Повний зміст Оповідання про Сергія Петровичі Андрєєв Л. Н.

Леонід Андрєєв

Оповідання про Сергія Петровичі

I

У навчанні Ницше Сергія Петровича найбільше вразила ідея надлюдини й все те, що говорив Ницше про сильних, вільних і сміливий духом. Сергій Петрович погано знав німецьку мову, по – гимназически, і з перекладом йому було багато праці. Роботу значно полегшував Новиков, товариш Сергія Петровича, з яким він протягом півтора навчального років жив в одній кімнаті і який у досконалості володів німецькою мовою й був начитаний по філософії. Але в жовтні 189 – року, коли до закінчення перекладу «Так сказав Заратустра» залишалося всього трохи глав, Новиков був адміністративно висланий з Москви за скандали, і самотужки Сергій Петрович підсунувся вперед дуже мало, але не шкодував про це й цілком задовольнявся прочитаним, котре він цілими сторінками знав напам’ять і притім по – німецькому. Справа в тому, що в перекладі, як би він не був гарний, афоризми багато втрачали, ставали занадто прості, зрозумілі, і в їхній таємничій глибині начебто просвічувало дно; коли ж Сергій Петрович дивився на готичні обриси німецьких букв, то в кожній фразі, крім прямого його змісту, він бачив щось не передане словами, і прозора глибина темніла й ставала бездонною. Іноді йому приходила думка, що, якщо на світі з’явиться новий пророк, він повинен говорити чужою мовою, щоб усі зрозуміли його. Кінця книги, єдиної із творів Ницше, що залишив Новиков, він так і не перевів.

Сергій Петрович був студент третього курсу природного факультету. У Смоленську в нього жили батьки, брати й сестри, з яких одні минулого старше його, інші моложе. Один брат, самий старший, був уже доктором і добре заробляв, але допомагати сім’ї не міг, тому що обзавівся вже власною сім’єю. Існувати Сергію Петровичу доводилося на п’ятнадцять рублів на місяць, і цього йому вистачало, тому що він обідав безкоштовно в студентській їдальні, не курив і горілки пив мало. Коли Новиков ще не їхав, вони пили дуже багато, але це нічого не коштувало Сергію Петровичу, тому що всі витрати по пияцтву брав на себе Новиков, у якого постійно були дорогі уроки по мовах. Раз із вини того ж Новикова, що любило в п’яному виді сидіти на деревах бульвару, куди злазив за ним і Сергій Петрович, світовий суддя присудив обох товаришів до десяти рублів штрафу, і штраф сплатив Новиков. При простоті товариських відносин це було цілком природно й ні в кому не збуджувало сумнівів, крім самого Сергія Петровича. Але відсутність грошей бути фактом, з яким доводилося миритися.

Існували й інші факти, з якими доводилося миритися, і коли Сергій Петрович глибше вдивлявся у своє життя, воно думав, що й вона – факт із тої ж категорії. Він був некрасивий, – не потворний, а некрасивий, як цілі сотні й тисячі людей. Плоский ніс, товсті губи й низьке чоло робили його схожим на інших і стирали з його особи індивідуальність. До дзеркала він підходив рідко й навіть чесався так, на дотик, а коли підходив, то довго вдивлявся у свої очі, і вони здавалися йому мутними й схожими на гороховий кисіль, у який вільно проникає ніж і до самого дна не натикається ні на що тверде. Щодо цього, як і в багатьох інші, він відрізнявся від друга свого Новикова, у якого були зіркі, сміливі очі, високе чоло й правильно обкреслений, гарний овал особи. І високий тулуб, коли на ньому доводилося носити таку голову, здавалося Сергію Петровичу не достоїнством, а недоліком, і, бути може тому, він горбився, коли ходив.

Але найважчим для Сергія Петровича фактом здавалося те, що він був нерозумний. У гімназії вчителя вважали його прямо дурним і в молодших класах відкрито висловлювали це. Із приводу одного його безглуздої відповіді панотець назвав його «нетяму смоленська й могилевская», і хоча прізвисько й не прищепилося до нього, а стало загальним для всякого тупого учня, Сергій Петрович не забув його походження. І із усього, здається, класу він один залишався до кінця без прізвиська, якщо не вважати ім’я «Сергій Петрович», яким величали його все: учителі, гімназисти й сторожачи. Не було в ньому нічого такого, на що можна було б привісити дотепну кличку. В університеті товариші, що дуже взагалі любили розподіляти один одного по розуму, Сергія Петровича відносили в розряд обмежених, хоча ніколи не висловлювали цього йому прямо в особу, але він догадувався сам по одному тому, що ніхто ніколи не звертався до нього із серйозним питанням і розмовою, а завжди із шуткою. Коштувало в той же час з’явитися Новикову, розмова негайно переходила на серйозні теми. Спочатку Сергій Петрович безмовно протестував проти загального визнання його обмеженою людиною й намагався зробити, сказати або написати що – небудь розумне, але, крім сміху, нічого із цього не виходило. Тоді він переконався сам у своїй обмеженості й переконався так міцно, що, якби увесь світ визнав його генієм, він не повірив би йому. Адже мир не знав і не міг знати того, що знав Сергій Петрович про себе. Мир міг услыхать від нього розумну думку, але він міг не знати, що думка ця украдена Сергієм Петровичем або придбана після такої праці, що зовсім знецінював її. Те, що засвоювалося іншими на лету, йому коштувало болісних зусиль і все – таки, навіть урізавшись на згадку незгладимо, залишалося чужим, стороннім, точно це була не живаючи думка, а книга, що потрапила в голову, що колов мозок своїми кутами. Особлива подібність із книгою надавало ту обставину, що завжди поруч із думкою стояла ясна й виразна сторінка, на якій він неї прочитав. Тої ж думки, при яких не показувалися сторінки і які Сергій Петрович уважав тому своїми, минулого найпростіші, звичайні, не розумні, і зовсім походили на тисячі інших думок на землі, як і особа його походило на тисячі інших осіб. Важко було помиритися із цим фактом, але Сергій Петрович помирився. У порівнянні з ним інші маленькі фактики – відсутність талантів, слабкі груди, незручність, безгрішшя – здавалися неважливими. Непомітно для самого себе Сергій Петрович зробився мрійниками, наївним і неглибоким. Те він уявляв собі, що він виграє 200 000 руб. і їде подорожувати по Європі, але далі того, як він сяде у вагон, він нічого представити не міг, тому що в нього не було уяви. Те він думав про якесь чудо, що негайно зробить його гарним, розумним і невідхильно привабливим. Після опери він представляв себе співаком; після книги – ученим; вийшовши із Третьяковської галереї – художником, але щораз тло становила юрба, «вони», – Новиков і інші, – які схиляються перед його красотою або талантом, а він робить їх щасливими. Коли довгими, невпевненими кроками, опустивши голів у вицвілому картузі, Сергій Петрович ішов у їдальню, нікому в голову не приходило, що цей невидний студент із плоскою ординарною особою в теперішню мінуту володіє всіма скарбами миру. У столовой він стискувався, нашвидку проковтував легонький обід і намагався дивитися убік, коли проходив знайомий студент і очами відшукував вільне місце. Він боявся таких зустрічей, тому що ніколи не знав, про що говорити, а мовчачи випробовував незручність. Часто, що повторювалися мрії, сталі здобувати тінь реальності, але чим яскра