Повний зміст Фахівець Аверченко А. Т

Я б не назвав його бездарною людиною… Але в нього було у всяку

мінуту стільки дивного, дикого натхнення, що це пригнічувало й приводило в жах всіх навколишніх… Крім того, він був добрий, і це було кепсько. Послужливий, уважний – і це наполовину скорочувало довголіття його ближніх.Доти, поки я не прибігав до його послуг, у мене було почуття побожної поваги до цієї людини: Усатов усе знав, усе міг зробити й на всіх що утрудняються й сумніваються дивився з почуттям затаєного презирства й жалості.Один раз я сказав: – Экая досада! Перукарні закриті, а мені потрібно б поголитися.Усатов кинув на мене здивований погляд. – А ти сам поголися. – Я не вмію. – Що ти говориш?! Така дрібниця. Хочеш, я тебе поголю. – А ти… умієш? – Я?Усатов посміхнувся так, що мені зробилося соромно. – Тоді, мабуть.Я приніс бритву, простирадло й сказав: – Зараз принесуть мило й воду.Усатов знизав плечима. – Мило – забобон. Перукарі, як авгури, роблять те, у що самі не вірять. Я поголю тебе без мила! – Так адже боляче, імовірно.Усатов презирливо посміхнувся: – Сідай.Я сіл і, скосивши ока, сказав: – Бритву потрібно тримати не за лезо, а за черешок. – Добре. Зрештою, це не так важливо. Сиди сумирно. – Ой, – закричав я. – Нічого. Це шкіра не звикла. – Милий мій, – з легким стогоном заперечив я. – Ти її здереш перш, ніж вона звикне. Крім того, у мене по підборіддю щось тече. – Це кров, – заспокійливо сказав він. – Ми тут залишимо, поки присохне, а займемося іншою стороною.Він прилежно зайнявся іншою стороною. Я застогнав. – Ти завжди так стогнеш, коли голишся? – стурбовано запитав він. – Ні, але я не почуваю вуха. – Гм… Я, здається, трошки його торкнувся. Втім, ми вухо зараз заклеїмо… Смотри – ка! Що це… У тебе вус відвалився?! – Як – відвалився? – Я його тільки торкнув, а він і відвалився. Знаєш, у тебе бритва занадто гостра… – Хіба це погано? – Так. Це в перукарів уважається небезпечним. – Тоді, – робко запитав я. – Може, відкладемо до іншого разу? – Як хочеш. Чи не бажаєш, до речі, постригтися?Він вийняв ножиці для нігтів. Я чемно, але твердо відмовився.Один раз увечері він сидів у нас і показував дружині якийсь мудрований подвійний шов, від якого матерія лопалася слідом за першим дотиком. – Милий, – сказала мені дружина. – До речі, я згадала: запроси настроювача для піаніно. Воно пекельно розстроєно.Усатов сплеснув руками. – Чого ж ви мовчите! Господи… Чи варто витрачатися на настроювача, коли я… – Невже ви можете? – зраділа дружина. – Господи! Маленька напруга слуху… – Але в тебе немає ключа, – заперечив я. – Дрібниці! Можна щипцями для цукру.Він озброївся щипцями й, підійшовши до піаніно, ударив кулаком по високих нотах.Піаніно взвизгнуло. – Права сторона кульгає! Необхідно неї підтягти.Він став підтягувати, але тому що помилково звернув свою увагу на ліву сторону, то я порахував потрібним указати йому на це. – Хіба? Ну, нічого. Тоді я праву сторону підтягну сантиметра на два ще вище.Він довго возився, стукаючи по піаніно кулаками, притискав до деки вухо так сильно, що навіть зім’яв його, а потім довго для чогось обмацував педаль.Після цих турбот обтер піт із чола й заклопотано запитав: – Скажи, дружище… Чорні тобі теж підгвинтити? – Що чорні? – не зрозумів я. – Чорні клавіші. Якщо тобі потрібно, ти скажи. Їх, до речі, дріб’язкова кількість.Я взяв з його рук щипці й сухо сказав: – Немає. Не треба. – Чому ж? Я завжди радий зробити цю маленьку дружню послугу. Ти не соромся.Я відмовився. Мені коштувало чималих праць згасити його енергію. Сам він уважав цей день невтраченим, тому що йому вдалося вкрутити ламповий пальник у резервуар і вивести камфорним маслом пляма з оксамитової скатертини.Недавно він влетів до мене й з порога заклопотано закричав: – До тебе не додзвонишся! – Дзвінок обірвав хтось. От запрошу монтера й заведу електричні. – Дружище! І ти це говориш мені? Мені, що породжений електротехніком… Хто ж тобі й проведе дзвінки, якщо не я…На очах його блищали сльози щирої радості. – Усатов! – тужно сказав я. – Ти мене голив – і я після цього запрошував двох докторів. Набудовував піаніно – і мені довелося кликати настроювача, столяра й полірувальника. – Ах, ти кликав полірувальника?! Миленький! Ти міг би сказати мені, і я б…Він уже зняв сюртук і, не слухаючи моїх заперечень, засукував рукава: – Глаша! Піди купи тридцять аршинів дроту. Іван! Біжи в електротехнічний магазин на розі й придбай пару кнопок і дзвінків подвійного тиску.Тому що я сам нічого не розумів у проведенні дзвінків, те дивний термін "дзвінок подвійного тиску" викликав у мені деяку надію, що електротехніка – саме те, що можна було б довірити моєму дивному другові."Можливо, – подумав я
, – що в цьому – те він і фахівець". Але коли принесли дріт, я недовірливо запитав фахівця: – Слухай… Адже вона не ізольована? – Від чого? – із глузливим жалем запитав Усатов. – Що – від чого? – Від чого не ізольована? – Ні від чого! Сама від себе. – А для чого тобі це потрібно?Тому що особливого нестатку в цьому я не випробовував, то мовчачи надав йому діяти. – Отвір у двері ми вже маємо. Треба протягти дріт, прив’язати до неї кнопку, а потім прибити в кухні дзвінок. Бачиш, як просто! – А де ж у тебе елементи? – Які елементи? – Так адже без елементів дзвінок дзвонити не буде! – А якщо я натисну кнопку посильнее? – Ти можеш битися об неї головою… Дзвінок буде мовчазний, як старий черевик.Він задумався. – Кинь дріт, – сказав я. – Підемо обідати.Йому все – таки було жаль розставатися із дзвінком. Він прив’язався до цього нескладного інструмента з усім запалом своєї рвучкої, дикої душі… – Я візьму його із собою, – заявив він. – Імовірно, можна що – небудь ще з ним зробити.Дещо йому дійсно вдалося зробити. Він прив’язав дзвінок до висячої лампи, безпосередньо потім відірвав цю лампу від стелі й безпосередньо потім обварив мого маленького сина гарячим супом.Недавно мені вдалося, будучи в одному суспільстві, підслухати розмова Усатова з худою, кощавою бабою хворобливого виду. – Ви говорите, що доктори не можуть вигнати вашого застарілого ревматизму? Я не дивуюся… На жаль, медицина тепер – синонім шарлатанства. – Що ви говорите! – Запевняю вас. Вам би потрібно було звернутися до мене. Кращого фахівця з ревматизму ви не знайдете. – Допоможіть, панотець… – Про – Про… повинен вам сказати, що лікування дріб’язкове: щодня ванни з теплої води… градусів так 45 – 50… Ранком і ввечері по чайній ложці брауншвейгской зелені на кістяному наварі… або ще краще по двох порошку ціаністого розжарюй у чотири кілограми. Перед обідом прогулянка – так, три – чотири квадратних версти, а ввечері сприскування нафталіном. Ручаюся вам, що через тиждень вас не довідаєшся!..