Колективізація й долі селян у романі Михайла Шолохова «Піднята цілина» – Шолохов Михайло

Останнє п’ятнадцятиріччя затвердило погляд на колективізацію як на найжорстокішу національну трагедію. Про це свідчать такі художні твори, як повести «Котлован» А. Платонова, «Яри» С. Антонова, розповідь «Пари гнідих» В. Тендрякова. «Підняту цілину» Шолохова помістити в цей перелік неможливо. Але чи значить це, що шолоховский роман – неправда? Здається, всі набагато складніше.

Сюжет роману, здавалося б, свідчить про торжество нових соціальних відносин у селі. Дія «Піднятої цілини» розвертається із січня але осінь 1930 року, і за цей мізерно короткий строк вдається досягти цілей колективізації, головної з яких було створення «нової людини» – трудівника села, позбавленого почуття власності. Останні сторінки добутку говорять про успіхи соціалістичного перетворення села: селяни по власному почині упорядковують школу, Майданников, Дубцов і Бесхлебнов вступають у партію. Однак кінчається роман відгомоном народної трагедії (Разметнов на могилі дружини, його «суворі, безрадісні очі»). Сьогоднішнє прочитання «Піднятої цілини» відкриває складне переплетення змушеного замовчування правди й натяків на щире народне горе

Так, вустами Разметнова говорить сама народна совість, коли він намагається відмовитися від участі в розкуркулюванні: «Розкуркулювати більше не піду. Я… з детишками не навчений воювати! Я що? Кат, чи що? У Гаева дітей одинадцять штук!»

На задньому плані романної дії є історії мнимих кулаків – тобто великих трудівників, які, працюючи до кривавих кіл перед очами, піддалися репресіям з боку влади. Така трагічна доля колишнього червоноармійця Тита Бородіна, що повірило тому, що революція – відновлення потоптаної соціальної неправди. Найстрашніше – навіть колишній однополчанин Бородіна Нагульнов уважає свого товариша злочинцем, хоч і визнає, що господарство його нажите чесним шляхом: «…вцепился в господарство, возвернувшись додому… І почав багатіти, незважаючи на наші попередження. Працював день і ніч, обростив весь дикою вовною, в одних холстинных штанях зиму й літо исхаживал. Нажив три пари биків, і всі йому було мало!

Бачимо, поїдає його власність!… загрожуємо, що в землю затопчемо його, раз він стає поперек путя, робиться буржуєм і не хоче чекати світової революції». Звичайно, у романі в підсумку тріумфує точка зору Давидова на Бородіна («…кулаком став, ворогом зробився – роздавити!»), однак поряд з підсумковим моральним осудом «кулаків» – трудівників несміливо, «пунктиром», у Шолохова проходить і народна думка про те, що взагалі колективізація – це помилковий шлях, по якому намагаються направити село. Головний «реформатор» вікового укладу, яким живе Гремячий Балка, – Давидов, що сприймає хутір «як мотор небаченої конструкції». Порівняння, що показує, що Давидов не почуває багатства й глибини життя, сприймає життя як щось механічне. Звідси його тактика – гнути й ламати століттями традиції, що складалися, відповідно до заздалегідь виробленого плану. Активісти в шолоховском романі – абсолютно безкорисливі люди, що працюють заради ідеї загального майбутнього щастя. Але на сторінках роману на їх адресу звучить докір, для сучасного читача досить знаменний. Коли Давидов, Разметнов і Нагульнов приходять у справі в будинок до Якима Бесхлебнову, той відпускає по їхній адресі отрутний жарт: «Не сіяєте, не жнете й ситі буваєте». Дійсно, незважаючи на героїчні зусилля активістів, в очах працюючого селянина вони – «портфельщики», тунеядцы, що ухиляються від чесної праці й чужа праця також рушащие.

Але найважливіше, що в цьому романі Шолохов ставить найважливіший для російської літератури питання про ціну соціальної гармонії й порушує це питання так, що не може не згадатися Достоєвський, герої якого доходять висновку про неприпустимість загального щастя, побудованого на дитячих сльозах. Разметнов і Давидов сперечаються про те, як ставитися до кулацким дітей. Давидов, що перемагає в цій суперечці, висуває ідею соціальної відплати: «А вони нас жалували? Вороги плакали від сліз наших дітей? Ти!!! Як ти можеш жалувати?!!» Незважаючи на солідарність автора з Давидовим, у романс заявлена й позиція Разметнова, що не може не пошкодувати нещасних дітей і не міркує в ту мить – «кулацкие» чи вони, «бідняцькі» або «середняцькі».