Співвідношення добра й зла у романі М. Булгакова ‘Майстер і Маргарита’

Колись я вважала, що завжди можна визначити, “що таке добре й що таке погано”, поставити чіткі рубежі і, звичайно, чинила далі за карними чи просто людськими законами, намагаючись бути якомога найкращою…

Неначе існує на світі без плям біле, без відтінків чорне…

Мабуть, саме ця книга й допомогла мені не тільки піти далі у розумінні цього нелегкого питання, а й сформулювати деякі відповіді…

По-перше, сам Воланд та його почт виявилися занадто привабливими, а їхні витівки у Вар’єте, у ЖЕКу, у різних установах просто сприймалися як меч, що законно карає. Як кажуть, кожному за їхні справи…

По-друге, і Майстер, і його подруга — просто живі люди, яким притаманні людські чесноти й людські вади, бо вони, перш за все, діти свого часу, хоча, може, й кращі його діти.

Тому так і кортить кожного разу допомогти Маргариті у її бешкеті у квартирі Латунського (хоч воду носити!), радієш її гучній відповіді друзям підступного Алоїзія Могорича, думаєш, коли ж доберуться органи влади до таких тихих, “бідних” жінок, як відома Ганнуся.

Може, читаючи роман уперше десь років у п’ятнадцять, дорікаєш Майстру: навіщо спалив роман, чому не став боротися. А перечитую вже дещо заспокоївшись: мабуть, зважив сили, зрозумів, що нехай все ж безіменний пацієнт у лікарні для божевільних, ніж відомий письменник — в’язень десь на Соловках. Хоча, якщо подумати, це можливо тільки для посередності, бо творець має бути гідним власного твору. Тому й дістає Майстер і його подруга не світло, а тільки спокій, і той, хто сам добровільно обрав страждання та страту, має право так казати.

Не буде зворотного ходу тим, хто проміняв свій талант на комфорт і привілей, хто пишався походженням, але не мав чого сказати людям, однак ліз у перші лави, хто вважав, що Пушкін став безсмертним тільки завдяки тому “білогвардійцю”, що вцілив у нього.

Але людина, що відкинула чуже, що не стане вже сліпо повторювати заїжджені істини, залишить справжній поетичний дар — має хоча б спробу розгадати таємницю будиночку на Арбаті, змогу під час весняної повені бачити “якісь піднесені й щасливі сни”. Важливо — не відступити, не зрадити у найважливішому, а головне — не злякатися, бо єдине, що сказав Він перед стратою, — це те, “що серед людських вад найголовнішою він вважає боягузство”.

А сміливість виявляється не тільки в бою, але й у вчасно сказаному слові, у власній жертві, бо, змовчавши, можна опинитися на одному боці із зрадником. Може, покарання Іуди і було одним із найсміливіших вчинків п’ятого вершника Іудеї Понтія Пілата? Хоч знов-таки переступив він тут закон і обов’язок охоронця порядку.

Добро і зло ще й тому ідуть поруч, що вони допомагають один одному: дотримуватися своїх слів, виконувати загадане, не заподіяти нікому шкоди. “Що б робило твоє добро, якщо не існувало б зла, і який би вигляд мала земля, коли б з неї щезли тіні? Тіні ж відкидають предмети й люди. Ось тінь від моєї шпаги. Але бувають тіні від дерев та від живих істот. Чи не бажаєш ти обідрати всю земну кулю, скинувши з неї геть усі дерева і все живе заради твоєї фантазії насолоджуватися голим світлом?” Мабуть, ця межа між світлом і тінню є в серці людини, і тому Маргарита не може дозволити собі піти вночі від чоловіка, не поговоривши з ним відверто, не може кинути хворого Майстра з обгорілими зошитами біля печі, ні залишити Фріду без відповіді.

Справжнє Добро гуманне, і кара “дванадцять тисяч місяців за один місяць колись” здається йому занадто великою. Треба все доводити до кінця, не лишаючи помилку безповоротною. “На цьому побудовано світ”, — пояснює Маргариті Воланд, бо так схотів Він, той, хто заради торжества добра прийшов до людей, щоб спокутувати їхні гріхи власною кров’ю.