Пугачов – історичний герой роману Пушкіна «Капітанська дочка» – Пушкін Олександр

(1 варіант)

Одним з головних героїв роману А. С. Пушкіна «Капітанська дочка» є донський козак Омелян Пугачов, проводир народного повстання. Автор зображує історичного героя поруч із героями вигаданими й показує його неабиякою, неоднозначною особистістю

Ми вперше зустрічаємо Пугачова в степу під час сніжного бурану. Ясно, що це людина з життєвим досвідом, що знає околишні місця, тямущий. У його портреті автор виділяє «живі більші очі» і «шахрайське» вираження особи. Він скитается, як бурлака, навіть пропив недавно свій кожух, одягнений в обірваний сіряк. Його бесіда із трактирником повна іносказань і наводить на думку про якісь таємні справи. Коли Гринев дарує йому свій заячий тулупчик, бурлака «був надзвичайно задоволений» таким подарунком

Не довідатися колишнього бурлаку в проводирі повстання, що взяли Білогірську міцність. Тепер він у гарному каптані, «соболья шапка із золотими кистями була насунута на його блискаючі очі». Це нібито государ Петро III, і якщо в це не може повірити Гринев, те козаки дійсно вірять у його царське походження. «По всьому видно, що персона знатна… всі прийоми такі важливі»… Навіщо він видає себе за царя? – «А хіба немає удачі відважному? Хіба за старих часів Гришка Отрепьев не царював?» Пугачов ризикує. Пишаючись своїми перемогами, він збирається в похід на Москву. Він передбачає можливий результат, адже недарма його улюблена пісня – «Не шуми, мати, зелена дубровушка», про страту відважного розбійника. Але «пізно мені каятися, – говорить він Гриневу. – Для мене не буде помилування». Притча про орла й ворона, що він розповідає Гриневу, розкриває його відношення до життя: краще прожити мало, але яскраво, чим довго й у нудному спокої. Він не розуміє аморальності того, про що говорить йому Гринев, – «жити вбивством і розбоєм», на думку Петра Андрійовича, і значить «клювати мертвечину». Він не вважає себе «кровожером», але в автора й Гринева інша думка. Пугачов може бути великодушним і шляхетним: «Хто з моїх людей сміє кривдити сироту?.. Будь він семи пядень у чолі, а від суду мого не піде!» Він пам’ятає добро й у відповідь на подарунок Гринева дарує йому коня й шубу, а потім відпускає його з миром. Але в той же час, почувши плач Василисы Єгорівни в тіла чоловіка, він наказав: «Угамувати стару відьму!» – «і вона впала мертва на щаблі ґанку».

Пугачов, на думку автора, фігура трагічна. Він приречений, і він сам це знає. Соратники Пугачова при першій невдачі свою шию викуплять його головою, так потім і трапилося. Вождь повсталих мужньо зустрів свою страту, довідавшись у юрбі Гринева й кивнувши йому головою. Не можна не шкодувати про загибель неабиякої особистості, пошедшей по невірному шляху

(2 варіант)

З Омеляном Пугачовим, майбутнім проводирем повстання, герой роману А. С. Пушкіна зустрічається вперше при незвичайних обставинах. Заблудившись під час бурану, Гринев і його слуга Савельич збилися зі шляхи. Пугачов став тим людиною, що вивів подорожан на тверду дорогу, а потім і до житла. У такий спосіб перша зустріч із заколотним вождем відбувається в заметіль, у буру, немов персоніфікуючи тим самим стихію заколоту. Пугачов обертає на себе увага як людина неабиякого розуму, з більшим життєвим досвідом, і в той же час зайнятою якоюсь таємною діяльністю, про що можна догадатися з його алегоричної бесіди страктирщиком.

Під час повстання він зовсім інший. Він оголосив себе государем і поводиться так, як, по поняттях простолюду, повинен був би поводитися справжній государ. З погляду Гринева, він, звичайно, самозванець, і його хвалькуватість здається смішний, по – детски наївної. «Ну, чи думав ти, ваше благородіє, що людина, що вивів тебе до умету, був сам великий государ? (Отут він взяв на себе вид важливий і таємничий)».

Звичайно, Гринева не можна залучити на сторону самозванця щедрими обіцянками подарувати його у фельдмаршали й князі. І коли Пугачов це розуміє, він досить цинічно зізнається в обмані: «А хіба немає удачі відважному? Хіба за старих часів Гришка Отрепьев не царював? Думай про мене що хочеш, а від мене не відставай. Яке тобі справа до іншого – іншого?»

Пугачов добре розбирається в людях: він вірить у щирість Гринева й не вірить що переметнулись Швабрину. Він знає, чим ризикує, але не боїться ризику: «пізно мені каятися». Його принцип – з калмицької казки: «…краще раз напитися живою кров’ю, а там що Бог дасть!» Він твердий, але може бути й милосердним. Пам’ятаючи добро Гринева, він платить йому тим же. Відношення до нього Гринева подвійно: «… розстаючись із цією жахливою людиною, нелюдом, лиходієм для всіх, крім одного мене», герой зізнається, що «сильне співчуття тягло мене до нього». Гринев бажав би врятувати його, але це неможливо. Пугачов приречений, і їхня остання зустріч відбувається при страшних обставинах – під час страти Пугачова

Автор малює нам неабияку трагічну особистість, але не виправдує його, а засуджує насильство й «російський бунт, безглуздий і нещадний».