Повний зміст Розповіді Толкиен Р. Р.

ДЕРЕВО й АРКУШ

КОВАЛЬ ІЗ ВЕЛИКОГО ВУТТОНА

ФЕРМЕР ДЖАЙЛС ІЗ ХЭМА, АБО, ПРОСТОНАРОДНОЮ МОВОЮ…

ЭЛЕССАР

ПРИГОДИ ТОМА БОМБАДИЛА й інші вірші із ЧЕРВОНОЇ КНИГИ

АМБАРКАНТА

Про чарівну казку (неоконч)Джон Рональд Руэл Толкиендерево й АРКУШ(Tree and Leaf)переклад з английскогогиппиус Е. Н.Ленінград1987 Жив – Був на світі маленька людина, і кликали його Ниггл.

Незабаром йому стояло відправитися в далекий шлях. Ох, як він

не хотів іти! Від однієї думки про це, йому робилося не по

собі. Але що поробиш! Ниггл знав, що однаково не зможе

нічого змінити: настане час, і прийде – таки покинути всі,

що його оточує, захопивши лише дещо в дорогу. Ну, а поки

час ще не настав, Ниггл намагався, як міг, відтягнути збори.Був він художником, щоправда, не дуже процвітаючим. Так вуж

вийшло, може бути тому, що його завжди обтяжувало велике

безліч різних справ. Він справлявся з ними більш – менш

сносно, особливо, коли від цих справ не вдавалося відмовитися. А

це траплялося, на його думку, занадто часто; закони в цієї

країні були суворі. Іноді звалювалися різні інші

неприємності, коротше кажучи, все це його жахливо відволікало. Ну,

а бувало, він просто так нічого не робив, ледарював і все.Серце в Ниггла було по – своєму добре. Знаєте таких добрих

людей: вони звичайно довго мнуться, гарчать, нервують, і мовчачи (а

іноді й немає) проклинають геть усе, і вуж потім тільки

чтонибудь зроблять, якщо, звичайно, зроблять. І все – таки саме його

добре серце бувало причиною того, що на бедного Ниггла

звалювалася яка – небудь робота. Найчастіше йому доводилося

допомагати своєму кульгавому сусідові, містерові Пэришу, але траплялося й

кому – небудь здалеку, звичайно, якщо вони самі приходили просити

про це.Іноді Ниггл раптом згадував про майбутню подорож,

починав щось укладати, запихати, але все безглуздо. В

такі дні він зовсім не міг малювати.У майстерні Ниггла стояло кілька картин. Всі вони були

більші й вуж занадто мудровані, явно не під силу їх маленькому

авторові. Є, адже, такі художники, кому завжди краще вдаються

листи, чим дерева. От і Ниггл: кожний аркуш він вимальовував

довго й старанно, так, щоб не вислизнула його форма,

щоб передати його світло й блиск росинок на його краї. Але як же

йому хотілося намалювати ціле дерево, величезне дерево з

безліччю листів, схожих, і все – таки різних, так, щоб

краса кожного аркуша була неповторна.Особливо Ниггла турбувала одна картина. Почалася вона з

аркуша, зірваного вітром, і поступово перетворилася в дерево.

Дерево росло, усе ширше розкидаючи незліченні галузі, всі

глибше проникаючи в землю своїми вигадливими коріннями. Потім

з’явилися якісь незнайомі птахи й сіли на гілках. Про їх

теж довелося подбати. А потім навколо дерева, і за ним,

усюди, початку відкриватися ціла країна, і незабаром уже крізь

листи можна було розглянути ліс, що простягнувся від краю до

краю, і вершини гір, увінчані сріблистим снігом.Ниггл зовсім втратив інтерес до інших картин, а

деякі з них він просто взяв і прилаштував до країв цього

полотна. Незабаром картина стала такий величезної, що для роботи

Нигглу знадобилися сходи. Він снував по ній нагору – долілиць; там

доводилося додати один який – небудь штрих, отут забрати

невдалий мазок.Траплялося, що хтось заходив провідати Ниггла. Він здавався

спокійн і привітним, чемно слухав те, що йому говорили,

і лише увесь час перебирав олівці, які лежали в нього на

столі. Думав він про свою картину. Вона стояла тепер у великому

сараї, що Ниггл спеціально для неї побудував у городі,

назавжди распростившись із картоплею. Але, на жаль! Добре серце

не давало йому життя. "Як би я хотів бути більше цільним", – говорив

він собі іноді, маючи на увазі, що він хотів би, щоб

люди не роздирали його на частині зі своїми лихами й турботами.Коли наставали спокійні дні, і Ниггла подовгу ніхто не

тривожив, усе бачилося йому в радісному світлі. "Нічого, вуж цю

картину я закінчу, єдину мою справжню картину, говорив

він собі, бувало, – а там, що робити, прийде відправитися в

ця проклята подорож". У глибині душі він уже починав

розуміти, що недовго залишилося відкладати початок шляху.

Картині пора було перестати рости й почати приймати

закінчений вид.Якось Ниггл стояв перед полотном, відступивши на трохи

кроків, і пильно, майже неупереджено, його розглядав. Він

зовсім заплутався й сам не знав, що про нього думати. Картина була

никудышно написана, це вірно, і все – таки, як вона була

прекрасна! Одна – єдина дійсно прекрасна картина

на всьому білому віті.Нигглу дуже не вистачало дружньої ради. А ще краще,

щоб у кімнату ввійшов він сам, поплескав би його (тобто себе)

по плечу й сказав (звичайно, зовсім щиро): "Це ж

чудово! Розумію, дружище, розумію. Здається, я догадався,

чого ти хотів домогтися. Благаю тебе, продовжуй у тім же дусі й

ні про що не турбуйся. Ми будемо клопотати, щоб тобі

призначили пенсію, так що бідувати тобі не прийде".Однак, поки що ніякої пенсії в нього не було. До того ж,

він зрозумів саме головне. Щоб закінчити картину хоча б при її

нинішніх розмірах, йому доведеться гарненько зосередитися й

працювати, працювати щосили.Отже, Ниггл засукав рукави й почав зосереджувати.

Перші кілька днів він ще намагався не відволікатися. Але…

Даремно! Його постійно переривали. Те траплялися які – небудь

дрібні неполадки в будинку, то треба було їхати в місто й

виступити там (про, жах!) Присяжним у суді, потім занедужував

який – небудь знайомий, або в містера Пэриша траплявся простріл,

і він не міг ворухнутися. Не говорячи вже про гостей: вони просто

з’являлися один за іншим. Була весна, і всім, звичайно,

хотілося попити чайку гденибудь на свіжому повітрі. Наприклад, в

Ниггла, у нього адже чудесний будиночок за містом. Ниггл мовчачи

проклинав гостей на всі лади, але все – таки не міг заперечувати того,

що сам їх усіх запросив, ще тоді, узимку, коли він був

зовсім не ладь відволіктися, з’їздити в місто за покупками, а

заодно й відвідати знайомих.Сувора особа не давала бажаного результату: іноді його не

вдавалося вчасно зробити, ну, а тоді, коли мова йшла про

обов’язках, бідолаху просто ніхто не запитував. Один з

гостей якось раз натякнув Нигглу, що пора, мол, зайнятися

садом, а то він зовсім заріс, і як би не подарував інспектор.Звичайно, ніхто нічого не знав про картину. Але, якби й

знав, що б це змінило? Думаю, вони не додали б їй

ніякого значення. До того ж, вона була аж ніяк не майстерно

написана, хоча вдалі місця там попадалися. Особливе дерево:

воно виглядало дуже незвичайно, зовсім ні на що не схоже. Це

було єдине у своєму роді дерево, так само, втім, як і

його творець, будь він хоч сто разів самим пересічним і навіть

досить дурною людиною.Пройшло ще небагато часу, і от уже кожна мінута стала

для Ниггла безцінної. У місті почали потихеньку згадувати,

що за подорож йому має бути. Дехто вже прикидав, кому

дістанеться будинок, чи приведуть, нарешті, у порядок сад, і скільки

же, зрештою, старовина Ниггл буде тягти із цією справою.Наступила осінь. Було сиро безупинно дул вітер. Ниггл

майже не виходив зі свого сараю, увесь час проводячи з

картиною. Якось раз він стояв на самому верху сходів, намагаючись

піймати відблиск призахідного сонця на одному зі сніжних піків.

Гора ця з’явилася зовсім недавно, зненацька виглянувши через

зеленої гілки дерева. Ниггл почував, неминуче

наближається година відходу (от зустріну новий рік, а там…). Йому

ледь залишався час закінчити картину, та й то не цілком

деякі частини прийде тільки намітити.Отут, звичайно, пролунав стукіт у двері. "Увійдіть", – крикнув

Ниггл у розпачі, і поліз долілиць. Він стояв на підлозі, смикаючи в

руках кисть, коли ввійшов Пэриш. Пэриш був єдиний сусід

Ниггла (всі інші жили далеко в місті), і все – таки часом

Нигглу здавалося, що й одного сусіда більше, ніж досить.У Пэриша постійно що – небудь траплялося, і він, звичайно,

потребував допомоги. До того ж, він зовсім не цікавився

живописом, зате дуже ревно ставився до садівництва. Коли

Пэриш розглядав сад Ниггла (а це траплялося досить часто),

те він бачив одні лише бур’янів, зате коли він дивився на його

картини (що бувало ще рідше), те він нічого не бачив, крім

якихось безглуздих чорних смужок і сіро – зелених ляпок.

Пэриш ніколи не пропускав нагоди нагадати сусідові про бур’яни,

уважаючи це своїм боргом, а от від розмови про картини завжди

ухилявся, і був при цьому повністю впевнений, що проявляє

у такий спосіб своє добре відношення.Йому й у голову не приходило, що подібне відношення все – таки

не зовсім добре, а, може бути, і зовсім не добре, і що

було б куди краще допомогти Нигглу просапати бур’яни й

спробувати хоча б мало – мало похвалити картини. – Ну, що там у тебе ще струсило, Пэриш? – Не хотів тобі заважати, вибач, – почав Пэриш, навіть не

піднявши око на картину. – Ти, звичайно, зараз зайнятий…Щось у цьому роді Ниггл і сам збирався сказати, але він

упустив момент. Тепер йому залишалося лише ствердно

кивнути. – Але ти ж знаєш, мені більше не до кого піти. – Так – Так, звичайно, – сказав Ниггл із подихом, з одним з тих

подихів, які хоч і не призначаються для сторонніх

вух, але вимовляються чомусь завжди зовсім чітко. – Чим

я можу тобі допомогти? – Так дружина миючи хвора, от уже кілька днів, і я щось

починаю турбуватися. Вітер здув добру половину черепиці з

даху, і вода так і хльостає в спальню. Треба б покликати доктори.

Та й майстрів вуж заодно, хоча їх мабуть дочекаєшся… От я й

подумав, немає чи в тебе яких – небудь дощок і полотна, щоб

забити діру на даху, може хоч денька два протримається. – И

от отут він, нарешті, глянув на картину. – Боже мій, – викликнув Ниггл, – тобі й впрямь не везе.

Сподіваюся, це всього лише застуда. Я зараз же піду й допоможу

тобі перенести хвору долілиць. – Дякую, – помітив Пэриш, досить холодно, – але це не

застуда, це лихоманка. Я б не став турбувати тебе через

якоїсь застуди. До того ж дружина й так давно лежить унизу, не

можу ж я з моєю ногою тягати нагору – долілиць підношення. Але ти, я

бачу, дуже зайнятий. Прости, що потурбував. Я – Те, щоправда,

сподівався, що ти не відмовишся, бачачи, у якому я положенні,

з’їздити за доктором…, ну а заодно й за робітниками,

звичайно, якщо в тебе зовсім не залишилося якого – небудь непотрібного

полотна? – Немає – Ні, звичайно, не відмовлюся, – промурмотав Ниггл, хоча

тільки що збирався сказати зовсім інше. У цей момент його

можна ще було назвати м’якосердим, але вуж добросердим – ніяк:

доброти в його серце й у спомині не було. – Що робити…, раз ти так хвилюєшся…. – Дуже хвилююся, дуже! І чому тільки я кульгавий? Отже,Ниггл відправився за доктором. Відмовитися було якось

незручно. Все – таки Пэриш – його єдиний сусід, а навкруги ні

душі, і допомоги просити не в кого. До того ж, у Пэриша немає

велосипеда, а якби й був, з його ногою однаково далеко не

виїдеш. Проклята нога приносила Пэришу багато страждань, і про

цьому треба було пам’ятати; так! Про це треба було постійно

пам’ятати, а заодно й про його вічно кислу фізіономію й плаксивому

голосі.Тепер часу залишалося в обріз. Але нема чого було й думати

пояснити це Пэришу! Він однаково ніколи б не зрозумів. Ниггл

кілька разів чортихнувся й викотив у двір велосипед.На вулиці було сиро, дул вітер, і денне світло вже починало

тьмяніти. "Сьогодні більше не попрацюєш", – подумав він з

тугою. Під час шляху Ниггл те бурмотав щось собі під ніс,

те раптом ясно представляв вершину гори, і поруч тоненький

зелена втеча, той самий, що він побачив ще навесні… Мазок

лягав за мазком. Пальці його стискали кермо велосипеда. Тепер,

коли картини не було поруч, Ниггл нарешті – те відчув,

зрозумів, яким він повинен бути, ця промениста втеча, що обрамляє

обрису далеких гір. Але щось не давало йому спокою, і він

смутно розумів, що це – страх; він боявся, що тепер уже не

встигнути.Ниггл знайшов лікаря. Ремонтна контора, щоправда, була закрита – в

таку погоду всі сиділи будинку, ближче до вогника, але зате

він залишив майстрам записку. По дорозі назад він промок до

нитки й сильно простудився. На щастя, доктор надійшов дуже

розсудливо: він не став зриватися з місця, як деякі, а

приїхав наступного дня, так що йому дісталося відразу два

пацієнта в сусідніх будинках.Ниггл лежав у постелі. Його морозило. По стелі кружлялися

листи, ізвивалися галузі, і все це складалося в

дивні візерунки. До звістки про те, що в миссис Пэриш усього

лише застуда й вона вже починає потроху вставати з постелі,

Ниггл відніс равнодушно. Він просто повернувся особою до стіни,

і листи накрили його з головою.А вітер всі дул і дул. Він зніс багато черепиці з будинку

Пэриша, та й з будинку Ниггла, напевно, теж, тому що дах

почала текти. Майстра так і не приїхали. Перші кілька днів

Нигглу було однаково. Потім йому схотілося їсти, і довелося

вилазити з постелі. За ним адже комусь було поухаживать. Дружини

у нього не було. Пэриш теж не міг зайти – від дощу в нього

сильно розболілася нога. Миссис Пэриш снувала по всьому будинку,

витираючи там і отут калюжі, і в душі її росла підозра: вуж не

чизабув цей Ниггл зайти до майстрів. Сподівайся вона роздобути

хоч що – небудь корисне для ремонту даху, вона відразу ж

відправила б чоловіка до сусіда, навіть якби йому довелося скакати

на одній нозі. Але вона вже не сподівалася, а тому Ниггл був

наданий самому собі.Лише до кінця тижня він абияк дошкандибав до свого сараю, і

навіть спробував піднятися на сходи, але від першого ж кроку в

його закружилася голова. Тоді він просто сів і став дивитися

на картину. Але образи не приходили. Він нічого не бачив – ні

візерунків з листів, ні далеких гір…, хіба що клаптик

пустелі на обрії, але намалювати він не зміг би зараз навіть

його – не вистачило б сил.Наступного дня Нигглу стало набагато краще. Він абияк

видрав на сходи й став писати. Однак, не встиг він

повністю поринути в роботу, як пролунав стукіт у двері:

"проклятье", – не витримав Ниггл. Але це нічого не змінило.

Він міг би сказати, наприклад, саме люб’язне: "увійдіть!",

Тому що двері однаково відкрилися й на порозі з’явився

дуже високий незнайомець. "Це приватна майстерня", вибухнув

Ниггл, – і я зайнятий! Дайте мені спокій, зрештою.

Ідете!". – Я – інспектор служби охорони будинків, – і незнайомець,

витягнув уперед руку, показав своє посвідчення, так, щоб

Ниггл міг його розглянути зі своїх сходів. – Ой! – Вирвалося в того. – Будинок вашого сусіда перебуває в незадовільному

стані, – продовжував інспектор. – Я знаю, – відповів Ниггл, – і вже давним – давно повідомив про

цьому в контору з ремонту будинків, але, бачите, майстри так і не

приїхали. А потім я занедужав. – Розумію. Але зараз, наскільки я бачу, ви здорові. – Але я ж не майстер. Пэриш сам винуватий. Треба було

скаржитися в городсткой рада й просити допомоги аварійної

служби. – У цей час аварійна служба займається більше

серйозними руйнуваннями. Можливо, вам відомо, що в долині

була повінь. Багато родин залишилися без даху. Вам

належало самому допомогти вашому сусідові зробити дрібний ремонт і,

тим самим запобігти необхідності більше дорогих

ремонтних робіт. Такий закон. У вас тут є маса

будівельних матеріалів: полотно, дерево, водонепроникна

фарба. – Де? – У здивуванні запитав Ниггл. – Тут! – Інспектор указав на картину. – Але це ж картина! – Так, це картина. Але будинку охороняються в першу чергу.

Такий закон. – Але не можу ж я…Більше Ниггл нічого не встиг сказати, тому що на порозі

виник ще одна людина. Він був дуже схожий на інспектора, ну,

прямо двійник: такий же високий, одягнений в усі чорне. – Збирайся, – сказала людина. – Я – провідник. Нигглслетел долілиць зі сходи. Здавалося, у нього знову почався

марення: його прошибив холодний піт і все поплило перед очами. – Провідник… Чий провідник? – Твій. І твого вагона. Поїзд чекає тебе. Ти й так занадто

затримався. Але зараз пора. Ти відправишся в шлях. – Цього ще не вистачало, – викликнув інспектор. – Так буде

вам извесно, що йти, не упорядкувавши свої справи,

неправильно, мало того, навіть погано. Але, принаймні,

тепер ми сможеи знайти більше корисне застосування цьому шматку

полотна. – Господи! – Тільки й зміг прошептати Ниггл, і заплакав, – вона

адже ще не закінчена. – Може й не закінчена, – сказав провідник, – але однаково

з нею покінчено. Пішли!І Ниггл пішов. Він був майже спокійний. Провідник не дав йому

часу на збори, сказавши, що це випливало зробити заздалегідь, а

зараз вони квапляться. Уже в прихожей Ниггл все – таки прихопив

маленький згорток, але в ньому виявилися лише фарби й альбом з

начерками; ні їжі, ні одягу там не було. Вони встигли саме

до поїзда. Ниггл дуже утомився, і ока в нього закривалися самі

собою. Він смутно усвідомлював, що його вштовхують у купі. Поїзд

рушив. Він не розумів, куди їде й навіщо, і не намагався

зрозуміти. Потім став зовсім темно – поїзд увійшов у тунель.Коли Ниггл прокинувся, у вікно була видна більша, похмура

станція. По пероні ходив носій і викрикував якесь

слово. Але це була не назва місця. Носій кликав його:

"Ниггл!"Ниггл поспішно вийшов на перон, і відразу згадав, що

залишив свій згорток у купі. Він оглянувся, але поїзда вже не

було."А, от і ви, нарешті, – сказав носій. – Ідіть за мною.

Що?! Немає багажу! Ну, тепер – те вас точно відправлять в

виправний будинок.Ниггл відчув раптом, що він дуже хворий. В очах в

його стемніло, і він упав прямо на платформу. Його поклали в

машину й відвезли у виправний будинок, в ізолятор.Лікування Нигглу зовсім не сподобалося. Ліки, що

йому давали, було нестерпно гірким, а весь персонал строгим і

неговірким. Крім них він не бачив ні душі. Іноді до нього

приходив доктор, теж дуже строгий і похмурий. І взагалі, всі

це куди більше нагадувало в’язницю, чим лікарню. В

певні годинники він повинен був працювати: копати землю,

теслювати або красити якісь дошки цілком у той самий

колір.Гуляти йому не дозволяли, а всі вікна в лікарні виходили в

внутрішній двір. Іноді його подовгу тримали в темряві, годинниками,

без перерви; це в них називалося "дати час подумати".

Незабаром Ниггл загубив лік дням. Краще йому не ставало,

звичайно, якщо судити по його власних відчуттях. У всякому

випадку, тепер його нічого не радувало. Абсолютно нічого, навіть

відпочинок.Спочатку, перші років сто (я лише передаю вам, як він

почував час), його відвідувало якесь безцільне занепокоєння,

і тоді він думав про минуле. Лежачи в темряві, він повторював про

себе всі ті ж слова: "якби я тільки зайшов тоді до Пэришу,

відразу після того, як почалися ці вітри… Я адже

збирався… Ми разом зміцнили б черепицю, і тоді миссис

Пэриш не занедужала б, і я б теж не занедужав. І тоді в мене

би залишився ще цілий тиждень."Але згодом багато чого стерлося з його пам’яті, і він уже не

міг згадати, навіщо йому так потрібна був ця "цілий тиждень".

Занепокоєння теж пропало, його більше нічого не хвилювало – хіба

що робота в лікарні. Тепер він усе планував заздалегідь,

прикидаючи, скільки часу займе та або інша справа; як

незабаром, наприклад, можна попоратися із цією мостиною, щоб вона

не скрипіла, або повісити нові двері, або полагодити ніжку

стільця. Напевно, тепер нарешті – те про Ниггле можна було

сказати, що він приносить користь, але ніхто йому цього так і не

сказав. І вуж, звичайно, не для "користі" його так довго тут

тримали. Вони, швидше за все, просто чекали, коли йому стане

краще, а що таке "краще" – про це в них були свої

власні, медичні подання.Так чи інакше, бедный Ниггл не відчував тепер ніякий

радості життя, нічого такого, що він раніше назвав би

радістю. Розваг у нього було мало, що й говорити.

Однак, останнім часом він почав випробовувати невідоме досі

почуття – щось начебто задоволення від того, що твоя синиця

сидить у тебе на долоні. Він починав роботу із дзвінка й по

дзвінку ж закінчував. Деякі речі він акуратно відкладав в

сторону, і там вони чекали, коли прийде час їх доробити. За

день він устигав дуже багато й прекрасно справлялсясо всіма

дрібними дорученнями. Правда, тепер "час йому не

належало", але зате він став "хазяїном свого часу". Він

почав розуміти, чого воно коштує, час. І чого не коштує. Колись

усього, не варто квапитися. До Нигглу прийшов спокій, і тепер в

години відпочинку він міг по – справжньому відпочивати.І раптом усе змінилося. Йому не давали більше теслювати, а

змушували все копати й копати, день у день. Про відпочинок

нема чого було й думати. Ниггл прийняв це покірно. Лише через

довгий час, у пам’яті його стали спливати обривки тих

прокльонів, що він колись так часто вимовляв. Подумати

тільки, він майже забув їх. Він копав, поки вистачало сил

нагнутися, копала поки шкіра в нього на долонях не зависла

шматками, і руки не стали кровоточити. Отут він відчув,

що більше не може підняти лопату. Ніхто не сказав йому

доброго слова. З’явився доктор, і, оглянувши Ниггла поглядом,

вирік: "Припинити роботу. Повний спокій у темряві".Ниггл лежав у темряві й повному спокої, такому повному, що ні

одна думка й почуття не приходили до нього, і він навряд чи міг

сказати, скільки вже отож лежить – кілька днів, або,

може бути, років? Раптом він почув голоси. Зовсім незнайомі

голосу. Він був упевнений, що ніколи не чув їх раніше. Схоже

було, начебто в сусідній кімнаті зібралася лікарська рада, або

засідає слідча комісія, і голоси доносяться через

нещільно закриті двері. Правда, світла Ниггл не бачив. – Тепер розберемо випадок Ниггла! – Вимовив один голос.

Який це був суворий голос, ще суворіше, ніж у доктора. – Що ж з ним струсило? – Запитав другий голос. Його можна

було б назвати ніжним, але в ньому не було м’якості. Там

змішалися й смуток, і надія – це був голос вершителя доль. – Що ж трапилося з Нигглом? У нього було прекрасне серце! – Але зате як воно погано працювало! Та й голова не многим

краще; він не занадто утруждал себе думками. Подивитеся,

скільки часу він витратив зрячи, навіть не на розваги, а

просто так. У шлях він теж не зібрався як треба. І адже міг

би дещо приготувати, але немає! З’явився сюди як останній

обшарпанець, ну й нам довелося обійтися з ним, як з жебраком. Так

що випадок важкий. Думаю, йому доведеться тут затриматися. – Може бути, йому це й не ушкодило, – вимовив другий

голос. – Але, з іншої сторони…, він усього лише маленький

людина. Великі справи ніколи не були його призначенням, на

це в нього не вистачило б сил. Давайте заглянемо в записі.

Дивитеся! Дещо тут говорить на його користь. – Можливо, – відрізав перший голос. – Але, переконаний, що ні

один із цих аргументів не витримає ретельного розбору. – Давайте все – таки спробуємо, – запропонував другий голос. Ну,

от, наприклад. По природі своєї Ниггл був художником. Не

генієм, звичайно, але все – таки… Аркуш роботи Ниггла не позбавлений

своєрідної принадності. Згадаєте, як він завжди бився над тим,

щоб листи вийшли як можна більше прекрасними, і всі тільки

заради них. Йому й у голову не приходило, що це піднімає його

самого. Дивитеся, тут немає ні слова про те, щоб він,

наприклад, робив вигляд, хоча б навіть перед самим собою, що це

виправдує його недбалість стосовно речей,

установленим законом. – Тоді йому не варто було б бути настільки недбалим, – сказав

перший голос. – И все – таки він завжди відгукувався на заклик, – помітив другий. – Далеко не завжди. В основному тоді, коли це не

становило для нього особливої праці. І при цьому він ще увесь час

скаржився, що його "відволікають". Подивитеся самі! Запису так і

пестрят цим словом упереміж з різними дурними наріканнями

і навіть прокльонами. – Так, це правда. Але бідоласі тоді й справді здавалося,

що його відволікають. Зате він ніколи не чекав ніякої нагороди,

як вони її там називають. От, наприклад, випадок Пэриша. Це

той, що надійшов пізніше, сусід Ниггла. Він адже жодного разу для

його палець об палець не вдарив, а вуж про подяку й говорити

не доводиться. Але тут немає ні слова про те, щоб Ниггл чекав

цієї самої подяки. Ні, у нього й думки такий не було. – Так, це безсумнівно аргумент на його користь, – сказав перший

голос. – Але все – таки недостатньо вагомий. Якщо гарненько

придивитися, я думаю, виявиться, що Ниггл найчастіше

просто забував про це. Всі прохання Пэриша він уважав прикрим

непорозумінням, і відразу викидав справу з голови, як тільки

з ним було покінчено. – И все – таки, подивитеся, – наполягав другий голос, – от

останній запис. Ця поїздка в дощ. Я підкреслюю: це

саме сьогодення самопожертва. Ниггл передчував, що

упускає останню можливість закінчити картину. До того ж,

він догадувався, що Пэриш зрячи так турбується. – чи Не занадто ви згущаєте фарби, – помітив перший голос. – Але,

однаково, останнє слово за вами. Це ваше заняття, – виставляти

усе в кращому світлі. Іноді у вас непогано

виходить. Отже, що ви пропонуєте? – Я думаю, прийшов час дати йому відпочити. Йому потрібно

заспокоєння.Нигглу здалося, що ніхто ще не був до нього більше щедрий,

чим цей голос. Коли він вимовив "заспокоєння", Ниггла немов

би обсипали чудовими дарунками, або він одержав запрошення на бенкет

королів. Його зовсім приголомшило це "дати відпочити", і він

відчув, як в абсолютній темряві особа його заливає

фарба сорому. Так буває, якщо вас раптом похвалять в

всеуслышанье, коли й ви самі, і всі навкруги знають, що похвала

не заслужена. Ниггл поглубже зарився в колючу ковдру. Було

зовсім тихо. Потім перший голос запитав його, прямо під вухом: – Ти адже все чув? – Так. – Ну, і що ти на це скажеш? – Будь ласка, розповідайте мені, що там з Пэришем. Я так по

йому скучив. Сподіваюся, він не дуже хворий. Може бути, ви

зможете заодно вилікувати його ногу – вона завжди заподіювала йому

стільки мучень. І, будь ласка, не треба про нас турбуватися.

Пэриш був дуже гарним сусідом. Він продавав мені відмінний

картопля, і зовсім недорого, а це, чи знаєте, рятує від

стількох турбот. – Невже? – Сказав перший голос. – Я радий за нього. Сновастало тихо. Потім Ниггл почув, як голоси віддаляються.

"Добре, я згодний, – вимовив перший голос, десь

нескінченно далеко. – Нехай відправляється до наступної станції.

Хоч завтра!"Коли Ниггл прокинувся, жалюзі на вікнах були підняті і його

клетушку заливав сонячне світло. На стільці, куди він клав на

ніч лікарняну форму, тепер лежала звідкись узялася

зручний одяг. Після сніданку до нього прийшов доктор. Він

намазав його долоні, що кровоточать, якимось бальзамом, і рани

відразу затяглися. На дорогу доктор дав йому пари добрих рад

і (про всякий випадок) бутылочку тоніка. Потім Ниггла почастували

тістечком і келихом провина, і вручили йому квиток."Можете йти на станцію, – сказав доктор. – Там носій,

він догляне за вами. Прощайте!"Ниггл тихенько прослизнув через парадні двері, і завмер

на порозі. Сонце засліпило його. Він адже пам’ятав лише більшу

станцію, і думав тому, що опинився в такому ж великому

місті. Але все виявилося зовсім інакше. Він стояв на вершині

пагорба, голого, зеленого, що обдувається пронизливим,

пронизуючим вітром. Навкруги нікого не було. Унизу, у подножья

пагорба, немов дзеркало, блискала на сонце дах станції.Повільними, широкими кроками Ниггл став спускатися.

Носій відразу довідався його. "Сюди, сюди!" И він провів Ниггла на

платформу. Там стояв дивовижний маленький поїзд – один паровоз і

один вагончик. Обоє так і блискали – відразу було видно, що

фарба зовсім свіжа. Напевно, це було їх перше

подорож. Так що паровоз! Навіть шляхи перед ним, і ті

виглядали новенькими: рейки блискали, опори під ними були

пофарбовані в чудесний зелений колір, а шпали видавали ні із чим

не порівнянний захід свіжим, розігрітим сонцем смоли.Вагон був порожній. – Куди треба поїзд? – Запитав Ниггл у носія. – Не думаю, щоб цьому місцю вже встигли дати назву. Але

вам там сподобається, – і він захлопнув за Нигглом двері вагона.Маленький паровоз відразу ж запихкав, і Ниггл відкинувся на

спинку сидіння. Поїзд ішов по глибокій виїмці, між двох її

зелених боків, під блакитним дахом неба. Пройшло, здавалося,

зовсім небагато часу, і паровоз дав гудок, брязнули гальма,

і поїзд зупинився. Навколо не було ні станції, ні хоча б

таблички з назвою місця, лише кілька сходів нагору по

зеленого насипу, туди, де росла підстрижена живаючи огорожа.

Піднявшись, Ниггл побачив хвіртку, а поруч свій велосипед, або,

у всякому разі, зовсім такої ж. На поперечині хвіртки

красувалося чтото начебто жовтої етикетки, де більшими чорними

буквами було виведено "Ниггл".Ниггл розгорнув хвіртку й підхопився на велосипед. І от уже

він несеться долілиць із гори, залитої весняним сонцем. Стежка

незабаром пропала, і Ниггл їхав по чудовому дерні. Він був

зелений, щільний, і все – таки можна було розглянути кожну

билину. Щось подібне Ниггл уже бачив раніше, а може бути

як тільки мріяв про цю траву, океан трави? Вигини

місцевості теж здавалися йому знайомими. Так, отут

починається спуск на рівнину, а за ним знову підйом. Раптом

величезна зелена тінь заслонила йому сонце. Ниггл підняв

голову, так так і звалився з велосипеда.Перед ним стояло дерево, його дерево, зовсім

закінчене, якщо, звичайно, так можна сказати про живе дерево.

На ньому розпускалися листи, гілки росли й гнулися на вітрі, на

тім самому вітрі, що Ниггл так часто передчував,

угадував, але не міг передати. Тепер він дивився на дерево,

і руки його повільно піднімалися, поки не розкрилися широко,

немов би для обіймів."Це справжній дарунок!" – вимовив він, нарешті, і це

ставилося до його таланта, і до завершення його праць, хоча сам

Ниггл ужив слово в буквальному значенні.Ниггл усе дивився й дивився на дерево, і не міг відірватися.

Тут були всі листи, над якими він колись працював. І

виглядали вони точно, як він їх задумав, а зовсім не тому що

вони виходили на полотні. Серед цієї безлічі листів були й

ті, що встигли розпуститися тільки в його уяві, і ті,

кому навіть на це не вистачило часу. На їхній вишуканій тканині не

було ні слів, ні чисел, і все – таки дати читалися, як в

календарі. І що саме дивне, він ясно бачив, що

деякі, самі прекрасні листи (самі яскраві представники