Мамаев Курган – символ Перемоги, слави, пам’яті й миру – твору на вільну тему

Сьогодні із самого ранку я зайнялася сильним бажанням сходити на Мамаев Курган, вирішила не відкладати й незабаром приїхала одна до цього знаменитого й унікального пам’ятника на честь Сталінградської битви. І от уже переді мною простирається величезна черга сходів, які йдуть усе вище й вище, на скільки вистачає погляду. Сьогодні на Мамаевом Кургані похмуро, небо супиться сіруватими хмарами, лише зрідка пропускаючи сонячні промені, а вітер суворо піддуває з Волги. Я підходжу ближче, так що навіть верхівка меча Матері – Батьківщини зникає за кам’яними щаблями. Починаю підніматися…

По – моєму в цих нескінченних щаблях є щось символичное, адже з кожним кроком повітря усе сильніше давить, і начебто стає густіше, тебе невблаганно тягне до землі, і таке почуття, немов це навалюються важкою громадою ті страшні події, які зберігає в собі окроплена кров’ю священна земля Кургану

…Алея, по якій я йду, оточена високими, до неба, тополями, і тільки мірний шелест їхніх листів заповнює тишу, що начебто нависла над головою й небагато гнітить

Я думаю, відвідувати Мамаев Курган треба тільки поодинці, щоб залишитися наодинці зі своїми почуттями й думками, які незмінно будить це місце, адже в кожного вони будуть свої

Раніше, коли я була ще зовсім маленької, моїм улюбленим пам’ятником була Скорбна Мати, до неї я йшла в першу чергу й довго дивилася на її відбиття у водній гладі, що колишеться…

А тепер…тепер я не можу просто так дивитися на ці холодні кам’яні монументи, які несуть у собі такий мовчазний розпач, таку несамовиту скорботу, що здається, начебто щомиті великої битви матеріалізувалося в них.… Занадто вже багато мною було прочитано, побачене й осмислено, щоб равнодушно ставитися до тих неуявною, вражаючою своєю жорстокістю, подіям

…Обов’язково треба заглянути в Зал Військової слави, де горить уже стільки років Вічний Вогонь, що персоніфікує надію й віру в Перемогу. Але не це унікальне явище притягає мій погляд, а величезні, нескінченні списки полеглих бійців на стінах. Їх там дуже й дуже багато, але я майже напевно знаю, що це далеко не всі прізвища, і мимоволі в глибині душі зароджується тихий смуток, що повільно заповнює серце й розум…

Я ніколи не читаю ці імена, це занадто важко. Занадто важко усвідомлювати, СКІЛЬКИ людей загинуло в боях, скільки росіян солдат не дожило до світлого дня Перемоги.… Тут, на цій землі проливалася кров людей, найчастіше простих жителів.… Замислюєшся про цьому, і відразу якось жваво відчувається в повітрі запах обвугленої землі, крові, гару, і усе ще доносяться здалеку несамовиті лементи й стогони беззахисних людей. Від таких відчуттів мимоволі холод пробігає по шкірі. Тіні минулого ніколи не дають спокій, а в такому місці, як Мамаев Курган, найчастіше грань між двома мирами истончается, і різні часи накладаються один на одного. Все – таки є в цьому місці щось містичне й небагато страхаюче…

…Пам’ятаю якось, у п’ятому класі, нам улаштували екскурсію по Мамаеву Кургані, розповідали про різні пам’ятники й ансамблі, на честь чого вони були створені й ще багато всього цікавого. І наприкінці своєї розповіді екскурсовод раптом запитала: «А ви змогли б також захищати своє місто?». Всі хлопці, у тому числі і я, хором закричали: «Так! Так! Звичайно так!». Не спорю, наша відповідь була патріотична й гідний волгоградца, але те, що відбувалося під час Сталінградської битви, виходить за грані розуміння, те, ЯК самовіддано й запекло боролися наші люди просто неможливо повторити. Простий час, люди…все інше, і нам залишається тільки схилити коліна перед священним подвигом наших дідів і прадідів. Вони це заслужили

…На самій вершині як завжди вітер, і мимоволі тремтіння прокочується по всьому тілу. Мати – батьківщина застигла з беззвучним лементом на вустах, і ніщо не порушує цю тишу й спокій. Тут навіть у повітрі панує повага, і та верба поруч із доріжкою, начебто завмерла в низькому уклоні, віддаючи данину сумним подіям минулого. Тут кожна мить стає длиннее, і навіть, здається, що час у цьому місці тече за своїми законами. Зморгнувши зненацька, що накотилися сльози, я піднімаю очі на великий пам’ятник нашої історії, і відразу охоплює якесь безпричинне почуття щастя й благоговіння, серце завмирає, а душу наповнюється ТАКОЮ безмежною гордістю за свій народ, ТАКИМ замилуванням! Саме в такі моменти ти розумієш, чому Мамаев Курган уважають символом Перемоги, слави, пам’яті й мира