Повний зміст Лускунчик і Мишачий Король Гофман Э. Т.

ЯЛИНКА

Двадцять четвертого грудня дітям радника медицини Штальбаума весь день не дозволялося входити в прохідну кімнату, а вуж у суміжну з нею вітальню їх зовсім не пускали В спальні, пригорнувшись друг до друга, сиділи в куточку Фриц і Марі. Уже зовсім стемніло, і їм було дуже страшно, тому що в кімнату не внесли лампи, як це й покладалося у святвечір. Фриц таємничим шепотом повідомив сестричку (їй тільки що минуло сім років), що із самого ранку в замкнених кімнатах чимсь шаруділи, шуміли й тихенько постукували. А недавно через прихожую прошмигнув маленький темний чоловічок з більшим ящиком під пахвою; але Фриц напевно знає, що це їхній хрещений Дроссельмейер. Тоді Марі захлопала від радості в ладоши й викликнула: – Ах, щось змайстрував нам цього разу хрещений? Старший радник суду Дроссельмейер не відрізнявся красою: це був маленький, сухонький чоловічок зі зморшкуватою особою, з більшим чорним пластиром замість правого ока й зовсім лисий, чому він і носив гарну білу перуку; а перука цей був зроблений зі скла[1], і притім надзвичайно мистецьки. Хресний сам був великим умільцем, він розумівся на годинниках і навіть умів їх робити. Тому, коли в Штальбаумов починали вередувати й переставали співати які – небудь годинники, завжди приходив хрещений Дроссельмейер, знімав скляну перуку, стаскивал жовтенький сюртучок, пов’язував блакитний фартух і тикав годинники колючими інструментами, так що маленької Марі було їх дуже шкода; але шкоди годинникам він не заподіював, навпаки – вони знову оживали й зараз же приймалися весело тиктикать, дзвонити й співати, і все цьому дуже радувалися. І щораз у хрещеного в кишені перебувало що – небудь цікаве для хлопців: те чоловічок, що перевертає очами й шаркає ніжкою, так що на нього не можна дивитися без сміху, то коробочка, з якої вискакує пташка, те ще яка – небудь штучка. А до різдва він завжди майстрував гарну, вигадливу іграшку, над якою багато трудився. Тому батьки відразу дбайливо забирали його подарунок – Ах, щось змайстрував нам цього разу хрещений! – викликнула Марі. Фриц вирішив, що в нинішньому році це неодмінно буде міцність, а в ній будуть марширувати й навчатися рушничним прийомам прехорошенькі ошатні солдатики, а потім з’являться інші солдатики й підуть на приступ, але ті солдати, що в міцності, відважно випалять у них з гармат, так що підніметься шум і гуркіт. – Ні, ні, – перебила Фрица Марі, – хрещений розповідав мені про прекрасний сад. Гамір велике озеро, по ньому плавають чудо які гарні лебеді із золотими стрічечками на шиї й розспівують гарні пісні. Потім із саду вийде дівчинка, підійде до озера, приманить лебедів і буде годувати їхнім солодким марципаном – Лебеді не їдять марципана, – не дуже чемно перебив її Фриц, – а цілий сад хрещеному й не зробити. Та і яка користь нам від його іграшок? У нас відразу їх відбирають. Ні, мені куди більше подобаються папины й мамині подарунки: вони залишаються в нас, ми самі ними розпоряджаємося. І от діти прийнялися ворожити, що їм подарують батьки Марі сказала, що мадемуазель Трудхен (її більша лялька) зовсім зіпсувалася: вона стала такий незграбної, раз у раз падає на підлогу, так що в неї тепер вся особа в противних мітках, а вуж водити її в чистому платті нема чого й думати. Скільки їй не вимовляй, нічого не допомагає. І потім, мама посміхнулася, коли Марі так захоплювалася Гретиным парасолькою. Фриц же запевняв, що в нього в придворній стайні саме не вистачає гнідого коня, а у військах обмаль кавалерії. Татові це добре відомо. Отже, діти відмінно знали, що батьки накупили їм усяких чудесних подарунків і зараз розставляють їх на столі. Зовсім стемніло. Фриц і Марі сиділи, міцно пригорнувшись друг до друга, і не сміли проронити ні слова; їм чудилося, начебто над ними віють тихі крила й здалеку доноситься прекрасна музика. Раптом світлий промінь сковзнув по стіні. І в ту ж мить пролунав тонкий срібний дзвіночок: динь – динь, динь – динь! Двері розгорнули, і ялинка засяяла таким блиском, що діти з голосним лементом "Ах, ах!" завмерли на порозі. ПОДАРУНКИ Я звертаюся безпосередньо до тебе, прихильний читач або слухач, – Фриц, Теодор, Эрнст, однаково як би тебе не кликали, – і прошу як можна живее уявити собі різдвяний стіл, весь заставлений дивовижними, строкатими подарунками, які ти одержав у нинішнє різдво, – тоді тобі неважко буде зрозуміти, що діти, обімлівши від захвату, завмерли на місці й дивилися на всі сяючими очами. Тільки мінуту через Марі глибоко зітхнула й викликнула: – Ах, як чудно, ах, як чудно! А Фриц кілька разів високо підстрибнув, н
а що був великий майстер. Уже, напевно, діти весь рік були добрими й слухняними, тому що ще жодного разу вони не одержували таких чудесних, гарних подарунків, як сьогодні. Більша ялинка посередині кімнати була обвішана золотими й срібними яблуками, а на всіх гілках, немов квіти або бутони, росли обцукровані горіхи, строкаті цукерки й взагалі всякі ласощі. Але найбільше прикрашали чудесне дерево сотні маленьких свічок, які, як зірочки, блискали на темних гілках, і ялинка, залита вогнями й озарявшая всі навколо, так і вабила зірвати зростаючі на ній квіти й плоди. Навколо дерева все майоріло й сіяло. І чого там тільки не було! Не знаю, кому під силу це описати!.. Марі побачила ошатних ляльок, гарненький іграшковий посуд, але найбільше обрадувало її шовкове платтячко, мистецьки оброблене кольоровими стрічками й висевшее так, що Марі могла любуватися ним з усіх боків; вона й любувалася ним усмак, раз у раз повторюючи: –

Ах, яке гарне, яке миле, миле платтячко! І мені дозволять, напевно, дозволять, справді дозволять його надягти! Фриц тим часом уже три або чотири рази галопом і клуса проскакав навколо стола на новому гнідому коні, що, як він і припускав, стояв на прив’язі в стола з подарунками. Злазити, він сказав, що кінь – лютий звір, але нічого: вуж він його вишколить. Потім він зробив огляд новому ескадрону гусар; вони були одягнені в чудові червоні мундири, що шитые золотом, розмахували срібними шаблями й сиділи на таких білосніжних конях, що можна було подумати, начебто й коні теж із чистого срібла. Тільки що діти, небагато вгомонившись, хотіли узятися за книжки з картинками, що лежали розкритими на столі, щоб можна було любуватися різними чудовими квітами, строкато розфарбованими людьми й гарненькими граючими дитинками, так натурально зображеними, начебто вони й впрямь живі й от – от заговорять, – отож, тільки що діти хотіли узятися за чудесні книжки, як знову продзвенів дзвіночок. Діти знали, що тепер черга подарункам хрещеного Дроссельмейера, і підбігли до стола, що стояли в стіни. Ширми, за яких доти був схований стіл, швидко забрали. Ах, що побачили діти! На зеленими, засіяними квітами галявині стояв чудовий замок з безліччю дзеркальних вікон і золотих веж. Заграла музика, двері й вікна розгорнули, і всі побачили, що в залах проходжуються малюсінькі, але дуже добірно зроблені кавалери й дами в капелюхах з пір’ям і в платтях з довгими шлейфами. У центральному залі, що весь так і сіяв (стільки свічок горіло в срібних люстрах!), під музику танцювали діти в коротких камзольчиках і спідничках. Пан у смарагдово – зеленому плащі визирав з вікна, розкланювався й знову ховався, а внизу, у дверях замка, з’являвся й знову йшов хрещений Дроссельмейер, тільки ростом він був з папин мізинець, не більше. Фриц поклав лікті на стіл і довго розглядав чудесний замок з танцюючими й чоловічками, що проходжуються. Потім попросив: – Хрещений, а хрещений! Пусти мене до себе в замок! Старший радник суду сказав, що цього ніяк не можна. І він був прав: з боку Фрица нерозумно було проситися в замок, що разом з усіма своїми золотими вежами був менше його. Фриц погодився. Пройшла ще хвилинка, у замку всі так само проходжувалися кавалери й дами, танцювали діти, визирав усе з того ж вікна смарагдовий чоловічок, а хрещений Дроссельмейер підходив усе до тих же дверей. Фриц у нетерпінні викликнув: – Хрещений, а тепер вийди з тих, інших дверей! – Ніяк цього не можна, милий Фрицхен, – заперечив старший радник суду. – Ну, тоді, – продовжував Фриц, – вели зеленому чоловічкові, що визирає з вікна, погуляти з іншими по залах. – Цього теж ніяк не можна, – знову заперечив старший радник суду. – Ну, тоді нехай спустяться долілиць діти! – викликнув Фриц. – Мені хочеться получше їх розглянути. – Нічого цього не можна, – сказав старший радник суду роздратованим тоном. – Механізм зроблений раз назавжди, його не переробиш. – Ах, та – ак! – простягнув Фриц. – Нічого цього не можна… Послухай, хрещений, раз ошатні чоловічки в замку тільки й знають, що повторювати те саме, так що в них користі? Мені вони не потрібні. Ні, мої гусари куди краще! Вони марширують уперед, назад, як мені вздумается, і не замкнені в будинку. І із цими словами він утік до святкового стола, і по його команді ескадрон на срібних конях почав скакати туди й сюди – в усіх напрямках, рубати шаблями й стріляти скільки душі завгодно. Марі теж потихеньку відійшла: і їй теж знудили танці й гулянка ляльок у замку. Тільки вона постаралася зробити це непомітно, не так, як братик Фриц, тому що вона була доброю й слухняною дівчинкою.
Старший радник суду сказав незадоволеним тоном батькам: – Така мудра іграшка не для нерозумних дітей. Я заберу свій замок. Але отут мати попросила показати їй внутрішній пристрій і дивний, дуже митецький механізм, що приводив у рух чоловічків. Дроссельмейер розібрав і знову зібрав всю іграшку. Тепер він знову повеселів і подарував дітям кілька гарних коричневих чоловічків, у яких були золоті особи, руки й ноги; всі вони пресмачно пахнули пряниками. Фриц і Марі дуже їм зраділи. Старша сестра Луїза, за бажанням матері, надягла подароване родителями ошатне плаття, що їй дуже йшло; а Марі попросила, щоб їй дозволили, раніше чим надягати нове плаття, ще трошки помилуватися на нього, що їй охоче дозволили. УЛЮБЛЕНЕЦЬ А насправді Марі тому не відходила від стола з подарунками, що тільки зараз помітила щось, чого раніше, не бачила; коли виступили гусари Фрица, до того стоявшие в ладі в самої ялинки, опинився на очах чудовий чоловічок. Він поводився тихо й скромно, немов спокійно очікуючи, коли дійде черга й до нього. Правда, він був не дуже складний: надто довгий і щільний тулуб на коротеньких і тонких ніжках, та й голова теж начебто великуватий. Зате по франтівському одязі відразу було видно, що це людина вихований і зі смаком. На ньому був дуже гарний блискучий фіолетовий гусарський доламаний весь у ґудзичках і позументах, такі ж рейтузы й настільки франтівські чобітки, що навряд чи доводило носити подібні й офіцерам, а тим більше студентам; вони сиділи на тоненьких ніжках так спритно, начебто були на них намальовані. Звичайно, безглуздо було, що при такому костюмі він причепив на спину вузький незграбний плащ, немов викроєний з дерева, а на голову насунув шапочку рудокопа, але Марі подумав: "Адже хрещений Дроссельмейер теж ходить у препоганому сюртуку й у смішному капелюсі, але це не заважає йому бути милим, дорогим хрещеним". Крім того, Марі дійшла висновку, що хрещений, будь він навіть таким же чепуруном, як чоловічок, все – таки ніколи не зрівняється з ним по миловидності. Уважно вдивляючись у славного чоловічка, що полюбився їй з першого ж погляду, Марі помітила, яким добродушністю світилася його особа. Зеленуваті навыкате ока дивилися привітно й доброзичливо. Чоловічкові дуже йшла ретельно завита борода з білих паперових ниток, що облямовувала підборіддя, – адже так помітніше виступала ласкава посмішка на його червоних губах. – Ах! – викликнула нарешті Марі. – Ах, милий папочка, для кого цей гарненький чоловічок, що коштує під самою ялинкою? – Він, мила дитинка, – відповів батько, – буде ретельно трудитися для всіх вас: його справа – акуратно розгризати тверді горіхи, і куплений він і для Луїзи, і для тебе із Фрицем. Із цими словами батько дбайливо взяв його зі стола, підняв дерев’яний плащ, і тоді чоловічок широко – широко роззявив рот і ощирив два ряди дуже білі до гострих зубів. Марі всунула йому в рот горіх, і – щелк! – чоловічок розгриз його, шкарлупа впала, і в Марі на долоні опинилося смачне ядерце. Тепер уже все – і Марі теж – зрозуміли, що ошатний чоловічок вів свій рід від Лускунчиків і продовжував професію предків. Марі голосно скрикнула від радості, а батько сказав: – Раз тобі, мила Марі, Лускунчик прийшовся до смаку, так ти вуж сама й піклуйся про нього й бережи його, хоча, як я вже сказав, і Луїза й Фриц теж можуть користуватися його послугами. Марі зараз же взяла Лускунчика й дала йому гризти горіхи, але вона вибирала самі маленькі, щоб чоловічкові не доводилося занадто широко роззявляти рот, тому що це, по правді сказати, його не красило. Луїза приєдналася до неї, і люб’язний друг Лускунчик потрудився й для неї: здавалося, він виконує свої обов’язки з більшим задоволенням, тому що незмінно привітно посміхався. Фрицу тим часом набридло марширувати й скакати на коні. Коли він почув, як весело клацають орешки, йому теж схотілося їх покуштувати. Він підскочив до сестер і від усього серця розреготався побачивши потішного чоловічка, що тепер переходив з рук у руки й невпинно роззявляв і закривав рот. Фриц сунув йому самі більші й тверді горіхи, але раптом пролунав тріск – крак – крак! – три зуби випали в Лускунчика з рота, і нижня щелепа відвиснула й захиталася. – Ах, бедный, милий Лускунчик! – закричала Марі й відібрала його у Фрица. – Що за дурень! – сказав Фриц. – Беруться горіхи клацати, а в самого зуби нікуди не годяться. Вірно, він і справи свого не знає. Дай його сюди, Марі! Нехай клацає мені горіхи. Не лихо, якщо й інших зубах обламає, та й всю щелепу на додачу. Нема чого з ним, ледарем, церемонитися! – Ні, немає! – і