Почуття і переживання ліричного героя новели "Intermezzo" Михайла Коцюбинського
Новела "Intermezzo" - один із кращих творів М. Коцюбинського. Його можна вважати ліричним монологом самого автора. Задум написати такий твір виник у письменника під час відпочинку в селі Кононівка на Полтавщині. Приводом до написання і темою твору послужили події 1905 року. Художньо висвітлюючи тему революції та її поразки, М. Коцюбинський висловив своє ідейно-естетичне кредо: література - явище естетики, але вона покликана до зображення "вірного малюнку різних сторін життя" і його глибокого філософського, соціального, психологічного, історичного осмислення.
Ліричний герой твору - митець, письменник. Втомившись численними "треба", безкінечними "мусиш", він пробує вирватися із залізних рук міста, втекти подалі від людського болю, жаху, бруду, від побутової банальності. Від безміру людського болю і тривоги герой відчуває наростання свого емоційного отупіння, неприродної духовної байдужості. Людське горе, жахіття переповнили його душу і він не сприймає їх як зло. Він звик до них. А це для письменника неприпустимо. Тому хочеться "затулити вуха", "замкнути свою душу", "кричати: тут вхід не вільний". Саме тому він покидає місто, людей, їх тривоги і йде в безлюддя, тишу і чистоту.
Серед розкішної природи має намір (хоч і не висловлює цього) відновити сили. Тут минають дні його "Intermezzo" (відпочинку). Однак жах переслідування не зразу покидає ліричного героя. Майже як психологічний зрив сприймається його поведінка у порожньому будинку Навіть тут він не впевненні) у тому, що "не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра". І коли перед очима проходять усі вбиті і повішані, що з них "витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки", ті, що їх "завивали у білі мішки, гойдали на мотузках у повітрі, а потому складали у погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки...",- тоді зізнається у найганебнішому, неприпустимому для митця: "Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас...". Ліричний герой знає причини свого психологічного стану: "...жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився!".
Та час і світ природи, в якому "стулились краями дві половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собі сонце, немов перлину" (повна ізольованість від людей), поступово починають лікувати його втомлену душу. Тонкий знавець краси природи, її художник, він милується "соболиною шерстю ячменів", "шовком колосистої хвилі срібноволосого вівса", "блакитною річкою льону", "хвилястими хребтами пшениці", "білою піною гречки". Його душа вбирає в себе всю привабу нив у червні і виповнюється позитивними емоціями. З насолодою цілими днями ліричний герой слухає небесні співи птахів, спостерігає, як жайворонки "кидають з неба на поле свою свердлячу пісню".
Краса природи - найчарівніша і най могутніша сила "Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути", - висловлюється ліричний герой про своє щире захоплення пташиними хорами.
Філософське осмислення могутності природи й краси спостерігаємо при співставленій її величі з "нужденною купкою солом'яних стріх" села, що його "обняли й здушили зелені руки". На жаль, у це порівняння часто вносився класовий підтекст, якого у творі М. Коцюбинського немає.
Відновивши сили, спокій своєї душі, ліричний герой ловить себе на думці про можливість зустрічі з людиною, її горем. Але це його вже не лякає. І зустріч відбулася. Вона прозвучала дисонансом до прекрасних днів короткого відпочинку на лоні розкішної природи. Селянин розказував, а фантазія митця домальовувала "купу чорних солом'яних стріх", "дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи", "блідих жінок..,", "...дітей всуміш з голодними псами".
Це була реальна картина українського села. Письменник не сприймав її як чужу біду, не відгороджувався від неї. Навпаки - зустріч із селянином враз запалила душу глибоким співчуттям до людського горя, до голодних дітей, яких "чомусь не забрала гарячка", до селянина, якого "раз на тиждень становий б'є по обличчі" за те, що хотів мати землю і під час революційних подій заявив про своє право на неї. Та найбільше ліричного героя повели "Intermezzo" вражає продажність і зрада: "Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам". Розумом і серцем, сповненим любові, жалю співпереживання за людей, що "в темноті жеруть один одного", ліричний герой прагне змін. Він хоче, щоб були "блискавка і грім". "Нехай освіжиться небо і земля, Нехай погасне сонце і засіяє Інше".
З такими настроями митець іде знову до людей.
Ліричний герой твору - митець, письменник. Втомившись численними "треба", безкінечними "мусиш", він пробує вирватися із залізних рук міста, втекти подалі від людського болю, жаху, бруду, від побутової банальності. Від безміру людського болю і тривоги герой відчуває наростання свого емоційного отупіння, неприродної духовної байдужості. Людське горе, жахіття переповнили його душу і він не сприймає їх як зло. Він звик до них. А це для письменника неприпустимо. Тому хочеться "затулити вуха", "замкнути свою душу", "кричати: тут вхід не вільний". Саме тому він покидає місто, людей, їх тривоги і йде в безлюддя, тишу і чистоту.
Серед розкішної природи має намір (хоч і не висловлює цього) відновити сили. Тут минають дні його "Intermezzo" (відпочинку). Однак жах переслідування не зразу покидає ліричного героя. Майже як психологічний зрив сприймається його поведінка у порожньому будинку Навіть тут він не впевненні) у тому, що "не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра". І коли перед очима проходять усі вбиті і повішані, що з них "витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки", ті, що їх "завивали у білі мішки, гойдали на мотузках у повітрі, а потому складали у погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки...",- тоді зізнається у найганебнішому, неприпустимому для митця: "Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас...". Ліричний герой знає причини свого психологічного стану: "...жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився!".
Та час і світ природи, в якому "стулились краями дві половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собі сонце, немов перлину" (повна ізольованість від людей), поступово починають лікувати його втомлену душу. Тонкий знавець краси природи, її художник, він милується "соболиною шерстю ячменів", "шовком колосистої хвилі срібноволосого вівса", "блакитною річкою льону", "хвилястими хребтами пшениці", "білою піною гречки". Його душа вбирає в себе всю привабу нив у червні і виповнюється позитивними емоціями. З насолодою цілими днями ліричний герой слухає небесні співи птахів, спостерігає, як жайворонки "кидають з неба на поле свою свердлячу пісню".
Краса природи - найчарівніша і най могутніша сила "Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути", - висловлюється ліричний герой про своє щире захоплення пташиними хорами.
Філософське осмислення могутності природи й краси спостерігаємо при співставленій її величі з "нужденною купкою солом'яних стріх" села, що його "обняли й здушили зелені руки". На жаль, у це порівняння часто вносився класовий підтекст, якого у творі М. Коцюбинського немає.
Відновивши сили, спокій своєї душі, ліричний герой ловить себе на думці про можливість зустрічі з людиною, її горем. Але це його вже не лякає. І зустріч відбулася. Вона прозвучала дисонансом до прекрасних днів короткого відпочинку на лоні розкішної природи. Селянин розказував, а фантазія митця домальовувала "купу чорних солом'яних стріх", "дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи", "блідих жінок..,", "...дітей всуміш з голодними псами".
Це була реальна картина українського села. Письменник не сприймав її як чужу біду, не відгороджувався від неї. Навпаки - зустріч із селянином враз запалила душу глибоким співчуттям до людського горя, до голодних дітей, яких "чомусь не забрала гарячка", до селянина, якого "раз на тиждень становий б'є по обличчі" за те, що хотів мати землю і під час революційних подій заявив про своє право на неї. Та найбільше ліричного героя повели "Intermezzo" вражає продажність і зрада: "Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам". Розумом і серцем, сповненим любові, жалю співпереживання за людей, що "в темноті жеруть один одного", ліричний герой прагне змін. Він хоче, щоб були "блискавка і грім". "Нехай освіжиться небо і земля, Нехай погасне сонце і засіяє Інше".
З такими настроями митець іде знову до людей.
