Особливість творчої манери Хемингуэя – Хемингуэй Эрнест

Ким є для нас особистість цього письменника, що викликає досить суперечливе відношення до себе? На початку ХХ століття він був для солдатів «батьком Хемингуэем», а ким він є для людства початку ХХ століття? Людина надзвичайних здатностей, що привертає увагу не тільки добутками, але й життям. Катастрофічний час першої світової війни, революцій, переворотів залишило ознаки катастрофічності на житті Хемингуэя. Перебування на стороні італійської армії, військовий кореспондент, боксер, тореадор – чи не схоже це на банальне експериментаторство? Звичайно, немає. Бажання бути увесь час на межі, за яким, – смерть, можна пояснити прагненням створити реальний на сто відсотків мир у своїх добутках, щоб він увійшов у свідомість читача й залишився як нерозривну ланку його власних переживань

Його добутки перейняті мотивом песимізму, крайньої неблагополучности; герой перебуває в атмосфері страждання, внутрішньої порожнечі, що ховається під зовнішнім цинізмом, байдужністю. Кров і страждання Першої світової війни породили людей без почуттів, людей, на очах яких убивали друзів, родичів, людей, за яких доглядали дівчини, сестри милосердя, і сприймали їх не як чоловіків, а як сукупність ран, бруди й розчарування. Тема «загубленого покоління» придбала провідне значення в добутках Хемингуэя. Його представники вражають холодним цинізмом, а в дійсності – це нездатність налагодити життя, що втратила всі цінності, навіть віру

Саме таким з’являється Фредерик Генрі в добутку «Прощай, зброя». На перший погляд, його можуть цікавити тільки випивка, повії й війна, але це вона його змусила надягти маску байдужності перед своєю особою, обпаливши цієї людини отрутним подихом. І тільки хворобливе почуття до Кэтрин є неприкритою раною, лише воно дає йому можливість усвідомлювати себе людиною, а не приладом у чиїхось руках на цій війні заради грошей, а не заради шляхетності й романтики

Джейк Барні, людина, що пройшов війну й випробувала травми не стільки фізичні, як щиросердечні, уже не може повернутися в нормальне світорозуміння. Він хоче жити, він любить життя, але його життя – це фрагменти, слабка спроба зрозуміти, як жити, знайти якусь нішу, броню, через яку не можна було б проникнути в його серце. Він любить Брет, що теж за часи війни випробувала не меншу щиросердечну травму, про це свідчить лише те, як вони познайомилися. Я вважаю це перекрученням, це ненормально, коли чоловік і жінка починають любити один одного в умовах війни, у госпіталі, коли він – це суцільний біль і страждання, почуття теж перетворюється в біль і страждання, які постійно хочеться вгамувати. Брет не може бути вірної, Джейк не має сили й бажання навіть обуритися – це безпорадність, це невміння жити в нормальних умовах. Вони були маріонетками на війні, їх викинули, як потолоч, але ніхто не усвідомлював, що в них є душачи

Людині важко протистояти перед долею, перед життям, що, як стихія, вирує, кидає людей куди завгодно, і це нам лише здається, що наша доля в наших руках

Старший Сантьяго в повісті «Старий і море» – це людин наодинці зі стихією, з морем – життям. Він – уособлення віри, що може бути радою в стихії, що є маяком, на який потрібно орієнтуватися в море. Кістяк тої рибини, що залишився після повернення, був кістяком його віри в себе, у те, що він перевершив себе, здійснив неможливе. Мова йде не про безсилля людини, і про її казкову непереборність, а про те, що саме віра є змістом усього й що вона не дасть стати тріскою в бурхливих хвилях життя

Отже, добутку Хемингуэя сповнені трагізмом, яким переповняється мир письменника. Атмосфера розпачу й безпорадності впливає на свідомість. Але я вважаю Хемингуэя не провідником песимізму, а людиною, що досконало відображає реальність, дуже вдало передаючи атмосферу, настрої, переживання. А в реальному житті ніколи не слід втрачати надію, віру. Може, потрібно бачити в його добутках за трагічними фігурами й подіями натяк на майбутнє, на вічність, на щастя?