Проблема духовного занепаду суспiльства в оповiданнi Михайла Коцюбинського "Подарунок на iменини"
Я прочитала твiр М. Коцюбинського, який вразив мене незвичним загостреним сюжетом. Це оповiдання "Подарунок на iменини" - витончена, парадоксальна назва.
Околодочний надзиратель Карпо Петрович Зайчик i його дружина Сусана мають єдиного сина Дорю. Батьки були далеко не тонкими натурами: Карпо Петрович усе "скрипiв чобiтьми", не можучи забути базарних лайок i гармидера вiддiлку. Цi враження "ще клекотали у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од грубого персня". А жiнку, Сусану, вiн знайшов "в бурдеї, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неї невiрна жiнка? Раз, правда..." I далi, сьорбаючи страву, почав згадувати, що не будь того нiчного "випадку" Сусани з полiцмейстером, то кис би й досi в писарчуках...
Єдина вiдрада в сiм'ї - їх син Доря, жвавий, цiкавий до життя хлопчик, який мав "дзвiнкий хлоп'ячий голос".
Доря далекий вiд батькових кар'єристських страхiв. Коли вiн розказує про те, що "добре сьогоднi нам'яли" вiце-губернаторського сина, "аж кров носом пiшла", батько тут же чiтко розмiрковує, як це позначиться на його кар'єрi, тож "почув холодок пiд мундиром". Батько згадав, яким вiн був щасливим, коли одного разу пiдсадив "паничика того у фаетон, а от його Доря..."
За розмовами пiд час вечерi нарештi спливла iнша тема - iменини Дорi. Природно, щось потрiбно подарувати. Сусана пiдготувала для подарунку бляшаний пароходик, який сам ходить по помостi. Але для Карпа Петровича це лише дитячi забавки. "Ет, чорт зна що..." - презирливо каже вiн. Люблячий батько розказав таємницю про свiй подарунок сину. Вони вранцi поїдуть дивитися, як будуть... вiшать! "Ви-хо-ву-вать треба!.." - резюмує Карпо Петрович.
Ранок почався чарiвно-приємно. Доря, "теплий, золотистий, довгий на худих стегнах", вискочив з лiжка, милуючись пароходом. А тут ще батько таємничо каже про якусь довгу поїздку замiсть урокiв. Син щасливий. Вiн мрiє, їдучи сонним мiстом, про всi чудеса свiту, що належатимуть йому. Той i не уявляє, що зараз переживе!
Доря навiть трохи розчарувався, побачивши, як вiн думає, молебень. Потiм же, прозрiвши через пояснення вiзника Семена, нiяк не вiрив: "Як, зовсiм повiсять?"
Справдi, привели блiду жiнку, здiйнявся хрест попа. I тут Доря, вражений, що зараз, на його очах, станеться смерть, кинувся з валу в долину з криком: "Не треба!.." "Не дам!.. Не хочу!.." - плакав до доти, поки не побачив тiло, яке крутило на мотузцi вiд вiтру. Син обiзвав батька, за що отримав вiд нього удар кулаком у лице.
Поверталися сумно. Звiсно, нi про яке порозумiння i просто дружбу мiж сином i батьком не могло бути й мови. Ореол батькової святостi назавжди загинув в очах сина. Може статися все, що завгодно, але батько i син уже нiколи не будуть разом.
А батько тим часом спробував вiдволiктися. Думав то про виключення Дорi директором з гiмназiї, то про губернаторський гнiв. А то уперто чiплявся за помiчену ще вранцi не пiдковану вiзником ногу коня: "Не пiдкував, стерво..."
Син же сидiв, "замкнувши ворожнечу у серцi", злобно думаючи про батька.
Околодочний надзиратель Карпо Петрович Зайчик i його дружина Сусана мають єдиного сина Дорю. Батьки були далеко не тонкими натурами: Карпо Петрович усе "скрипiв чобiтьми", не можучи забути базарних лайок i гармидера вiддiлку. Цi враження "ще клекотали у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од грубого персня". А жiнку, Сусану, вiн знайшов "в бурдеї, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неї невiрна жiнка? Раз, правда..." I далi, сьорбаючи страву, почав згадувати, що не будь того нiчного "випадку" Сусани з полiцмейстером, то кис би й досi в писарчуках...
Єдина вiдрада в сiм'ї - їх син Доря, жвавий, цiкавий до життя хлопчик, який мав "дзвiнкий хлоп'ячий голос".
Доря далекий вiд батькових кар'єристських страхiв. Коли вiн розказує про те, що "добре сьогоднi нам'яли" вiце-губернаторського сина, "аж кров носом пiшла", батько тут же чiтко розмiрковує, як це позначиться на його кар'єрi, тож "почув холодок пiд мундиром". Батько згадав, яким вiн був щасливим, коли одного разу пiдсадив "паничика того у фаетон, а от його Доря..."
За розмовами пiд час вечерi нарештi спливла iнша тема - iменини Дорi. Природно, щось потрiбно подарувати. Сусана пiдготувала для подарунку бляшаний пароходик, який сам ходить по помостi. Але для Карпа Петровича це лише дитячi забавки. "Ет, чорт зна що..." - презирливо каже вiн. Люблячий батько розказав таємницю про свiй подарунок сину. Вони вранцi поїдуть дивитися, як будуть... вiшать! "Ви-хо-ву-вать треба!.." - резюмує Карпо Петрович.
Ранок почався чарiвно-приємно. Доря, "теплий, золотистий, довгий на худих стегнах", вискочив з лiжка, милуючись пароходом. А тут ще батько таємничо каже про якусь довгу поїздку замiсть урокiв. Син щасливий. Вiн мрiє, їдучи сонним мiстом, про всi чудеса свiту, що належатимуть йому. Той i не уявляє, що зараз переживе!
Доря навiть трохи розчарувався, побачивши, як вiн думає, молебень. Потiм же, прозрiвши через пояснення вiзника Семена, нiяк не вiрив: "Як, зовсiм повiсять?"
Справдi, привели блiду жiнку, здiйнявся хрест попа. I тут Доря, вражений, що зараз, на його очах, станеться смерть, кинувся з валу в долину з криком: "Не треба!.." "Не дам!.. Не хочу!.." - плакав до доти, поки не побачив тiло, яке крутило на мотузцi вiд вiтру. Син обiзвав батька, за що отримав вiд нього удар кулаком у лице.
Поверталися сумно. Звiсно, нi про яке порозумiння i просто дружбу мiж сином i батьком не могло бути й мови. Ореол батькової святостi назавжди загинув в очах сина. Може статися все, що завгодно, але батько i син уже нiколи не будуть разом.
А батько тим часом спробував вiдволiктися. Думав то про виключення Дорi директором з гiмназiї, то про губернаторський гнiв. А то уперто чiплявся за помiчену ще вранцi не пiдковану вiзником ногу коня: "Не пiдкував, стерво..."
Син же сидiв, "замкнувши ворожнечу у серцi", злобно думаючи про батька.
