Неоромантизм поезiї Олени Телiги
Романтизм як лiтературна течiя виник на початку ХIХ сторiччя, але вiдновився через сто рокiв у оновленiй формi -неоромантизму. З самого початку головними темами романтизму були протиставлення мрiї i дiйсностi, буденного та героїчного, надзвичайного. Романтики зображу вали винятковi, особливi характери, що розкривалися у надзвичайних обставинах, але якщо власне романтизм часто грiшив вiдривом вiд дiйсностi, прагненням зобразити екзотичнi й навiть фантастичнi ситуацiї, змальованi химерними, контрастними i яскравими фарбами, представники неоромантизму описували тими ж засобами дiйснiсть першої половини ХХ столiття, насичену реальними революцiйними перетвореннями, вiйнами, боротьбою. Великi, надзвичайнi подiї вiдбувалися на очах поетiв i письменникiв, їх не треба було переносити в потойбiчний свiт, iсторичне минуле або у далекi країни. Бiльше того - значна частина митцiв безпосередньо брала участь у боротьбi, а не лише оспiвувала борцiв, що, природно, створювало реалiстичнiсть через справжнє знання теми.
Початок будь-якої iсторичної буремної доби мимоволi пробуджував у людях мрiї i надiю, вимагав не лише рацiонального, а й емоцiйного трактування того, що вiдбувалося. Але, крiм бiльшої наближеностi до дiйсностi, неоромантизм мав ще одну суттєву вiдмiннiсть вiд течiї-попередника: полiтичне зумовлення, що розкидало естетично близьких митцiв по рiзних таборах - "революцiйної романтики", що iдейно грунтувалася на своєрiдному месiанiзмi свiтової пролетарської революцiї, та неоромантизму нацiонально-визвольної боротьби, що набув розквiту трохи пiзнiше: напередоднi й пiд час Другої свiтової вiйни.
Особливе мiсце посiдає у цьому напрямi "Празька школа" українських письменникiв, учасниками якої були такi яскравi митцi, як Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Юрiй Драган, Олег Ольжич, Юрiй Липа та Олена Телiга. Неоромантичнi засади пiдсилювалися у цiєї групи синтезом символiстичних, iмпресiонiстичних i реалiстичних засобiв поетичного творення.
Творчiсть О. Телiги вирiзнялася серед творчостi iнших представникiв "Празької школи" особливою темою, яку можна назвати "кохання i боротьба", або "чоловiк i жiнка у боротьбi".
Цей мотив виник не випадково: його покликала до життя бiографiя самої Олени Телiги. Ця жiнка, що у дитинствi не знала навiть української мови, пiсля одруження стала одним з видатних дiячiв українського нацiонально-визвольного пiдпiлля i загинула у боротьбi з нiмецьким фашизмом. Хто сказав, що великi почуття лишилися у сивiй давнинi? Кохання привело О. Телiгу до боротьби, та залишилося в її творчостi назавжди.
Її вiршi мають автобiографiчний елемент, але не зводяться до автобiографiї. Скорiше це розмiрковування над ролями чоловiкiв i жiнок, що пристали до боротьби, якi, на думку О. Телiгi, не однаковi:
Бо ми лише жiнки. У нас душа криниця,
З якої ви п'єте: змагайся i крiпись.
Iнакше кажучи, на її думку, призначення жiнки - морально пiдтримувати чоловiкiв-борцiв, надихати їх на боротьбу, а вже потiм брати у нiй участь особисто, бо саме життя не дозволяє iз спокiйною совiстю обмежуватися господарством i звичними "жiночими обов'язками":
Що нам щастя солодких звичок
У незмiнних обiймах дому -
Може завтра вже нас вiдкличе
Канонада грiзного грому.
Чоловiки мають бути першими, їхня справа - вiдкривати новi шляхи й ставати до бою, бути першопрохiдцями боротьби, подавати приклад. Та це не означає, що жiнки лишаються пасивними:
Ми ж, радiстю життя вас напоївши вщерть -
Без металевих слiв i без зiтхань даремних
По ваших же слiдах пiдемо хоч на смерть!
Отже, розмежування ролей, але водночас i єднiсть в iм'я спiльної iдеї - визволення Батькiвщини. Боротьба майже така сама, але й iнша: в нiй менше жорстокостi, бiльше жертовностi та натхнення, менше кровi та бiльше мрiї, романтики у кращому значеннi цього слова, бiльше свiтла. Цим, насамперед, i приваблює поезiя Олени Телiги: чуттєва, емоцiйна, але позбавлена манiрностi та "зiтхань даремних". Не кожен здатен зберегти гуманнiсть у вирi боротьби, але Телiзi це вдалося.
А душа вклоняється просторам,
I землi за свiтлу радiсть - жить!
Мабуть, саме така боротьба, надзавданням якої є не лише величнi здiйснення, а життя, прекрасне i свiтле, гiдна того, щоб iснувати у душах людей. Тому не треба забувати, звертаючись до поезiї нацiонально-визвольної боротьби, про вiршi Олени Телiги, як про гуманнiсть, збережену в часи непримиримостi й вимушеної жорстокостi. Нiколи не варто забувати про свiтло i радiсть життя.
Початок будь-якої iсторичної буремної доби мимоволi пробуджував у людях мрiї i надiю, вимагав не лише рацiонального, а й емоцiйного трактування того, що вiдбувалося. Але, крiм бiльшої наближеностi до дiйсностi, неоромантизм мав ще одну суттєву вiдмiннiсть вiд течiї-попередника: полiтичне зумовлення, що розкидало естетично близьких митцiв по рiзних таборах - "революцiйної романтики", що iдейно грунтувалася на своєрiдному месiанiзмi свiтової пролетарської революцiї, та неоромантизму нацiонально-визвольної боротьби, що набув розквiту трохи пiзнiше: напередоднi й пiд час Другої свiтової вiйни.
Особливе мiсце посiдає у цьому напрямi "Празька школа" українських письменникiв, учасниками якої були такi яскравi митцi, як Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Юрiй Драган, Олег Ольжич, Юрiй Липа та Олена Телiга. Неоромантичнi засади пiдсилювалися у цiєї групи синтезом символiстичних, iмпресiонiстичних i реалiстичних засобiв поетичного творення.
Творчiсть О. Телiги вирiзнялася серед творчостi iнших представникiв "Празької школи" особливою темою, яку можна назвати "кохання i боротьба", або "чоловiк i жiнка у боротьбi".
Цей мотив виник не випадково: його покликала до життя бiографiя самої Олени Телiги. Ця жiнка, що у дитинствi не знала навiть української мови, пiсля одруження стала одним з видатних дiячiв українського нацiонально-визвольного пiдпiлля i загинула у боротьбi з нiмецьким фашизмом. Хто сказав, що великi почуття лишилися у сивiй давнинi? Кохання привело О. Телiгу до боротьби, та залишилося в її творчостi назавжди.
Її вiршi мають автобiографiчний елемент, але не зводяться до автобiографiї. Скорiше це розмiрковування над ролями чоловiкiв i жiнок, що пристали до боротьби, якi, на думку О. Телiгi, не однаковi:
Бо ми лише жiнки. У нас душа криниця,
З якої ви п'єте: змагайся i крiпись.
Iнакше кажучи, на її думку, призначення жiнки - морально пiдтримувати чоловiкiв-борцiв, надихати їх на боротьбу, а вже потiм брати у нiй участь особисто, бо саме життя не дозволяє iз спокiйною совiстю обмежуватися господарством i звичними "жiночими обов'язками":
Що нам щастя солодких звичок
У незмiнних обiймах дому -
Може завтра вже нас вiдкличе
Канонада грiзного грому.
Чоловiки мають бути першими, їхня справа - вiдкривати новi шляхи й ставати до бою, бути першопрохiдцями боротьби, подавати приклад. Та це не означає, що жiнки лишаються пасивними:
Ми ж, радiстю життя вас напоївши вщерть -
Без металевих слiв i без зiтхань даремних
По ваших же слiдах пiдемо хоч на смерть!
Отже, розмежування ролей, але водночас i єднiсть в iм'я спiльної iдеї - визволення Батькiвщини. Боротьба майже така сама, але й iнша: в нiй менше жорстокостi, бiльше жертовностi та натхнення, менше кровi та бiльше мрiї, романтики у кращому значеннi цього слова, бiльше свiтла. Цим, насамперед, i приваблює поезiя Олени Телiги: чуттєва, емоцiйна, але позбавлена манiрностi та "зiтхань даремних". Не кожен здатен зберегти гуманнiсть у вирi боротьби, але Телiзi це вдалося.
А душа вклоняється просторам,
I землi за свiтлу радiсть - жить!
Мабуть, саме така боротьба, надзавданням якої є не лише величнi здiйснення, а життя, прекрасне i свiтле, гiдна того, щоб iснувати у душах людей. Тому не треба забувати, звертаючись до поезiї нацiонально-визвольної боротьби, про вiршi Олени Телiги, як про гуманнiсть, збережену в часи непримиримостi й вимушеної жорстокостi. Нiколи не варто забувати про свiтло i радiсть життя.
