли за стіл, не надягаючи сорочок; не кваплячись, сьорбали щи, присмачені пісним маслом.Петро покосився на батька, сказав, прожевывая: – Худий ти став, начебто хворость тебе точить. Не ти хліб їли, а він тебе!..Засовував вилицями, посміхаючись, батько: – Дивак ти який! Рівняй себе з батьком: мені на покрив піде п’ятдесят семою, а тобі – сімнадцять із маленьким. Старість точить, а не хворість!.. – і зітхнув. – Мати – Покійниця подивилася б на тебе…Помовчали, прислухаючись до басовитого дзижчання мух. Надворі розлютувало забрехав собака. Повз вікно – тупіт ніг. Розгорнули двері, стукнувшись об чан з вимоченою вовною, і в землянку ввійшов задом Сидір – Коваль. Шапки не знімаючи, сплюнув під ноги. – Ну й кобеля містите! Норовить, проклятий, не куди – небудь кусануть, а всі вище ніг прицеляется. – Він усвідомить, що ти за валянками йдеш, а вони не готові, тому й перешкоджає. – Я не за валянками прийшов. – А коли не за ними, то сідай от сюди, на барило, гостем будеш! – У які віка в гості заглянув, і те на мокре саджаєш! Не будь, Петруха, такою вредною людиною, як твій батянька!..Посміюючись у рунисту бороденку, присів Сидір біля дверей навпочіпки, довго звертав негнучкими пальцями цигарку й, закурюючи, плямкая губами, пробурчав: – Нічого не знаєш, дід Фома?Батько, загортаючи вовну в мішок, качнув головою, посміхнувся, але в очах Сидора прощупав гострі вогники радості й насторожився. – Що таке?Крізь плівку тютюнового диму проглянуло особу Сидора, губи по^ – заячі ежились у посмішку, очі метушилися під білястими бровами зраділо й тривожно. – Червоні тиснуть, по тій стороні до Дону підходять. У нас у станиці говорять – відступати… Нині на зорі воджуся у своїй кузні, чую – скакають по провулку кінні. Виглянув, а вони до кузні моєї біжать. "Коваль отут?" – запитують. "Отут", – говорю. "За дві секунди щоб кобилицю підкував, коли загубиш – батогом засічу!.." Виходжу я з кузні, як покладається, чорний від вугілля. Бачу – полковник, по погонах, і при ньому ад’ютант. "Помилуйте, говорю, ваше високородіє. Справа я своє до тонкості знаю". Підкував я ихнюю кобилку на передок, молотком стукаю, а сам прислухаюся. От отут – те й зрозумів, що справа ихнее – тютюн!..Сидір сплюнув, затоптав ногою цигарку. – Ну, прощевайте! На волі забігу покалякать.Ляснула двері, пара заклубився над пітними стінами постовальни. Старий довго мовчав, потім, руки витираючи, підійшов до Петра. – Ну, Петруха, от і дочекалися своїх! Недовго козаки над на