«Нехтувати суд людей не важко, нехтувати суд власний неможливо…» (Пушкін) – Достоєвський Федір

У чому провина Раскольникова? Якщо не дуже замислюватися над цими питаннями, то можна відповісти однозначно: провина Раскольникова полягає в тім, що він вчинив злочин – убив людини. Що може бути страшнее вбивства? Але давайте поглубже розберемося, що ж спонукало Раскольникова переступити останню рису

Почнемо із самого початку, відтоді, коли Розкольників був змушений залишити навчання в університеті. Головною причиною цього була відсутність засобів. Розкольників зрозумів, що продовжувати навчання він не може: до цього часу він вліз у борги, а витягати гроші в матері й сестри йому не дозволяла совість, тому що він розумів, що вони віддавали йому останнє. Коли із грошима було особливо туго, він звертався до баби – процентщице й закладав їй різні дріб’язки за гроші. Алена Іванівна – «малюсінька суха старушонка років шістдесятьох, з вострыми й злими вічками, з маленьким вострым носом і простоволоса», була власницею незліченних капіталів

Розкольників знав, що вона заповіла величезні суми свого стану церкви на поминовение своєї душі, хоча в неї була сестра, який не перешкодила б хоча б мала частина цих багатств. Розкольників почував явну відразу й ворожість до баби. Він всіма силами намагався відігнати страшні думки про вбивство, але вони заволоділи всією його істотою. І от один раз, коли Розкольників у черговий раз прийшов до баби закласти батьківські срібні годинники, він піймав себе на думці, що уважно вивчає, де баба тримає гроші, якими ключами вона відмикає ящики. Але він ще не уявляв собі, як він зможе вбити людини, хоча подумки вже давно все розрахував і продумав до дрібних подробиць. Однак обставини складалися таким чином, що в ньому з кожним днем усе більше й більше росло переконання в справедливості страшного наміру

Спочатку зустріч і розмова з Мармеладовым про його важке безпросвітне життя, потім лист матері, що сильно схвилювало Раскольникова. І ще одне, найбільш важлива обставина – розмова студента й офіцера, почута Раскольниковым у шинку: «Сто, тисячу добрих справ і починань, які можна влаштувати й поправити на старухины гроші, приречені в монастир! Сотні, тисячі, може бути существований, спрямованих на дорогу; десятки сімейств, урятованих від убогості, від розкладання, від загибелі, від розпусти, від венеричних лікарень, – і все це на її гроші». І Розкольників зважився на вбивство

Він усвідомлено пішов на це, думаючи, що ціль виправдує засобу. Роблячи цей учинок, Розкольників думав, що ті шляхетні цілі, які він переслідував, загладять його провину – злочин і дозволять забути про зроблене лиходійство. Він уважав себе «незвичайною людиною», «маленьким Наполеоном», тобто людиною, якій усе дозволено, навіть убивство

Але природа звичайної людини, яким був насправді Розкольників, бере гору. Після вбивства Розкольників, перебуваючи в стані постійної щиросердечної напруги, те жахаючись тому, що зробив, то переконуючи себе в правильності теорії юрби й купки владарів, живе роздвоєним життям. Він розуміє в душі, що зробив помилку, убивши бабу – процентщицу, усвідомить крах своєї ідеї, але боїться зізнатися в цьому навіть самому собі

Щира провина Раскольникова полягає в тому, що він вчинив злочин, – мотиви вбивства бувають самі різні, його провина в тім, що він протиставив себе суспільству, моралі, релігії, взявши на себе місію «вищого судді», що покликаний вирішувати людські долі. Він свідомо йде на тяжкий злочин, сам стає жертвою свого злочину. Життя ввергнуло його в страшні мучення, такі, що навіть каторга здається йому кращим рятуванням від щиросердечних роздирань