Про що розповіла бабуся

( Твір – Розповідь із обрамленням)

Якось серед тижня до нас приїхала із села бабуся. Вона привезла із собою багато гостинців: домашньої випічки хліб (смачніше й пахучіше його на світі немає), домашнє молоко й сметану, домашні курячі яйця з пугающе – жовтогарячими жовтками, дзвінкі яблука й мені на зиму – теплющие вязаные носки

Коли приїжджає бабуся, я завжди скасовую всі дела й сиджу з нею будинку. Мене не розуміють ні батьки, ні друзі. А мені подобається, що від бабусі виходить захід протопленого будинку, а одяг її чомусь пахне травами в будь – який час року, коротко стрижені волосся просочені ароматами вітрів, а шкіра, як дитяча, пахне молоком

– Я сьогодні не піду в школу, – рішуче заявила я, уже мріючи про те, як буду з бабусею господарювати на кухні

Тато з мамою спробували переконати мене:

– Іди в школу, – сказала мама, – чекаючи швидше день пролетить і додому скоріше повернешся…

– Неможливе покоління, – перебив її тато, – хочуть – учаться, не хочуть – прогулюють! У наш час школа була храмом, і вчилися ми срадостью.

– Ідіть – Ка на роботу, дитинки, а ми із внученькой самі

Розберемося, – уклала бабуся

Клацнув замок, батьки пішли

– Хочеш, я розповім тобі, як училася я? – запитала бабуся

– Звичайно, – зраділа я, знаючи, яка вона чудова оповідачка

– Це було в тридцятих роках тепер уже минулого століття, – початку бабуся. – Час був важке, голодне. Нас, як ти знаєш, було в родині шестеро дітей. Я й мій брат Олексій були самими старшими. Одяг ми носили акуратно, щоб, коли виростемо, молодшеньким було що носити. Їли ми всі, аж до бадилля, іноді Алеша відмовлявся від юшки на користь молодших. Недоїдали ми всі, але особливо Алеша. А зима в той рік видалася сувора, заметільна. Село наша невелика була, дворів десять – п’ятнадцять, а в шести кілометрах, через ліс, розташувалася деревенька побільше, і там була школа. Алеша і я вчилися в ній. Виходили з будинку, світанок ще не займався, верталися додому – темрява, боїшся з дороги збитися. Отож, занедужав Алеша – Те наш, простиг так ще й недоїдав. Зліг з температурою, марить. А мені – те в школу йти треба, однієї й через ліс

Вийшла яиз хати, відразу мене мороз скував, дихати не дає, руки, особа палить. Іду по лісі, тільки скрип моїх кроків лунає. Темно, тиша. Жутковато мені. І раптом чую, за мною хтось крадеться. Оглядаюся – нікого немає. Іду далі, скрип знову лунає. Отут через якийсь час, мені на радість, сонечко проглянуло, світліше стає. Скрип ближче, доганяє хтось. Оглядаюся… і очам не вірю. Вовки! Зупинилася я, а вони дивляться на мене голодними очами, худючі, страшнючие. Бігти, думаю, не можна, розтерзають і стояти не можна, змерзну. Пригорнулася я спиною до сосни, що робити – не знаю. А вони оточили мене, штук вісім, скаляться, ікла оголюють і кільце навколо мене стуляють. Ну от, думаю, і кінець мій настав. Раптом чую, віз із нашої сторони їде, так швидко так, а вовки вовна здибили, ричать і всі ближче й ближче.

Нарешті вилетіла на дорогу кінь, ледве віз не перевернула, ока недоумки, вовків учуяла. Сусід наш, дядько Кандыба, мене побачив, рушницю схопив і давай палити по вовках. А вони ж голодні, і піти не можуть, і пострілів бояться. Розігнав – Таки їх Кандыба. Почитай, урятував мене! Довіз мене до школи, а вовки довго ще за возом по лісі бігли. От так, внучка, поки Алеша болів, я сама в школу ходила. Боялася, але жодного дня не пропустила

Я вислухала розповідь бабусі й подумала: скільки ж хоробрості бути в тій маленькій дівчинці і якому часі було жахливе

Бабуся, посміхаючись, уважно дивилася на мене, а я початку збиратися вшколу.