Короткий зміст Цінна деревина Пильняк Б. А

У першій короткій главі дві частини розділені отточием, у них дані самі виразні штрихи російського побуту: описані юродство і юродиві, але також росіяни мастеровые й ремісники. «Злиденні, провидоши, побироши, волочебники, лазари, мандрівниці, убогі, пустосвяты, калики, пророки, дурки, дурні, юродиві – це однозначні імена кренделів побуту святої Русі, злиденні на святій Русі, калики перехожие, убогі Христа заради, юродиві заради Христа Русі святий – ці кренделі прикрашали побут від дня виникнення Русі, від перших царів Іванов, побут російського тисячоріччя. Про блаженні вмочали свої пір’я всі російські історики, етнографи й письменники». «І є в Петербурзі, в інших більших російських містах – інші диваки. Родовід їх імперська, а не царська. З Єлизавети виникло почате Петром мистецтво – російських меблів. У цього кріпосного мистецтва немає писаної історії, і імена майстрів знищені часом. Це мистецтво було справою одинаків, підвалів у містах, задніх комірок у людській хаті в садибах. Це мистецтво існувало в гіркій горілці й жорстокості…» Отже, на Русі є диваки й… диваки. І тих і інших можна побачити в місті Угличу, називаному автором росіянином Брюгге або російської Камакурой. Двісті верст від Москви, а залізниця в п’ятдесяти верстах. Саме тут застрягли руїни садиб і цінної деревини. Звичайно, створений музей стародавнього побуту, але найбільш гарні речі зберігаються в будинках у колишніх хазяїв. У місті чимало нещасних, змушених існувати продажем за безцінь російської старовини. Цим користуються ділки, що навідуються в глухомань, – оцінювачі зі столиці, що почувають себе благодійниками, рятівниками народної творчості й світової культури. По наведенню Скудрина Якова Карповича «з паршивої улыбочкой, раболіпн і єхидної одночасно», ходять вони по будинках, відвідуючи те бабів, те самотніх матерів, те старих, що вижили з розуму, переконуючи їх віддати саме коштовне з того, що в них є. Як правило, це речі старих майстрів, за які вони якщо не зараз, так потім виручать більші гроші. І кахлі, і бісер, і порцеляна, і цінна деревина, і гобелени – усе в ході. З реєстром, створеним послужливим Яковом Карповичем, мовчазно входять у будинок якісь брати Бездетовы. Дивлячись навколо себе як би сліпими очами, вони безсоромно починають усе м’яти й мацати – прицениваться. Із самої бідності й убогості ці юроди вивуджують для себе солодкі шматочки. Сугубі матеріалісти, вони твердо знають, що почім сьогодні при новому режимі й скільки вони будуть мати. Великий місцевий мислитель Яків Карпович Скудрин взагалі – те впевнений, що дуже незабаром пролетаріат повинен зникнути: «Вся революція ні до чого, помилка, кхэ, історії. У силу того, так, що ще два – три покоління, і пролетарьят зникне, у першу чергу, у Сполучених Штатах, в Англії, у Німеччині. Маркс написав свою теорію розквіту м’язової праці. Тепер машинна праця замінить м’яза. От яка моя думка. Незабаром біля машин залишаться одні інженери, а пролетарьят зникне, пролетарьят перетвориться в одних інженерів. От, кхэ, яка моя думка. А інженер не пролетар, тому що чим людина культурней, тим менше в нього фанаберских потреб, і йому зручно з усіма матеріально жити однаково, вирівняти матеріальні блага, щоб звільнити думку, так, – геть, англійці, богатые й бедные, однаково в піджаках сплять і в однакових будинках живуть, а в нас – бувало – зрівняєте купця з мужиком – купець, як піп, выряжается й живе в хоромах. А я можу босоніж ходити й від цього гірше не стану. Ви скажете, кхэ, так, експлуатація залишиться? – так як залишиться? – мужика, якого можна експлуатувати, тому – що він, як звір, – його до машини не пустиш, він неї зламає, а вона коштує мільйони. Машина дорожче того коштує, щоб при ній п’ятак з людини заощаджувати, – людина повинен машину знати, до машини тямуща людина потрібний – і замість колишньої сотні всього один. Людини такого будуть пестити.

Пропаде пролетарьят!» Якщо прогноз майбутнього пролетаріату, даний вустами несимпатичного, але досить розумно мислячого героя, даний як би з надією на торжество мудрості, то прогноз майбутнього сучасної жінки мало оптимістичний. З розвалом сім’ї, викликаним катастрофою соціальних підвалин, дуже багато буде самотніх матерів і просто самотніх жінок. Нова держава підтримує й буде підтримувати матерів – одинаків. Зустрівши свою сестру Клавдію, молодший син Скудрина, що втік з будинку комуніст Яким, вислухує такий її монолог: «Мені двадцять чотири. Навесні я вирішила, що настав час стати жінкою, і стала їй». Брат обурений: «Але в тебе є коха
на людина?» – «Ні, немає! Їх було трохи. Мені було цікаво… Але я завагітніла, і я вирішила не робити аборту». – «И ти не знаєш, хто чоловік?» – «Я не можу вирішити хто. Але мені це неважливо. Я – мати. Я впораюся, і держава мені допоможе, а мораль… Я не знаю, що таке мораль, мене розучили це розуміти. Або в мене є своя мораль. Я відповідаю тільки за себе й собою. Чому віддаватися – не морально? Я роблю, що я хочу, і я ні перед ким не зобов’язуюся. Чоловік?.. Мені він не потрібний у нічних туфлях і щоб народити. Люди мені допоможуть, – я вірю в людей. Люди люблять гордих і тих, хто не обтяжує їх. І держава допоможе…» Яким – Комуніст – хотів знати, що йде новий побут – побут був древен. Але мораль Клавдії для нього – і незвичайна, і нова». Однак є чи що – небудь на землі, що залишається незмінним? Без сумніву, це небо, хмари, небесні простори. Але… також «мистецтво цінної деревини, мистецтво речей». «Майстри співаються й умирають, а речі залишаються жити, живуть, біля них люблять, умирають, у них зберігають таємниці сумів, любовей, справ, радостей. Єлизавета, Катерина – рококо, барокко. Павло – мальтиец. Павло строгий, строгий спокій, цінна деревина, темно – ампір, класика. Еллада. Люди вмирають, але речі живуть, і від речей старовини йдуть «флюїди» старинности, що відійшли епох. В 1928 році – у Москві, Ленінграді, по губернських містах – виникли крамниці старинностей, де старинность купувалася й продавалася ломбардами, госторгом, госфондом, музеями: в 1928 році було багато людей, які збирали «флюїди». Люди, що купували речі старовини після громів революцій, у себе в будинках, облюбовуючи старовину, вдихали живе життя мертвих речей. І в пошані був Павло – Мальтиец – прямій і строгий, без бронзи й завитушок».