Трагедія Ґете «Фауст» – Ґете Иоганн

Протягом всієї своєї історії людство намагалося зрозуміти навколишній світ, пояснити природні явища й сутність буття. Досить згадати біблійну розповідь про Еве, що спробував яблука з дерева пізнання, праці алхіміків епохи Відродження, спрямовані на винахід «філософського каменю», за допомогою якого можна буде перетворити метал у золото й одержати «еліксир життя», що повертає молодість і здоров’я

Але саме в епоху відродження людина пройнялася вірою у свою всемогутність, що викликало новий вибух церковної диктатури й вилилося у вогнища інквізиції, спрямованих на прояв і знищення демонів. Тоді з’явилася безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгію Фаусті, що у безлічі перекладів стала духовно рідній цілій Європі

Але Фауст був героєм саме для Ґете, тому що жив у ньому протягом шістдесятьох років. За цю трагедію, що стала символом всього життя письменника, Ґете брався в передсмертні мінути: під час важкої хвороби в дев’ятнадцять років, після хвороби й короткочасної сліпоти на п’ятдесят першому років і на сімдесят п’ятому, коли боявся, що не встигне завершити рукопис. Можливо, тому кінець трагедії й став своєрідною сповіддю поета перед життям. Адже геній Ґете був визнаний при житті, тому для нього «метою життя є саме життя». І саме так цього життя він підводить фаустовский висновок: «Не може вічність поглинути мої справи, мої праці». А оскільки Фауст жив у поеті, то він і змінювався разом з Ґете. Дев’ятнадцятирічний поет передав своєму героєві тривоги власної юної душі й визначив його в особистому лірично драматичному плані. Можна навіть розглядати добуток як автобиографичное, тому що в ньому відбилася духовна еволюція автора