Ідея духовного багатства людини Гончара «Собор»

Роман О. Гончара «Собор» — гостропроблематичний, він торкається багатьох болючих питань таких, як екологія, історичний зв’язок поколінь, кар’єризм, — але з особливою силою звучить тема збереження духовних святинь, без яких людина просто вироджується, нікчемніє, стає безбатченком. Роман пройнятий прагненням уловити і викрити найменші симптоми духовного неблагополуччя, що почало загрожувати суспільству. Назва твору досить символічна: це і реальна архітектурна споруда, окраса робітничого селища Зачіплянки, і символ моральної чистоти та краси людини. Саме в ставленні до собору розкриваються душі головних героїв, їх внутрішня сутність. Ось, наприклад, Микола Баглай — «чистий думками і непорочний діями юнак». З його погляду собор — це сама душа славних предків, що знайшла своє увічнення в цій споруді. Тому й сприймається собор, ця «горда поема козацького зодчества», як увиразнення генетичної естафети поколінь, розумінням якої зобов’язаний пройнятися кожний сучасник. Заповідане та збудоване нашими батьками і дідами належить берегти, але як важливо разом з тим замислюватись і над питанням, що так хвилювало Миколу Баглая: «А чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої? »

У кожного, хто живе в Зачіплянці, собор займає значне місце в душі, звісно, якщо вона не маленька, «кишенькова», як писав О. Довженко, якщо вона здатна охопити всю велич і красу собору, не дивлячись на його пошарпані стіни. Тому й викликає таке обурення про позиція Володьки Лободи зробити з храму холодильник у Віруньки, дружини Івана Баглая, яка чиста у своєму чеканні, у своїй вірності, у своєму прагненні жити (хоч і нелегко), оберігати прекрасне в собі самій і в своїх знайомих, радіти і іншим радість дарувати. Така ж реакція на цю «прогресивну» ідею була і в Шпачихи, зачіплянської квартальної, яка, не дивлячись на тяжку працю і суворе життя, все ж зберегла людяність, вогник прекрасного палахкотить у ній навіть у найтяжчі хвилини: «Звиняй мене, Володимире, але не в той бік ти думаєш».

Що ж після того говорити про Єльку, яка постає в романі символом чистоти, прекрасного, поетичного кохання, людиною з великою, легкоранимою душею, але яка здатна боротись за своє щастя. В неї собор викликає захоплення, щось дуже рідне, близьке серцю. Відчуття Єльки, викликані ним, дуже схожі на думки Миколи Баглая. В ставленні до собору розкривається спорідненість їх душ.

Не можемо ми не згадати й Ізота Лободу — цього діда Нечуйвітра, славетного старого металурга. Здається, що цей образ найповніше пов’язаний з собором, що саме дід-філософ найглибше розуміє душу цієї споруди. Навіть складається враження, що Нечуйвітер прийшов до нас саме з тих часів, коли було закладено цей храм: «Раменястий, дужий, наче велет не наших часів. Сивий вус при світі вогнища сріблясто блищить усміхом привіту чи насмішки. Запорожець живий! З куреня! Із снів, із видінь Великого Лугу…» Мудрий, чуйний дід Нечуйвітер, немов духовне продовження образу собору, втілене в людині. Тому таку біль завдає йому, а в нас викликає подив те, що його сином стала така людина, як Володька Лобода, що із трьох своїх пагонів Ізот Іванович не викохав великого дерева.

Володька Лобода — освічений, розумний, спостережливий, винахідливий, кмітливий і… такий потворний у своїх прагненнях і мріях, сповнений руйнівної сили. В нього свій бог — кар’єра. Який же це жах, коли душу оповила байдужість, а натомість з’явилася темінь! І це в людині, яка народилася і виросла на рідній землі! І, разом з тим, навіть у ньому собор викликає якесь зворушення: «Але ж красень, стервець». Розуміючи це, він прагне тільки одного — зруйнувати, щоб не ставав на заваді.

Місткий образ собору в романі: він є символом духовного начала, озвучує зв’язок поколінь, мовчазно судить нашу сучасність з позиції історичної пам’яті. Позначає він і неперебутню, чародійну красу мистецтва, силу довершеності і гармонії. Навіть інопланетян вразили в соборі своїм «ідеальним суголосом думки і матеріалу», «таїною своїх пропорцій», то ж чому такі злочинно байдужі до своєї історії і культури самі земляни? Чому завелися у нас людці, подібні до Володьки Лободи, з вини котрих множаться споживачі життя типу Таратут, Обручів та Ер, що влаштували у храмі дику оргію? Чому такі нерівні сили у юнаків на взір Миколи Баглая, який стає на захист собору? А тому, що руйнівники храму — всі ми за деяким винятком, бо «руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю». Надто багато ми зовсім не помічаємо у життєвій колотнечі, не помічаємо, що у постійній боротьбі за краще матеріальне становище ми кожен раз втрачаємо щось людське, щось таке, що вже ніколи не повернемо, але без чого вже ніколи не бути нам по-справжньому щасливими. «Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром її заллємо, то вже й щастя по вінця?» — саме таке питання ставить Олесь Гончар своїм твором.

Тому й слова вчителя Хоми Романовича: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!», які йдуть з самого серця автора роману, повинні стати духовним, заповітом для кожного з нас.

«Собор» — один із перших творів у літературі ХХ століття з екології в широкому розумінні слова — це і збереження архітектурних пам’яток, і народної пісні, і душі людської — а це чи не найголовніше в житті народу.

Автор торкається найболючіших проблем у сучасному житті, він засуджує цинізм, кар’єризм, байдужість до краси, жорстокість.

У назві роману втілені не тільки поняття споруди — святого храму, але й святого храму душі людської. Червоною ниткою через увесь твір проходить думка про збереження собору душі.

Дія відбувається у селі Зачіплянка, але, як і у великому місті, тут можна зіткнутися з людьми ницими і людьми з душею високого польоту. Саме їхнє відношення до собору, облупленого і в той же час величного, визначає суть кожного. Навіть ніч «…зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній».

Микола Баглай — студент, «…чистий думками і непорочний діями юнак — відчуває, що собор поєднує давноминуле з сучасним, а це значить, що треба берегти витвір предків, бо це і є їхня славна душа. І коли Володька Лобода, людина освічена, винахідлива, заради своєї кар’єри пропонує у соборі влаштувати холодильник, ніхто у Зачіплянці не залишається байдужим.

Вірунька, дружина Івана Баглая, заклопотана чеканням Івана з Індії, куди він поїхав ділитися досвідом у металургійній справі, обурюється неймовірно звісткою про намір Лободи. Звичайна жінка бачить щось духовно високе у присутності цієї споруди, повз яку часто проходила і не звертала уваги. Вона відчуває: не стане собору, не стане святості душі. Лобода вночі знімає охоронну таблицю з собору — тепер уже можна і зруйнувати його. Ту т уже піднімається уся громада села на захист цієї святині. Навіть знедолена суворим життям стара жінка Шпачиха, зачіплянська квартальна, не позбавлена почуття прекрасного: «Забула Шпачиха, коли востаннє й свічку цьому соборові ставила, нав’ючена клунками, ніколи й не гляне вгору, на його верхи, а тут раптом збаламутилась… — При всіх же властях стояв! — галасувала зразкова квартальна.— Чого ж тепер розвалювати? Кому він поперек горла став?» Вона пропонує народному засідателеві: «Справу в суді на руйнителів заведи!» Не сподівався Микола Баглай, що доля собору так стурбує його Зачіплянку, «…собору, який перед цим був ніби в забутті і, здавалось, нікого вже не цікавив… Гадав, що тільки тобі доступна краса цього архітектурного шедевру, а інші до таких речей глухі?»

Учитель Хома Романович найтяжче переживає, бо він же вчив дітей шанувати споруджене. Та й багато хто з теперішніх металургів сидів за партою у Хоми Романовича, а сам він за собор «свого часу на Магадані побував». Стояв перед собором, а «очі його, задивлені в собор, пройнялись сльозою».

Не може простити рідному синові Ізот Іванович Лобода не стільки те, що Володька здав його, славетного металурга до будинку престарілих, а що син Володька перетворився на моральну потвору і завдає душевного болю не тільки батькові, а й людям. І коли дізнається Ізот Лобода-Нечуйвітер, що син піде на підвищення, самі губи шепочуть: «Не беріть, не беріть, хоча й з мого роду він!.. Бо як візьмете, він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте…» Але величність собору захоплює навіть Володьку: «Але ж красень, стервець».

На тлі цих подій розквітає світле кохання Миколи і Єльки, чистої, прекрасної дівчини. У неї собор викликає захоплення, вона ніби відчуває себе його часткою, навіть одягається чисто, коли має пройти біля собору. Микола і Єлька — споріднені душі у ставленні до прекрасного, високого.

Цікавий епізод розмови Миколи зі студентом Геннадієм, який питає, в чому сьогодні, року божого, сенс собору. Процесові старіння підлягає все. Хіба без нього не можеш прожити? Микола відповідає, що мистецтво не старіє: «Можна прожити і без собору, і без пісні, без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?»

Ось таким юшкоїдом і постає перед нами нібито цивілізований, розумний і в той же час ниций, засліплений кар’єризмом Володька. А ще нижче, до тваринного стану опускаються покидьки, які вирішили влаштувати п’яну оргію у соборі. І тут Микола натрапляє на це божевілля і намагається припинити це неподобство. Йому здається, що в собор вдерлися здичавілі пришельці з іншої планети і верещать там по-мавп’ячому, п’яно регочуть, сквернословлять. Фінка хулігана ледь не позбавила його життя. Ці недолюдки заарештовані. Хома Романович кидає у бік поскручуваних: «Оце ті, що без соборів у душі… А він, як той біблійський юнак, що вигнав сквернителів з храму». Багато бачив собор на своєму віку. У ньому освячували на гетьмана, катували українських невільників, а у час космонавтики і кібернетики у ньому вже й оргії почали влаштовувати і розмахувати ножем. Але зло завжди карається. Одержали по заслугах негідники. Ви′ходили лікарі Миколу, повернули з того світу.

«Мовчить собор.

Не видно облупленості, іржі на башнях,— ніч скрадає на ньому всі травми часу…

Все він бачить і чує усе».

Собор є ніби індикатором нашої совісті. Життя перемагає, тому що у більшості є святість у душах. Недарма автор вкладає свою думку, ніби духовний заповіт, в уста учителя Хоми Романовича: «Собори душ свої бережіть, друзі… Собори душ!»